Ти вже двічі подорожувала до Індії, де писала саундтреки для місцевого артхаусу та Болівуду. Хочеться вже їх почути, щоб розпитати побільше, а поки спитаю лиш таке. Ти якось сказала, що Індія відбирає мову, але дає почуття. Повертаючись звідти, чи легше, чи важче тобі писати пісні?
Ти знаєш, коли я повертаюсь із Індії, більшість слів здаються мені зайвими. Але це не стосується пісень, тому що пісні — це не повсякденні балачки. Я їх пишу незалежно від своїх внутрішніх змін.
Моє життя тісно пов’язане з піснями. З десяти років, можеш уявити, скільки піснотрудів я створила. Якісь із них мені тепер здаються неможливими, тяжкими, недопустимо песимістичними, непристойно картинними, самовпевненими, нудними і незграбними. Але, що б не сталося, я завжди можу співати. Це не ілюзія свободи — я дійсно можу завжди співати і робити це із задоволенням. І коли пишу пісню, мені ніколи не важко. При цьому я не надто вправна у висловлюваннях в усній формі.
Ну це, припустимо, неправда.
Мені це дається набагато складніше. Знаєш, коли я записую текст пісні, то не люблю думати, про що він. І потім, розгадуючи його зміст, стараючись сама себе усвідомити, я іноді бачу: те, що ти боявся сказати як людина, завжди можна сказати як поет. А якщо не вдається і як поет, то вий, кричи, завивай від землі до небес і назад — і тебе зрозуміють. Те, що в тебе на душі, ти зможеш передати.