Не люблю питання на кшталт «чому у тебе такі сумні пісні», але ти сама часто акцентуєш на цьому увагу, називаєш їх сльозливими. Чи вважаєш ти, що мінор об‘ємніший, дає більше можливостей розкритися?
Менше людей вміє гарно розкритися у мажорі. Мені здається, більшість із нас узагалі отримує сильніші емоції від страждань — такі люди привчили себе шукати ситуації, у яких будуть відчувати біль, бо як же інакше зрозуміти, що вони живі. Щасливим бути складніше. Взагалі любити себе складніше, бо доведеться достойно поводитися. Легше назвати себе сволотою і багато чого списати на це.
А тобі вдається бути щасливою?
У кожного своє розуміння щастя. Я почуваюся щасливою, коли усвідомлюю, що присутня. Коли приблизно уявляю на рівні почуттів і думок, чому я тут. Тоді — навіть якщо мені сумно, але я розумію, що до чого — я щаслива.
Давай поговоримо про музику у вашому новому альбомі «Досвід». Фортепіано лишається головним інструментом Vivivenne Mort, але й без експериментів не обійшлося. Наприклад, флейта сякухаті у пісні «Змія» — як вона там з’явилася?
Для мене аранжування — неопанована наука. Ми робимо інструментовки разом із гуртом, а частіше вдвох — я і Гліб (барабанщик і менеджер гурту – прим. ред.). Коли відчуваємо у пісні простір, який потребує заповнення, я вигадую мелодію, і ми разом думаємо, голосом якого інструменту вона може звучати. У «Змії» я спершу почула дудук, він схожий на людський голос. На ньому зіграв Євген Петрусенко з гурту «Покруч». А Кноб (Сергій Любинський, саундпродюсер Vivienne Mort – прим. ред.) порадив покликати на запис Сергія Пінчука з гурту Pins . У нього є флейта сякухаті, яку ми довгий час помилково називали бонсурі.
А ще хвилі Мартено у пісні «Гало», рідкісний для сучасної музики інструмент. Це вплив Radiohead, яких ти любиш?
Це була ідея нашого піаніста Олександра Лежньова. У нас потім з’явився жарт: «Є в когось флешка? Мені хвилі Мартено скинути». Так само він звідкись приніс звуки лісу і ми їх розмістили в кінці альбому.
Тобто ти не знаєш, що це за ліс, і тобі навіть не цікаво?
Ліс та й ліс. Деталі не змінять мого відношення до нього. Це ліс, який допоміг нам із альбомом.
Те, що ти боявся сказати як людина, завжди можна сказати як поет. А якщо не вдається і як поет, то вий, кричи, завивай від землі до небес і назад — і тебе зрозуміють
Ти вже двічі подорожувала до Індії, де писала саундтреки для місцевого артхаусу та Болівуду. Хочеться вже їх почути, щоб розпитати побільше, а поки спитаю лиш таке. Ти якось сказала, що Індія відбирає мову, але дає почуття. Повертаючись звідти, чи легше, чи важче тобі писати пісні?
Ти знаєш, коли я повертаюсь із Індії, більшість слів здаються мені зайвими. Але це не стосується пісень, тому що пісні — це не повсякденні балачки. Я їх пишу незалежно від своїх внутрішніх змін.
Моє життя тісно пов’язане з піснями. З десяти років, можеш уявити, скільки піснотрудів я створила. Якісь із них мені тепер здаються неможливими, тяжкими, недопустимо песимістичними, непристойно картинними, самовпевненими, нудними і незграбними. Але, що б не сталося, я завжди можу співати. Це не ілюзія свободи — я дійсно можу завжди співати і робити це із задоволенням. І коли пишу пісню, мені ніколи не важко. При цьому я не надто вправна у висловлюваннях в усній формі.
Ну це, припустимо, неправда.
Мені це дається набагато складніше. Знаєш, коли я записую текст пісні, то не люблю думати, про що він. І потім, розгадуючи його зміст, стараючись сама себе усвідомити, я іноді бачу: те, що ти боявся сказати як людина, завжди можна сказати як поет. А якщо не вдається і як поет, то вий, кричи, завивай від землі до небес і назад — і тебе зрозуміють. Те, що в тебе на душі, ти зможеш передати.
Повертаючись до альбому «Досвід», на його обкладинку потрапило твоє дитяче фото. Дозволь спитати про цю дівчинку у кадрі. Хто вона, про що мріє?
Це другий клас, мені сім років. Білі колготи — це означає початок навчального року, коли мама ще пильнує шкільний дрескод. Я була дуже спантеличена школою. За тиждень до 1 вересня починала гірко плакати і продовжувала ще тиждень після початку навчання. Мені там було незатишно. Ніби як всі люди мені подобалися окремо, але те, у що вони зібралися і що практикують, мене бентежило. Я не розуміла, чому з’явилися якісь правила, і в той же час боялася зробити щось не так. Дуже довго звикала до нового існування. Пізніше зрозуміла, що у школі можна не тільки служити чужій волі, а ще й виступати на святах, дружити, налагоджувати стосунки.
