Jack White в Брюсселі: лють, імпровізація, кохання

,

01 декабря 2014

131

0

Писати звіти з концертів — така ж невдячна справа, як і описувати картини: у результаті отримуєш лише враження, замішані на особистому життєвому досвіді.
Але цього разу допомогла магія цифри «три». Три смужки на телевізорі (обов’язковому сценічному атрибуті), три мікрофона для Джека і його гітар, тільки з третьої пісні звукорежисерові вдалося зробити все можливе, щоб «малюк Джекі» перестав жбурлятися стійкою в пориві перфекціонізму.
Достатньо лише трьох емоцій, щоб описати концерт Джека Вайта в Брюсселі. І одразу ділимось лайфхаком для музичних журналістів: не можете взяти з собою на концерт фотографа — беріть ілюстратора.

Intro

Коли Джек оголосив два великих концерти в один день у Кракові, всі квитки розкупили за кілька годин.  У Брюсселі продаж квитків на концерт теж досяг позначки «sold out», але вже за кілька тижнів до самого виступу. Десятитисячний зал Forest National хоч і був заповнений вщент, втім організатори подбали про комфорт: перевірка квитка тривала всього секунд 5, прохід в гардероб ― 10 хвилин (потрібно було придбати ключ від особистої шафки), прохід в третій ряд фан-зони ― 5 хвилин.

На розігріві «Lucius» ― інді-поп гурт з Нью-Йорка ― дикими рухами білих перук намагався розхитати незворушний натовп. Але бельгійці ― не надто підривна публіка, ті ж поляки, до слова, є значно крутішими фанами.  Далі через завісу на сцену пробрався тур-менеджер Джека і попросив насолоджуватись музикою, кайфувати від концерту, а не знімати його на свої гаджети: «В нас є чудовий концертний фотограф, ви зможете потім переглянути фото на сайті, а зараз — музика». Барабани, усі відтінки синього, додається гітара — концерт розпочався.

Це не якась зіркова примха, а абсолютне розуміння музики, яка має вилітати з інструментів до глядача

Лють

Від самого початку «High Ball Stepper» і до останніх нот «Seven Nation Army» Джек Вайт лютував.

Він лютував і жбурлявся мікрофонною стійкою під час перших двох пісень, бо йому не подобався звук і те, як налаштована гітара. І це не якась зіркова примха, а абсолютне розуміння музики, яка має долинати з інструментів до глядача. Він лютував і витягав з-за куліс на сцену фотографа туру Девіда Свенсона, вхопившись за його фотокамеру, мовляв, фотографуй, пролазь у кожну шпарину, ти ― частина нашого організму. Він лютував на «Lazaretto» і «Cannon», на «Sixteen Saltines» і «Icky Thump», віддаючи себе публіці через звук гітари. Він лютував на своїх музикантів, кричав: «більше, більше звуку!» Невже хтось прийшов на детройтське кантрі?!

 

Імпровізація

Хіба можна дивуватись людині, яка в фільмі «Приготуйтесь, буде гучно» з дерев’яного бруска, пляшки, склянки і струни витягла таке соло, якому позаздрить будь-який гітарист? Здавалось, саме тієї миті, коли Джек Вайт вийшов на сцену Forest National, в його голові народився план того, яким саме має бути цей концерт.

Він дивує. Він нещадно імпровізує і змушує імпровізувати своїх музикантів.  Любов до зв’язки «барабани-гітара» не минула ще з The White Stripes, тому найважливішим інструментом на сцені після гітари були ударні.  Дару Джонс відчуває кожен порух пальців свого фронтмена, він ніби восьминіг за барабанною установкою, видно тільки розмахи довгих рук. Як і всі інші музиканти, він пильно спостерігає за Джеком, адже якщо Вайт захоче вставити ще декілька тактів у «Steady, As She Goes» або «You Don’t Know What Love Is» — так тому і бути. Імпровізації та відточені рухи музикантів створюють ілюзію того, що на кожному концерті  звучить абсолютно новий матеріал.

 

Похмурий і не надто ліричний Вайт розуміє: без кохання не відбудеться потрібного єднання з публікою

Кохання

Якщо божевілля живе в одному кутку сцени і його уособлює Дару, то сексуальна хімія і кохання живуть в іншому куточку ― в тендітній скрипальці Лілі Ріше.

Одна з найсильніших пісень альбому «Lazaretto» «Would You Fight for My Love?» розпочалась глухими барабанами, Джек сів на один з моніторів,  задумливо опустивши голову, повернув обличчя до Лілі, потім рвучко встав і почав співати. Цей момент концерту було наповнено магнетизмом і не притаманною Джеку ніжністю.  Якось в інтерв’ю він розповів, що використовувати слово «любов» в піснях надто небезпечно, надто самовпевнено.  Але похмурий і не надто ліричний Вайт розуміє, що без кохання потрібного єднання з публікою просто не відбудеться.

Outro

Сетлист туру «Lazaretto» підводить риску під усім творчим шляхом Джека Вайта, він пронизаний піснями з трьох його проектів The White Stripes, The Raconteurs і власне сольної кар’єри. Джек ніби натякає, що попереду новий етап. Зі сцени він розповідає, що в Детройті насправді хріново, не так, як у Брюсселі. Одразу згадується сцена з фільму «Виживуть тільки коханці», діалог Тільди Свінтон та Тома Хіддлстона, які їдуть нічним Детройтом:

— It’s Jack White’s house.
— Aah! I love Jack White.
— It’s where he did grow up.
— Aw… Little Jack White. Nice.
— You know he’s actually his mother’s seventh son?
— Haha. I bet he is.

Він такий же вампір, як і герої фільму. Його тягне до старовини, тому він і реанімує свій улюблений блюз. У нього така ж порцелянова шкіра і висмолене волосся, яке він не любить мити. От тільки замість крові він п’є вино прямо на сцені… І лютує, імпровізує, кохає.

Редактор — Маргарита Пузій
Ілюстрації — Марія Гермашева

«Хармс»: если бы снежинки были словами и песнями