Рус Укр
«ДахаБраха»: «Українська музика — то космос»
«ДахаБраха»: «Українська музика — то космос»

Почнемо з найсвіжішої теми — вашого виступу на шоу «Later... with Jools Holland». Не буду питати, як ви туди потрапили, бо ви вже розповідали, що вас помітили після ефіру на NPR і запросили. Це по-перше. І по-друге, як на мене, це не такий вже і прорив для гурту «ДахаБраха». Це цілком логічне продовження того, що ви робите з року в рік, бо ви багато працюєте і ви оригінальні. Тож логічно, що ви на шоу Джулса Холанда, далі має бути Glastonbury. У вас є відчуття, що цей момент став проривом?

Марко Галаневич: Поки ми туди не потрапили, то взагалі не розуміли, в чому вся «прєлєсть». У нас на слуху було BBC, але не це шоу, бо ми як у тому анекдоті: «чукча не читатель, чукча писатель». Ми більше робимо музику, ніж розбираємося в музичній індустрії чи шоу-бізнесі. Уже з коментів ми зрозуміли, що в Україні добре знають це шоу. Так уже було раніше, як там те радіо в Америці називалось, EXP…

KEXP.

Марко: KEXP, теж дуже популярним виявилось. Для нас це було щось чергове, коли розумієш, що треба їхати, але не дуже хотілось. Та що там, узагалі не хотілось. Перельоти, одразу біжиш на радіо, саундчек, знову концерти і так далі. Але, безумовно, ми дякуємо всім, хто до цього причетний і якимось вищим силам, що допомагають нам робити нашу роботу якісно і з приємністю.

Відчуваєте якісь зміни у ставленні до вас після шоу? Може, більше пропозицій від промоутерів, чи хоча б додаткова увага від українських ЗМІ.

Марко: Додаткова увага від українських ЗМІ.

Ніна Гаренецька: Українські глядачі і ЗМІ зробили так, що у нашого виступу найбільше переглядів серед усіх зірок, які з нами виступали.

Більше, ніж у Девіда Гілмора, так.

Ніна: У Іри, нашого менеджера, на наступний день телефон просто розривався. Одні українські номери дзвонять, пишуть листи: інтерв’ю, можна взяти інтерв’ю, термінове інтерв’ю?

За кордоном нам доводиться виступати на величезних фестивалях перед декількома тисячами людей, ми цього не лякаємось. Колись у Казані було сто тисяч. Хороший був виступ

З іншого боку, я так розумію, для вас стало несподіванкою, що купа народу в Україні вас не знає, так?

Марко: Так. Ми нібито маємо свого слухача, глядача. На концертах у великих містах у нас нібито забиті зали і все так класно. Коли нас за кордоном питають, чи ми популярні в Україні, кажемо — так. Мовляв, ми не Бейонсе, не той формат, ясна річ, але ми собі думали, що в своєму жанрі популярні. Але стільки людей писали, що вони нас уперше побачили і почули, і що це за шапки і все таке. Різні були відгуки, це нормально. Виявилося, що для багатьох в Україні ми є загадкою.

Ніна: Це логічно.

Марко: Інтернет інтернетом, але ми стали би популярними, якби потрапили в якесь шоу талантів в Україні, наприклад. А без цього — ні.

Ну, в Палаці Спорту виступали ж. Поки з однією піснею, коли був трибют Кузі з «Братів Гадюкіних».

Марко: Та воно якось було змазано.

Принаймні, я тоді впевнився, що ви здатні розкачати не тільки клуби, а й такі великі майданчики.

Марко: За кордоном нам доводиться виступати на величезних фестивалях перед декількома тисячами людей, ми цього не лякаємось. Колись у Казані було сто тисяч. Хороший був виступ.

Це «Сотворение мира»?

Марко: Так.

Якщо шоу Джулса Холанда не було таким проривом, то, може, фестиваль WOMAD був?

Марко: У жанрі world music це серйозна планка, кращих фестивалів нібито немає. Безумовно, ми хотіли туди потрапити. Спочатку був WOMADelaide у Австралії, потім WOMAD у Британії. Стільки гарних відгуків чули від британців. Коли хтось із друзів, хто працює у схожому жанрі — а таких зараз в Україні багато — питає, як нам що вдається, ми кажемо, що універсального рецепту немає, але варто потрапити на WOMEX. Це такий ярмарок, шоу-кейс, який відбувається раз на два роки. Ми туди 3-4 роки слали свої заявки.

