Шлях тривог і медитацій гурту «ДахаБраха»

,

23 февраля 2017

593

0

Вони грають усюди від Ріо і Нью-Плімуту до Гааги і Абу-Дабі. Заворожують усіх від допитливих школярів у Беверлі Хілз до ошалілих фестивальщиків на Glastonbury. У перервах між гастролями вони ледь знаходять час на родини, але завжди готові зустрітися і поговорити про свою музику.
У грудні 2016-го вони випустили перший за шість років самостійний альбом «Шлях». Це концептуальна платівка про метафоричного чумака і його дорогу через усю батьківщину. Дорогу неспішну, медитативну, драматичну, насичену розмаїтими зупинками — десь весілля, десь трагедія. Це чумацький блюз. Це психоделічний фолк. Це «ДахаБраха».
Спеціально для Comma учасники гурту розкрили деякі з сенсів альбому.

Марко: Ми писали цю музику в непрості часи. Наш дахівський батько Влад Троїцький запропонував зробити альбом, що зможе об’єднати Україну, яка зараз розривається на шматки. Два роки тому це відчувалося особливо гостро. Головний герой альбому — чумак, який своєю подорожжю наче зшиває країну в одне ціле.

Ці пісні ми вже більше року граємо в турах. Треклист для альбому взяли з концертного порядку. На кожному концерті сетлист змінювався, але починали ми, як правило, з «Ой ішов чумак». Саме ці треки ми поставили на початок альбому, бо розуміли, що для початку нам самим треба зануритися у певний стан.

Марко: Пісню «Чорна хмара» я записав від своєї бабусі. Потім, півроку тому, поставив їй у машині робочу версію, було дуже цікаво, що вона скаже. Вона дослухала, каже: «Все?» — «Все». — «Ну, добре» — і пішла. Ще сказала, щоб я змінив пару слів, і що задовгі програші, вона вже забула, про що я співав. Це покоління людей несло у піснях у першу чергу зміст. Звичайно, і мелодику, але тоді не було інтернету, не було радіо, і пісні були для них цілим світом.

Ніна: Засобом комунікації.

Ірина: І медитації.

Марко: «Чорна хмара» хоч і здається сумною, але це, водночас, і жартівлива пісня. Вона просто життєва. У нас є пісні, які здаються дуже трагічними у нашому виконанні, але вони і іронічні, саркастичні, веселі.

Ніна: Хочеться самим вирушити у експедицію і збирати ці пісні по селах, у мене остання така експедиція була ще у студентські роки. Але це треба очистити півроку, щоби спокійно поїхати.

Ніна: «Салгір бою» — весільна кримськотатарська пісня. На жаль, я нічого не знаю про традиції кримських татар. Моя коліжанка в інституті робила програму, у якій співали кримськотатарські пісні. Там я знайшла цю річ, подумала — боже, так оригінально! А коліжанка каже: «Так на YouTube є купа версій, слухай». Виявилось, це дуже популярна пісня, як наша «Горіла сосна».

Марко: Ми показували цю пісню Джамалі, але виявилось, що це інша народність зі своєю мовою.

Ніна: Тому ми відправили пісню ще й до інших фахівців. За півгодини важко зробити ідеальну вимову, але вони намагалися зі мною працювати. Сподіваюсь, кримські татари зрозуміють. Пісня весільна, але не про кохання до жінки, більше про кохання до рідного краю.

Ніна: Наступна пісня записана Ольгою Верес у Луганській області, у селі на межі з Росією. Це поселення айдарських козаків, вони співають умовно російською мовою.

Марко: Скоріше діалектом. Ясно, що мова — живий організм. Вона постійно змінюється.

Ніна: Ми розуміємо, у людей буде багато суперечок, чому ми взяли російськомовну пісню, коли в країні така ситуація. Я хочу сказати, що Україна багатонаціональна. Звичайно, у Луганській області можна взяти й українську пісню, нема такої проблеми. Але це було зроблено навмисно.

Марко: Плануємо видати на вінілі двохплитник із нашими вибраними піснями з усіх альбомів, але поки не можемо говорити про дати.

Ніна: Ми завжди кажем «скоро».

