LUFA: дружба, яка переросла в інформаційне агентство

,

23 марта 2014

140

0

Молоді люди, які не витрачають час на мрійливі розмови, а живуть всредині своїх мрій, особисто в мене викликають захоплення. Петро Задорожний та Маріан Стрільців — саме такі. Стартапери нового покоління, які залишаються репортерами до кісточок, розповіли нам про українські реалії роботи фотокореспондентів, події на Майдані та пошуки натхнення.

Спочатку було фото?! Як виникла ідея створити агентство LUFA?

Петро Задорожний: LUFA — це компанія без чіткої ієрархії чи структури, де є засновник, директор і так далі — це, скоріше, об’єднання фотографів. Ми почали працювати разом над створенням агентства в 2010, але офіційно зареєстрували 1 квітня 2011 році без бізнес-плану, без стратегії — просто мали внутрішнє відчуття того, що хочемо отримати
в кінцевому результаті. 

Ідея почала зароджуватись ще раніше, коли ми з колегою Віктором Гурняком вирішили створити сайт, на якому інші фотокори могли б розміщувати свої роботи. Ідея творчого сайту переросла в ідею інформаційного агентства. Так ми почали займатись своєю улюбленою справою і спробували вивести її в комерційну площину. 

Маріан Стрільців: Нас звела робота, адже спочатку ми разом працювали репортерами. Ідея витала в хмарах. Ми відвідували події, знімали, спілкувались, досліджували,
але кожен з нас мав ідеї, які й знайшли своє відображення в «ЛЮФі».

Сьогодні кожен вважає себе фотографом, кожна людина, по суті, може вести репортаж з місця подій, навіщо тоді взагалі інформаційні агентства?

Маріан: Можна відповісти питанням на питання? Згадай якусь подію, яка була в Києві рік тому? А тепер тобі потрібна фотографія з цієї події, де ти її візьмеш? Фотографій багато, а от каталогів, архівів, систем зберігання мало. У фотографів-аматорів флешки губляться, компи горять, телефони міняються. А ми це все зберігаємо — я можу витягнути фото п’ятирічної давності за дві секунди.

Петро: Якщо говорити про великі проекти або зйомки, наприклад, події останніх місяців, то специфіка в тому, що все відбувається 24 години на добу і ти не знаєш, коли і що станеться, ситуація непередбачувана.

Коли ми працюємо вп’ятьох — все чітко: хтось працює над фотографіями, хтось знімає
на одній локації, інший на іншій, хтось відпочиває. Тому, якщо говорити про серйозну роботу — одна людина не зможе максимально розгорнуто та якісно показати перебіг подій.

Коли ти дивишся
на класну фотографію — за нею стоїть людина,
її внутрішній світ.

Люди творчих професій зазвичай дуже амбітні — вони намагаються доводити свою майстерність на фестивалях, конкурсах, прагнуть визнання. Яка специфіка таких фестивалів для фотокорів?

Петро: Якраз фестивалі — це справа більш індивідуальна, амбіції кожного окремого фотографа. До цих конкурсів можна ставитись по-різному. Я, наприклад, коли знімав
на Майдані трагічні події, похорони, спостерігав за багатьма міжнародними журналістами, від яких у мене лишилось неприємне враження. Здавалось, вони роблять усе це лише заради того, щоб виграти конкурс World Press Photo і не більше.

Так, журналісти і фотографи по своїй природі є циніками і це нормально — коли
ти знімаєш сльози 100 разів, то щоразу відчуваєш менше емоцій. Так само починаєш ставитись до мертвих людей. 

Специфіка роботи міжнародних агенцій Reuters, AP чи AFP здебільшого працюють так: знімають подію і одразу скидають фото — це швидкі новини. Мені ближче інший підхід, деякі фотокори підходять до своєї роботи глибше — спілкуються з людьми, спокійніше себе поводять, поважають тих, кого знімають. Це дуже важливо.