Ніна: Касєту.

Марко: Касєту.

Ірина Коваленко: І Америка з’явилася після того.

Так, це ж там вас помітила компанія Eye For Talent.

Марко: Так, ми і в Eye For Talent так само слали промо-матеріали, але вони не звертали на нас увагу, поки не побачили живий виступ.

І тепер вони повністю роблять вам усі концерти в Штатах.

Марко: Так.

Європа?

Марко: А Європою займаються дві різні європейські агенції.

Ви часто згадуєте в інтерв’ю, що жодної копійки не витратили на своє просування, і це правда вдача і результат важкої роботи, що у вас є ці контори, які вами займаються. Впевнений, що є і пропозиції від лейблів. Читав інтерв’ю власника Sub Pop Records (де випускаються Foals і Fleet Foxes) — він казав, що, відкрив для себе на OFF Festival у Польщі такий чудовий гурт «ДахаБраха», які, мовляв, «не на нашому лейблі, але це поки що». Я знаю, що деякі перемовини з лейблами йдуть. Впевнений, пропозицій вистачає. Не будемо розкривати карти, але що для вас є вирішальним у виборі лейблу?

Марко: Ми дивимось на свою життєтворчість не як на бізнес, тому хочемо, щоби багатосторінкові контракти були як можна менш сторінковими. Щоби були нормальні стосунки і ми не переживали, що нас можуть кинути. Знаємо багато всяких історій, коли гурти не задоволені тим, як їх використовують. Тому перемовини тривають. Але підписати щось із лейблом — не наше завдання номер один. Нас влаштовує те, як ми живемо, працюємо, гастролюємо.

Ніна: І ми хочемо, щоби лейбли давали якийсь розвиток, а не блокували.

Олена: «Не перевищити план п’ятирічки».

Марко: Бували такі, що казали: «Ви маєте випустити стільки-то альбомів».

Ірина: Чи там «Через півроку маєте новий альбом зробити». Як?

Олена: Видушувати з себе? Таке нам не підходить, з таким до нас не звертатися.

Але можна сказати, що ви майже знайшли лейбл, який вас влаштовує?

Марко: Поки контракту нема, ми нічого про це не говоримо.

А чого ви в такому разі чекаєте від лейблу? У вас уже є контори, які займаються концертами в Європі і Штатах — здавалося б, що ще потрібно? Якого розвитку очікуєте з боку лейблу?

Марко: Ви знаєте, ми дуже далекі від шоу-бізнесу і музичної індустрії. Всі навколо нам кажуть: «Лейбл має бути обов’язково, а той, що з вами зараз спілкується — то взагалі такий успіх, ви маєте погодитись!» Ну, окей. Якщо це лейбл, який розкрутив Nirvana, і вони кажуть, що бачать у нас великий потенціал...

Олена: Але у часи Nirvana не було інтернету, їм було легше.

Марко: Ми не чекаємо великих проривів після контракту. Хочемо, щоб наше життя ніяк не змінилося в плані того, що ми маємо робити разом нашу справу, роботу, музику і представляти світові якийсь шматочок української культури.

Звукорежисерам ми пояснюємо пісні через картинки: «Ну, розумієте, тут прірва, і він падає у цю прірву!»

Принаймні, лейбл видасть вас на вінілі. От я дуже хотів би придбати ваш альбом на вінілі.

Марко: Так, йдеться і про це. Було б гарно. Усі нормальні гурти мають вініли.

Олена: Це, знаєте, як поставити пам’ятник.

Марко: Точно, нерукотворний.

Я люблю читати відгуки про ваші концерти у західній пресі і збирати несподівані визначення вашої творчості. Моє улюблене — це « Ukrainian folkdrone Björkpunk quartet» у журналі Rolling Stone після фестивалю Bonnaroo. У вас є подібні приклади? Як іще вас називали?

Марко: Панками, психоделік фолк.

Ніна: Дабстеп навіть.