Ти інколи згадуєш у інтерв’ю свою бабусю. Так як вона єдина україномовна у вашій родині, наскільки вона взагалі на тебе вплинула?
Думаю, що вплинула з усіх боків. (довга пауза)
Справді не хочу надто поринати в особисте, тож…
Та розпитуй, просто мені треба знайти слова. Це дуже близька для мене людина, більше на невербальному рівні. Часом я уявляю таке місце, де ми і наші бабусі говоримо однією мовою. Де не треба пояснювати речі, які ти встиг збагнути і хочеш поділитися, а вона старається всіма силами тебе зрозуміти, та це майже неможливо. Вона може тебе хіба що прийняти, попереживати, порадіти, що ти «займаєшся ділами».Тож справжнє наше спілкування відбувається на якомусь іншому рівні. Є мови, які ми не вивчили і не стараємося, але все ж таки вони існують, і інколи ми ними користуємося. Коли набридає бути самотніми.
Що ти маєш на увазі?
Як мені здається, більшу частину життя ми спимо. Ніби як цілий день щось практикуємо, кудись просуваємося, користуємося логікою, здоровим глуздом, маємо цілі і бажання, здобуваємо звички, будуємо зв’язки. Але якщо не звертати на все це свою увагу, погляд, усвідомлення, то такі практики можна прирівняти до просто проведеного тут часу. Все, що я усвідомлюю, стає досвідом. Все, що не усвідомлюю — просто проведений час. Потрачено. Всі ми так робимо, цього майже неможливо уникнути.
Ну наприклад, ми говорили про мою бабусю. Якщо я причеплю до себе мерця і прийду до бабусі у гості, вона обом нам запропонує поїсти. Я скажу: «Не хочу, і мій друг, як бачиш, теж». А вона тоді скаже: «Вдіньте капці, бо підлога холодна». Якісь інертні програми, яким ми слідуємо, не перепитуючи себе, який сьогодні день, чому я знову іду туди ж і роблю те саме. Ти кажеш: «Апчхі!», — я кажу: «Будь здоровий». І це не тому, що ми добре синхронізувалися. Нас можна замінити, а ролі залишаться.
Я підсвідомо уникнула всього того, що змушує повторювати день у день один маршрут. Мій день проходить максимально хаотично. Мені хочеться оголеного сприйняття. Без програм, стереотипів, усіх цих страхів.
Є мови, які ми не вивчили і не стараємося, але все ж таки вони існують, і інколи ми ними користуємося. Коли набридає бути самотніми
Я чую ці страхи в альбомі. А ще читав твої слова про труну як місце збору всього нашого досвіду…
Ми хотіли на обкладинці намалювати труну, але потім зрозуміли, що це дасть людям один конкретний варіант трактування. Я б хотіла, щоб їх було значно більше. Для багатьох людей це вже й так пісні, в яких дівчинка співає про хлопчика, про свої сердешні справи. Для них все так і буде — однозначно, зрозуміло. Та ми останнім часом уникаємо конкретних знаків. Я хочу лишити людям простір для власних інтерпретацій, не підрізати і не обмежувати їхню фантазію досвідом своєї персони.
Навіть якщо через це вони зрозуміють тебе неправильно?
Це не повністю мої пісні. Я, можна сказати, посередник і моє діло — передавати. Люди послухають і візьмуть від пісень те, що хочуть. Буває, автор відмовляється пояснювати свій твір, щоб оточити його ореолом філософії, якої насправді нема. Або навпаки, мільйон слів: «екзистенціально», «метафізично», «концепт», і всі вони мають зміст, але ніяк не допоможуть зрозуміти музику. Для мене правда в тому, що пояснення зайві. Я розумію по-своєму, але не проти, якщо люди вигадують інші трактування, чесні та цікаві. Я для того і виконую пісні всім, а не співаю їх у себе вдома. Це мій шанс чимось обмінятися. Ми не зможемо спекти такий великий пиріг, щоб вистачило на всіх людей, з якими нас пов’язують пісні.
Щодо кінцевості буття — це ж дуже страшно, ось так про неї згадати і пам‘ятати. Ти для себе знаходила пояснення, як не боятися смерті?
Розумієш, я не боюся померти. Мене лякає смерть близьких людей. Як не боятися смерті — мабуть, пережити хоча б одну. У моєму свідомому житті ще ніхто не помирав, тому я залишаюся дитиною. Бо тільки знаю, що смерть є, а обличчя її не бачила. Мене завжди відмежовували від звісток про неї, казали, що я тонкого складу душа. Боялися, що буду довго плакати.