Марко: Щодо цієї ж збірки досі тривають перемовини з американським лейблом, але ми їх ніяк не підганяємо. У нас є агент в Америці, який з ними веде перемовини, а ми собі далі робим свою справу, співаєм.

 

Марко: Далі йде пісня «Монах». Спочатку у приспіві я виспівував якісь вокалізи. Але ми розуміли, що туди найкраще піде англомовна мелодика.

Ніна: Друзі Андрій Душний і Наталя Гупало допомогли з текстом, а якийсь шматок є Вільяма Генрі Дейвіса (валлійського поета початку ХХ сторіччя – прим.ред.). Пару слів у нього позичили.

Марко: Йому не шкода.

Ніна: Як не дивно, але цю композицію було найскладніше записати і звести. Ми вбили на неї дуже багато часу.

Марко: І людей.

Ніна: Юра Хусточка (колишній басист «Океану Ельзи» і Esthetic Education, саунд-продюсер альбому – прим.ред.), дуже тобі дякуємо за наполегливість, працю.

Марко: І терпіння.

Ніна: Це взагалі нема слів, дякуємо тобі, дорогенький, за все. З Юрою дуже класно писатись: ти ніби і розслаблений, і в постійному русі.

Ірина: І тебе розуміють.

Ніна: Нас кілька років підряд запрошували на фестиваль Glastonbury, але то ми були зайняті, то не підходили умови.

Марко: Зірки такі зірки, знаєте.

Ніна: А минулого року і умови, і дати нам підійшли, і така хвиля пішла після виступу на BBC — і ось ми на Glastonbury. Виступали на другій за величиною сцені. На першій були Адель, ZZ Top, ще там хтось. А з нами на одній сцені грав Джеймс Блейк.

 

Марко: Ми, чесно кажучи, очікували кращого по звуку. Там навіть зірки звучали не супер.

Ніна: Ми ходили, слухали, звук усюди такий, наче всі крізь вату чи крізь матрац співають. Ми трішки засмутились.

Марко: Але публіка була чудова. Йшов дощ, а вони не розходилися, навпаки, людей ставало все більше й більше. У цьому плані все класно.

Ніна: Великі фестивалі — це завжди конвеєр. Ще сто чоловік стоять і чекають, доки ти зійдеш зі сцени, бо теж хочуть грати. Техніки намагаються зробити все можливе, щоби було швидко, і це було швидко: всіх перекомутовували дуже злагоджено. До організації нуль претензій.

Марко: Але болота всюди. Хтось бачить у цьому романтику, але нас трошки напрягало.

Ніна: Марко, тобі вісімдесят!

Марко: Мінімум!

Ніна: Ми такого багна в житті не бачили. Це реальна екзотика. Я розумію, для чого туди люди їздять, такого багна ніде нема. Не заради ж Адель і Мьюз.

Марко: Місити болото заради Мьюз — ну, не знаю.

Ніна: А ще територія, ти йдеш з однієї сцени на другу, витрачаєш бісову кількість часу, доки дійдеш, та група вже й виступить, треба вертатись назад. Ось він, шлях.

Марко: Каторжний.

Марко: Наші музичні критики й експерти дуже довго дивилися на те, що скаже Москва. Дає Москва добро на «ВВ» і «Океан Ельзи» — тоді так, вони круті, будем крутити. Не було у нас людини рівня Артемія Троїцького чи Олександра Чепарухіна, до яких усі прислухалися. Але ми сподіваємося, що зараз зароджується покоління нових експертів і знавців музики, від якого піде новий поштовх для сучасної музики.

Ніна: Чумаки у дорозі медитували. Ми постійно в дорозі, у машинах, у літаках, і це теж суцільна медитація, спокій і неспокій, які дивно міксуються.

Марко: Коротше, це альбом про нас.

Ніна: Власне. Ми його прожили від «а» до «я».

Марко: Якщо цей альбом рухає до відчуття миру і спокою, то це прекрасно, бо цього ми і хотіли. Влад говорив, що було б непогано створити альбом, який можна слухати у далекій дорозі. У машині, наприклад. Ти їдеш, слухаєш і не збиваєшся зі шляху.

MITYA: Прошлое и будущее музыки глазами лесного рокера