Марко: Змішують усе підряд. Звичайно, ми самі даємо підстави, часто у нас виходять позажанрові експерименти. Дуже радує, коли якийсь музикознавець підходить і каже: «Ви, мабуть, слухали Філіпа Ґласса або Майкла Наймана». Звичайно, нас захоплює класичний мінімалізм. Любов до нього нам прививав Влад Троїцький. Ми поєднуємо цей мінімалізм із українською етнічною пісенною традицією, розвиваємо, нагнітаємо, робимо композиції драматичними, атмосферними. На ідейному рівні цей стиль на нас дуже вплинув.

Раз уже ви згадали Влада Троїцького. Ясно, що ви починали разом, він був вашим наставником, але сьогодні вас уже важко називати його учнями, ви вже, як мені здається, розвиваєтесь самі по собі. Чи так це насправді?

Марко: Він усе одно наш учитель.

Олена: Навчання продовжується.

Марко: Уся музика, яку ми робимо, все одно проходить через Влада.

Ніна: Фільтрація…

Олена: Через призму…

Ірина: Синкретизму.

Тобто якщо він скаже, що ваша пісня невдала, ви її не випустите?

Марко: Ні, ми стараємося його переконати. У нас іде здоровий діалог, як і між собою, бо ми теж усі різні. Коли робимо композицію, можемо сперечатися і говорити, що ось цей момент краще використати, цей ні. Нормальний творчий процес. Так само і з Владом. Були композиції, про які він говорив: «Точно не можна», «Не використовуйте», «Не той рівень». А потім ми все одно брали ці пісні і вони вистрілювали.

Наприклад?

Марко: «Весна». Влад довго говорив, що якесь воно надто грайливе.

Олена: А ще «Що з-под дуба», та, яку ми виконали на BBC. Він коли її почув, сказав: «Ні, це взагалі не композиція, дівчата, фу».

Ніна: Потім вона в нього стояла на рингтоні.

Олена: Із часом він переосмислив. Тобто відразу може не завжди сподобатись, але ми не забуваємо композицію, трішечки заграли тут, заграли там, знову Владу показали.

Ніна: Наша участь у театральних постановках «Даху» теж мала глобальний вплив на нас. Наша музика така драматична завдяки цьому досвіду.

Марко: Безумовно, і люди це помічають. Як нам здається, у нас майже нічого не лишилося від театру, коли ми виступаємо самі, без перформенсу. Але люди кажуть, що у нас відчутна театральна складова.

Перше ж питання індіанської дитини поставило нас у ступор і показало, наскільки ми всі різні й маємо різні стилі життя, взагалі інші світи. Дитинка запитала, чи ми всі з одного племені. Сказали, що з одного

Олена: При створенні композиції ми все одно малюємо собі картину, уявляємо. Тобто в кожного з’являється своя, можливо, картина, але потім виходить єдине ціле. Музика тільки так твориться, через малювання. Створюються якісь образи, а з них композиція.

Марко: Так ми і зі звукорежисерами працюємо, пояснюємо.

Олена: «Ну, розумієте, тут прірва, і він падає у цю прірву!»

Ніна: А він такий: «Ага, поняв».

Марко: Із Юрою Хусточкою так робили. Він одну композицію не розумів.

Ірина: «Вона одна іде, сумує, поле, море».

Вдалося знайти звукача, який усе це розуміє?

Олена: Ну от із Юрком Хусточкою у нас усе супер, задоволені роботою з ним.

Він і з новим альбомом пов’язаний?

Марко: Ні, нас розділяють кілометри.

Та хіба це для вас відстань?

Марко: Знаєте, коли ми відіграємо гастролі, то все одно хочемо повернутися додому до рідних. Бути постійно там, за кордоном, і не повертатись в Україну — це вже туга. Все одно прив’язані.

Я тим паче вдячний, що ви знаходите цей час поспілкуватися, хоча розумію, що вас чекають сім’ї. Щодо театральної складової, щодо концертів. Ви завжди дуже віддаєтесь тому, що граєте наживо. Але при цьому ви вже дали, мабуть, тисячу концертів по всьому світові. Ясно, що з’являються нові пісні, але є якісь, які низкою проходять через роки, які ви виконуєте з разу в раз на всіх концертах. Як вам вдається щоразу жити цими піснями, яким вже купа років? Що допомагає?

Олена: Ти вже думаєш: «Господи, та скільки можна її грати, уже так набридло».

Отже є таке?