Маріан: Потрібно зробити собі таку стінку, щоб зберігати власний спокій і якісь врівноважені емоції. Ти мусиш адекватно оцінювати ситуацію.

Петро: Це з одного боку, а з іншого ти стаєш холодною стіною, яка робить свою роботу — дивишся, тут лежить труп, там квіточка, а там хтось плаче — мені потрібно
це скомпонувати. Знаєш, коли стоїть труна на Майдані і лежить пробита кулею каска
тієї людини, яка лежить в труні, а фотографи просто по ній топчуться — я вважаю,
що це неправильно.

Петро, який досвід ти отримав від зйомок у таких емоційно складних умовах, як події останніх місяців на Майдані?

Петро: Насправді, не впевнений, який саме досвід виніс для себе — професійний
чи життєвий. Зрозумів, що не хочу бути фотографом, який їздить лише на війни і знімає новини сьогодні на сьогодні. Я хотів би займатись більш глобальними проектами, передавати більше ніж суху новину. Одноденні фото з’являються і зникають, а фото, які роблять люди з більш глибоким підходом, лишаються в історії.

Аудиторія бурхливо реагує на жорсткі фото: трупи, кров — це все дуже вражає пересічну людину. Але таке фото не обов’язково потрапить в історію, адже воно занадто пряме, занадто в лоб. Історичною може стати, наприклад, фотографія людини, яка плаче. Таке фото не шокуватиме — це буде проста і чиста емоція, яка відображає узагальнений зміст подій.

В складних ситуаціях потрібно зберігати спокій і розуміння того, що відбувається навколо. Був момент, коли я знімав і відчував, що дуже неспокійний, хвилювався, нічого не міг зробити, і просто  відійшов звідти на безпечну відстань. А була протилежна ситуація 18 лютого — я розумів, як може розгортатись ситуація, і тримав себе в руках. 

  

Петро Задорожний 

Як змінюється в Україні і чи змінюється взагалі ситуація з авторським правом на фотографії? Чи можливо сьогодні в межах правового поля вирішувати це питання?

Петро: Ми намагались боротись із крадіжками фотографій, але це все несерйозно. Насправді, є купа видань, які використовують фото без дозволу. Але ще є проблема загального низького рівня журналістики.

Нещодавно трапилась історія з нашим колегою Віктором Гурняком. Він сфотографував, як на Лесю Оробець у Верховній Раді напав депутат від Партії регіонів. Оробець
про факт нападу написала в себе на фейсбуці і використала фото Гурняка,
а в західноукраїнському виданні з’явилась новина, що депутат регіонал Гурняк побив Лесю Оробець. Вони не зрозуміли, що в дужках — це автор фотографії, а не винуватець інциденту.

Сперечатися з виданнями, які не знають ім’я людини, про яку написали? Як на мене,
це марнування часу. У друкованих виданнях зарплатню отримують головні редактори
і заступники, а журналісти і фотографи працюють за мізерні гроші, тому маємо те,
що маємо. Був випадок з нашим другом фотогорафом Максом Дондюком — він судився з газетою «Україна молода», пройшов довгий процес, суд виграв, газета подала апеляцію але компенсацію здається так і не виплатили. Розумієш, це проста система — олігархи, які контролюю видання, легко «співпрацюють з судами».

   

Маріан Стрільців

Одну мою фотографію з Майдану, коли він тільки починався, купила «Газета по-українськи». Мені зателефонував фоторедактор зі словами: «Ми готові купити у вас фото, як вам зручніше перерахувати гонорар?» Я кажу: «А яка сума?» Він: «50 грн». Я кажу: «Це супер!» (посміхається). В результаті фото потрібно було надіслати терміново, мусив надсилати через мобільний, бо не був біля комп’ютера. Коротше, гроші так і не прийшли.

Маріан: А мені за обкладинку журналу «Країна» заплатили 150 грн! Тому, новинна фотожурналістика в Україні — це не робота, швидше стиль життя, світогляд.