Коли помер дідусь, мені довго не казали про його смерть. Потім почали натякати, що він захворів, тож, можливо, скоро помре — щоб подивитися на першу реакцію. І вона послідувала — дитяча затяжна депресія, неприйняття реальності. Думаю, зі мною важко було мати справу. У мене сильний і наполегливий характер. Якщо я вирішувала плакати, то робила це довго і максимально трималася за цю пам’ять, ні на кого не звертала увагу. У серіалі помер комісар Рекс, а я мучила живих людей, які переживали і не знали, як зарадити моєму трауру.
Щоб не боятися смерті, потрібно вчитися любити
У тебе в альбомі вистачає біблійних мотивів — холодний Іордан, agnus dei, янголи. При цьому ти двічі була в Індії, де зовсім інше уявлення про смерть — це на тебе якось вплинуло?
Я нещодавно думала про ставлення до цього питання на сході і заході. Люди сходу налаштовані на реінкарнацію, серед їхніх приказок немає слів «життя одне». Тому вони нікуди не поспішають, переносять пісок на підошвах з одного місця в інше. Вони часто позбавлені амбіцій і тому дуже спокійні.
У протилежність їм — західний напіватеїстичний світ. От мене в дитинстві навчили молитися — я й молилася до 16 років, як мантру повторювала перед сном, чула, що в мене є ангел-охоронець, що можна потрапити у пекло. На заході не вміють передавати живі традиції, і з часом сліпе слідування ритуалам потребує роз’яснень. Оскільки їх ніхто не дає, люди відкидають все разом і поринають у іншу релігію — як стати успішним і щоб у мене багато всього було. Якщо душі і Бога немає — буду купляти і продавати. І там, і там люди історично звикли на щось опиратися.
Необхідно поміщати себе у центр всесвіту. Тоді ми будемо не пишатися, а соромитися, що все життя не змінювалися. Якщо на мене опирається увесь всесвіт — яка я опора? Ми запитаємо себе, і, не озираючись на Аллаха і Христа, на айфон і хітпарад, все вирішимо самі.
Повертаючись до обкладинки — це ж на тобі маска з мексиканських поховальних ритуалів?
Саме так. Memento mori.
Vie vien mort.
Точно.
Маска як ідея з’являється у вас не вперше — зокрема були музиканти у масках у турі «Готика». Мені взагалі здається, що раніше у Vivienne Mort було багато пісень-масок, образів, які ти приміряла на себе, а «Досвід» — ваша перша повноцінна платівка, позбавлена цих масок. Що ти думаєш із цього приводу?
Так і є. У кого що болить, той про те і говорить. Я надівала на нас маски в турі «Готика», бо хотіла зняти всі свої. Коли маєш багато масок, згодом не можеш знайти, яка з них — твоє справжнє обличчя. Мені не подобається майже все, що я робила до цього альбому. Це все пошуки, я дивлюся на них без презирства. Просто хороші і чесні ідеї пісень, не втілені у всій красі. Здається, коли мені надсилали ці ідеї, надії на мене були більші.
Необхідно поміщати себе у центр всесвіту. Тоді ми будемо не пишатися, а соромитися, що все життя не змінювалися. Якщо на мене опирається увесь всесвіт — яка я опора?
Я важко уявляю, як ти записувала альбом і не губилась у цьому стані. Тобі комфортно з цими піснями наодинці, у студії? Чи хочеться швидше донести їх до публіки?
Така емоція, як у момент, коли ти тільки написав пісню, потім ніколи не повториться. Тому що ти сам здивований, сам свій перший слухач. Насправді їх можна нікуди і не нести, але мені хочеться спілкування з людьми. Група і слухачі — це моя спільнота, мої однодумці. Я усвідомлюю, що неможливо постійно слухати і співати Vivienne Mort, але з кожним слухачем ми зустрілися у правильний для нас час і будемо разом, доки це буде потрібно.
Ти якось сказала, що тобі здається, що ти не приносиш особливої користі людям.
Мені не здається, так і є.
Але ти не просто пишеш пісні — ти співаєш їх на концертах. Реакція прихильників не запевняє тебе, що це корисно?
Є різні приклади в історії, де масу прихильників мали люди, яких зараз дуже різко засуджують. (довга пауза) Тож це не може бути мотивацією до дій. Якщо я побачу, що мені не хочеться ні співати, ні писати, то, думаю, мене важко буде змусити це робити. Я вважаю, що нас цінують за правдивість. Через творчість ми пізнаємо світ і дізнаємося, як хочемо у ньому жити, шукаємо красу і те, що об’єднує з вічністю. Думаю, ми все це робимо для себе.
Фото: Юлія Вебер
Підписуйтесь на наш канал у Telegram. 