Олена: Та є, але виходиш на сцену: «Ні, ну як її не заграти».

Марко: Так, у нас є набір…

Олена: Хітяри.

Марко: Ми часто виступаємо на нових майданчиках, відкриваємо людям «ДахуБраху». Є міста у тій же Америці, де ми були 5-6 разів, але більшість концертів — усе ж таки вперше. Тому і ці композиції звучать уперше, і їм все одно, скільки ми їх заграли до того. Коли ми складаємо програму, орієнтуємося на ці моменти. Якщо ми в місті не вперше, то додаємо нових і нових композиції. Теж, слава Богу, з’являються. Але є «За лісочком», є той же «Татарин», яким ми, в основному, відкриваємо будь-який концерт. Якщо ми відчуваємо віддачу — значить, пісня ще жива, її ще варто виконувати.

Щодо техніки виконання. Бачив фото після «Later… with Jools Holland», де ви передивляєтесь виступ, п’єте шампанське, і підпис, що це робота над помилками. Так і було, були помилки?

Ірина: Слухайте, а руки трусилися там! Наче ти вперше граєш цю композицію. Я не знаю чому, але така була атмосфера, така відповідальність.

Олена: Ну, там були супер-музиканти, які вміють грати на барабанах, на гітарах.

Ірина: І ми як школярі.

Марко: Це прямий ефір, він одразу підвищує градус. До того ж, усе дуже швидко, нас там ще вивозили на такій платформі. Усі гурти нормально стояли, а нас вивезли на платформі.

Ніна: Вишенька у тортик.

Марко: Ти думаєш, щось має впасти, віолончель, шнури ці.

Ніна: Я на ходу підлаштовую віолончель, бо холодно було, не встигаю.

Марко:Так, був стрес. Насправді ми зіграли дві композиції, одну, можна сказати, що з останніх, тому що вона не увійшла ще в жоден альбом — це «Торох». І те, що в основному всі бачили — це «Що з-под дуба». Але це їхній вибір був.

Те, що ви грали на NPR.

Ірина: Можливо, ми б краще щось інше заспівали. Те, що нам більш до душі.

Марко: Ми б хотіли довші композиції, які в нас є, але ж ви знаєте ці формати, хочуть «тиндирин» — і все.

Здається, за всю історію шоу вони тільки двом-трьом виконавцям дозволили пісні по сім хвилин. Жорсткий регламент

Марко: Ми от поки не увійшли у це число. Може, наступного разу.

Цього літа ви, як завжди, грали на купі фестивалів по всьому світу від Lowlands і Sziget до Re$Publica і Zaxidfest. Відчувається різниця між закордонними і нашими фестивалями по організації?

Марко: Із організацією, в основному, все гаразд. Але в Україні у нас зі звукорежисерами завжди проблеми — чомусь не звучимо тут узагалі. І з технічним обладнанням — усе свистить, гудить, заводиться.

Ірина: І пів концерту виходить, що ми налаштовуємось.

Олена: Наче містика якась. Як в Україні виступати — то у нас трапляються якісь бурі.

Марко: При тому, що у нас прекрасне ставлення до організаторів і у них до нас. І ці хлопці-звукоінженери всі стараються, бігають, усе роблять, а воно все переплуталось, усі кабелі не туди підключили і все гудить.

Ніна: Але люди стоять!

Марко: Усе компенсується глядачами, які кажуть: «Та то всьо єрунда». Ми розуміємо, що у нас нетиповий набір інструментів, на відміну від більшості рок-гуртів які гітарки підключили, бас-гітару, комбік — все, працює. У нас треба всі мікрофончики попідставляти, ми хочемо, щоб усі інструменти, які в нас є, прозвучали у композиції. Коротше, болюче питання. Чомусь за кордоном таке буває рідко. Тільки в Італії. Це щоб ми не зовсім наших хаяли. Звукоінженерів-італійців було чоловік 20 на сцені.

Ніна: Один щось робить, а решта стоїть над ним.

Олена: «Mama mia! Mama mia!»

Марко: Було смішно і тяжко.

Ірина: Мексика така сама. І Китай.

Марко: Колись у Китаї у нас саундчек був чотири години. Є що згадати.