В такому випадку, як ви заробляєте на життя? Звідки прибутки?

Петро: Розбійні напади, рекет… Якщо серйозно, то монетизувати фотобізнес, звичайно, можна, але не в бік новинної журналістики. В кінцевому результаті все зводиться до альбомів, виставок, арту, книг. Зникають друковані ЗМІ і єдиний шанс для фотожурналістики — це електронні версії великих видань. З іншого боку, немає конкретних юридичних правил для використання фото в Інтернеті або вони нечітко розроблені. 

Усе йде до схеми покупки гри в App Store: люди купують її за мізерні кошти
і бавляться. Сподіваюсь, що так само будуть купувати фоторепортажі в Інтернеті, наприклад, за 50 чи 90 центів. Це не дуже велика сума для однієї людини,
але якщо таких людей тисячі…

 

Щиро кажучи,
мене надихає значимість того, що я знімаю.

Будь яка професія має свою фішку. Якщо не працював — не зможеш її осягнути. Яка фішка роботи фотокора?

Маріан: Найбільша особливість — це життя сьогоднішнім днем, навіть моментом.
Я, сидячи тут, насправді не знаю, що буду робити за годину. Я не знаю, чи вихідні
в мене будуть вихідними, чи вночі спатиму. Раніше я завжди мав при собі фотоапарат. Наша фішка в тому, що ми, перш за все, займаємось справжнім репортажем.

Петро: Хороший фотожурналіст повинен вміти бачити в простому щось дивовижне. Деколи переглядаєш свою фотозйомку і маєш якісь головні кадри, але навколо були цікаві деталі, які ти не вхопив. 

Маріан: Так, чим більше ти працюєш, тим менше тебе щось дивує. 

Чи можете ви порадити фотошколи чи майстер-класи в Україні, які варто відвідати початківцям?

Петро: Новинна фотографія — це 50% везіння. А також є художньо-технічна складова
і є змістова. Якщо художня складова приходить з часом, то змістова — це твої мізки. Часто фотографи ходять на майстер класи до гуру з думкою: Він мене навчить. Але всі говорять одне й те саме, вони не можуть пояснити чому знімають саме так, а не інакше. Тому потрібно саморозвиватись — читати книжки, слухати різноманітну музику, ходити в театри, подорожувати. Коли ти дивишся на класну фотографію — за нею стоїть людина, її внутрішній світ. 

Найбільша особливість нашої роботи — це життя сьогоднішнім днем, навіть моментом

Будь-яка, навіть найцікавіша, робота з часом стає рутинною. Що надихає вас, додає сил?

Маріан: Я люблю блюз, джаз. Щиро кажучи, мене надихає значимість того, що я знімаю. Я розумію відповідальність моменту, адже моїми очима певну подію побачать ще тисячі людей.

Петро: Переглядаю багато світлин відомих і не дуже фотографів. Шукаю, надихаюсь.

Універсальна порада тим, хто прагне розпочати свою справу?

Петро: У тому, що ми робили і робимо, дуже допомагає дослідження роботи крутих міжнародних агентств рівня Magnum, Noor. Мені завжди це подобалось, ми були мрійниками…

Маріан: Чому були?

Петро (сміється): Добре, ми — мрійники. Ми спостерігаємо за ними, але ніколи
не ставимо собі жодних бар’єрів. Знаєш, я можу дати головний лайфхак тим, хто хоче йти за своєю мрією: не слухайте чужі лайфхаки. Ти щось хочеш — ти робиш, а проблеми завжди будуть.

______

Довідка:
LUFA – це українське інформаційне агентство засноване в 2011 році з головним офісом у Львові.
Засновники: Ольга Прімович-Грабар, Віталій Грабар, Віктор Гурняк, Маріан Стрільців та Петро Задорожний.

фото — Ирина Матвиюк

Beck «Morning Phase»: автопортрет человека, который никуда не спешит