Американські музичні оглядачі кажуть, що це велика рідкість, щоб американці так сприймали гурт, який не співає англійською. Тобто йдеться про енергетичний рівень

Може, саме через таку роботу зі звуком у Італії досі можливі такі фестивалі, як Сан-Ремо, де всі співають під фонограму. А щодо публіки тут і на Заході — відчувається різниця?

Марко: Ця рідніша. Українська публіка все одно сприймає нас набагато точніше. Вона може розуміти всі нюанси. А іноземці сприймають більш енергетично, загальний посил. Якщо просто говорити по шуму натовпу, то десь однаково.

Олена: В Україні концерти — це як виступ перед батьками. Як у школі, коли тебе трусить і серце вилітає.

Ірина: Але на Заході ти перші 15% концерту закохуєш публіку в себе.

Олена: Подивіться, які ми класні!

Ірина: Вони ж тебе не знають, придивляються, а потім уже йде вибух — і всі встають. Багато хто з нашої американської публіки вже давно не бачив, щоби люди після концерту вставали з крісел із оплесками.

Ніна: Ми показували в Америці фільм «Земля» Довженка і не знали, чи буде зрозуміла ця тема. Бо перед тим показували у Берліні і Данії, і люди сприйняли стримано. Аплодували, але було таке відчуття, що в Європі не зрозуміли контекст, це непросто. А в Америці в кінці всі аплодували стоячи. Було приємно, що вони зрозуміли суть фільму, сміялися під час концерту. Класна була реакція.

Марко: Американці — взагалі дуже емоційні люди. На кожен наш «пііім» вони «ааааа!» — не знаємо, чи на всіх музикантів так, але ми це відчували. Насправді, вони дивуються, їхні музичні оглядачі кажуть, що це велика рідкість, щоб американці так сприймали гурт, який не співає англійською. Тобто йдеться про енергетичний рівень. Мабуть, тому що наша музика — універсальна річ. Звичайно, коли ми робимо майстер-класи, розказуємо про події в Україні на якихось фестивалях, нас питають про пісні, тексти.

Ніна: Ну, про що оцей «Карпатський реп», що там за трагедія.

Я згоден, що ваша музика універсальна, що не обов’язково щось коментувати на концертах, ви і так усе передаєте на енергетичному рівні. Тим не менш, останнім часом наприкінці концертів ви таки робите певну заяву. Можете розказати про неї і як на неї реагують?

Марко: Ми — музиканти. Не робимо соціальних пісень, закликів. Але, звичайно, переживаємо. Тому нам було важливо донести невеличкий, але точний меседж. Ми вибрали кілька фраз, які зрозуміє кожен: «Стоп Путін», «Ні війні», «Мир і любов». На що зал, як правило, вибухає оплесками. Це вже після бісу, коли ми абсолютно налагодили зв’язок із усім загалом. Ми піднімаємо наш прапор, говоримо «Стоп Путін» — і люди абсолютно солідаризуються з нами, вони розуміють, про що власне йдеться.

Минулого літа нам пощастило майже весь сезон бути у Франції, і там було багато фестивалів, багато інтерв’ю, і на кожному ми говорили, що дуже дякуємо за підтримку, що справді гарно нас сприймали і так далі, але є момент, що нас турбує — це, звичайно, містралі, які ви збираєтесь продавати росіянам. Ми щоразу повторювали це, і буквально за пару місяців вони від цього відмовилися. Безумовно, не ми стали причиною, але ми поклали якусь піщинку на терези того, що громадська думка французів вплинула на відмову від продажу цих кораблів можливому майбутньому ворогу.

На жаль, ми маємо історично складну ситуацію з нашим північним сусідом. І не тільки ми, це виклик для всього цивілізованого світу. І велике питання, як ми це розрулимо.

Я розумію, що деякі з питань, які я ставлю, вам ставили вже купу разів. Але я знаю, що нещодавно у вас була неочікувана бесіда — з дітьми шкіл у Беверлі Хілз. Як діти сприймають вашу музику і що у вас питали там?

Марко: Дітки завжди сприймають усе просто і буквально: шапки, а коли ви приїхали, а як далеко Україна. До того, два роки тому, в нас були майстер-класи, зустрічі з дітьми у штаті Вашингтон, у школах при індіанських резерваціях. Дітки там вважаються обділеними увагою, тому є державна програма, за якою їх знайомлять із музикантами з усього світу. Там діти-переселенці, мексиканці та індіанці. Перше ж питання поставило нас у ступор і показало, наскільки ми всі різні й маємо різні стилі життя, взагалі інші світи. Дитинка запитала, чи ми всі з одного племені. Сказали, що з одного.

Звісно, дуже хочу поговорити про вашу нову концертну програму і альбом, який попередньо називається «Дорога». Якщо раніше ви визначали свою музику як етно-хаос, то нову називаєте степовим блюзом. Який він, цей степовий блюз?

Марко: Це все одно відгалуження від етно-хаосу. Степовий блюз знаходиться у річищі етно-хаосу, який знаходиться у річищі world music. Ми не музикознавці і не критики, але так собі вигадали. Отже, під час Майдану і решти яскравих подій ми думали, що цей альбом має бути об’єднуючим для країни. Більшість музикантів, митців, людей культури хотіли якраз цього. Таке було завдання перед нами.

Тож ми вирішили зібрати композиції з різних куточків України і зробити їх такими, якими ми собі бачимо. Намалювати умовний шлях усією Україною такого умовного чумака, який везе з Криму чи то сіль, чи то рибу, і везе її кудись на Полісся, наприклад. При цьому заїжджає на Луганщину, а по дорозі може в одному селі потрапити на весілля, а в іншому на похоронну процесію.

Ми піднімаємо наш прапор, говоримо «Стоп Путін» — і люди абсолютно солідаризуються з нами, вони розуміють, про що власне йдеться

Шкода, що вийшло тільки 10 композицій, не кожен регіон представили, було бажання зробити більше, але це час. Все одно, за великим рахунком, це найбільш цілісний альбом із усього, що в нас було. Концептуальний. Зараз доводимо його до ладу, дуже хочемо до кінця осені випустити.

Це ваш перший повністю самостійний альбом за пять років. Пам’ятаю, у 2013-му Влад Троїцький казав мені, що «ДахаБраха» готує феноменальний матеріал, збирає пісні з усієї України. Тобто робота почалась давно. Наскільки давно?

Марко: Основне зібране ще до «ДахиБрахи». Дівчата навчалися в університеті, збирали їхні викладачі, друзі. Ще дві пісні я записав від своєї бабусі.

Власне, так, я хотів згадати, що там є пісні від бабусі Марка, а звідки ще? Як ви знаходите цей матеріал?

Марко: Ніна знайшла кримську пісню.

Ніна: Кримсько-татарську. Вона популярна серед татар, але я не знаю, чи знають її українці.

Марко: Є Луганщина.

Ірина: Наша колега Ольга Палеха робила колись цілий цикл пісень, взяли і звідти.

Марко: Є Житомирщина, Полтавщина, Поділля, Вінниччина.

Тобто все по друзям, по родичам?

Олена: По сусєкам.

З того, що я чув, бо є запис з львівського концерту, де ви граєте частину цих пісень, мені дуже сподобалася пісня «Монах». Це який регіон?

Марко: Київщина, здається.

Ніна: У нас буде в диску альбомчик такий із фотографіями, текстами, звідки яка пісня, від кого записана.

Щоб точно диск купили.

Марко: Так, ми думали, що диски відмерли, але після концертів люди вимагають, особливо на Заході. Ми кажемо, скачайте, в нас там безкоштовно, а вони — ні, давайте диски.

Ірина: Приємно, що вони стають до нас у величезні черги, щоб ми підписали диски, це у них така наче традиція.

Марко: Культура підписання дисків. Хоча буває, що це трошки і втомлює.

Ох уже це зіркове життя.

Марко: Так.

Я була в Донецькій області в експедиції і записувала бабусь, вони співали українські весільні пісні

Повертаючись до альбому «Дорога». Раніше ви вплітали австралійські, індійські, болгарські елементи, надихались Ґлассом і Найманом, навіть переосмислювали новозеландський drum’n’bass. Щось таке неукраїнське в альбомі «Дорога» є? Чи він повністю зосереджений на Україні?

Марко: Використали нові інструменти, Ірочка опановує укулеле і перський даф.

Даф? Як він виглядає?

Ірина: Як луна, з кільцями на обідочку, ударний інструмент.

А, тепер ясно — як луна, з кільцями на обідочку.

Ніна: І африканські, такі… тулумбасікі, як їх там?

Олена: Дерев’яний такий, наче ксилофон, із бочечками, еко-продукт.

Ніна: Ну і вокалізи, ми ж не можемо так просто. Все одно там якийсь Схід вилазить.

Марко: Бо коли ти більше перебуваєш за кордоном, на фестивалях, наслухаєшся всяких, і потім ці взаємовпливи несподівано вилазять, не знаєш, звідки воно прийшло, з якої традиції. Але гарно. Тому й запускаємо.

Ви дуже насичуєте свою музику всіма цими впливами. Я нещодавно спілкувався з кримським татарином, який жив у Криму, але вимушено емігрував до Львову. Окрім своєї культури, він намагався дослідити етнічну музику Донеччини, Луганщини. І він зрозумів, що там, по суті, немає своєї культури. Тобто у Криму є татари, історія, глибина, а Донецьк і Луганськ — випалена територія, якщо можна так сказати. Чи можете ви з цим погодитись або спростувати? Адже ви теж робили дослідження.

Ніна: Я була в Донецькій області в експедиції і записувала бабусь, вони співали українські весільні пісні. Звичайно, це зустрічається не в такому обсязі, як у будь-якому західноукраїнському регіоні, це техногенна зона, де ніхто давно не співає той фольклор. Ми довго шукали в районі Сніжного, і там такі гарні бабусі.

Ірина: У селах іще співають, і навіть є гурти. Оця Луганщина, яку ми співаємо — ми слухали записи саме гуртів. І навіть одяг є, дуже гарний, з цими сарафанами. Я не можу сказати, що це бідно.

Марко: Ні, це безумовно відмирає. Тим більше, воно не культивувалось так, як у татар, у них така доля тяжка — їх усіх виселяли, але вони не розсіялися, збереглися як народ.

Тобто ваш досвід доводить, що це українські землі?

Марко: Безумовно, воно історично так. Хтось жартував, що у Москві писала одна дівчина: «Где можно вкусно поесть кухню ДНР, ЛНР?» Тобто це ж таке штучне утворення, яке не має під собою підґрунтя і перспективи. Там довго жили українці, це степ, просто свого часу сильно зросійщений, зрадянщений. І з цим нам треба далі жити і працювати.

Щодо кримсько-татарської пісні. Нещодавно ми з Джамалою обговорювали схожості й розбіжності в культурах, і вона, при всій любові до української народної пісні, каже, що для неї український фольклор занадто прямолінійний, занадто на дві чверті, окрім, хіба що, лемківських пісень. У той час, як татарська музика сповнена мелізмів. Чи така вже українська музика прямолінійна на вашу думку?

Ніна: Ритмічно у них більш збагачені пісні. У нас рівніші.

Ірина: Але у нас широкі пісні. У нас є багатоголосся. І мелізматика теж, але не усюди. Це «Ой на горі два дубки» на дві чверті, але коли ти заглиблюєшся в українську музику, то там космос.

Українська народна музика то космос. Я вважаю, що це ідеальний фінал розмови.

Зустрічайте гурт «ДахаБраха» у турі:
10 листопада – Одеса, ДК Політеха
12 листопада – Дніпропетровськ, ДК Машинобудівників
13 листопада – Харків, ККЗ «Україна»
15 листопада – Львів, театр ім. Заньковецької
23 грудня – Київ, ДК КПІ
Згодом будуть оголошені концерти у Полтаві, Вінниці, Хмельницькому, Чернівцях, Івано-Франківську.

Фото: Тетяна Вільчинська (депо), Юрій Стефаняк (Коктебель)

В тему
40 лучших украинских альбомов 2016 года
40 лучших украинских альбомов 2016 года
«Буерак»: невежество и грубость в Усть-Чилиме
«Буерак»: невежество и грубость в Усть-Чилиме
Точка пересечения: «Вагоновожатые» и SINOPTIK
Точка пересечения: «Вагоновожатые» и SINOPTIK
Нино Катамадзе: «Иногда приходится забывать о себе и согревать других»
Нино Катамадзе: «Иногда приходится забывать о себе и согревать других»
Всего 2 коментария Написать комментарий
Iryna Lisova
0
Iryna Lisova
9 Ноября в 22:18 2015
Вітаю! У статті одрук. Виправте назву WOLMEX на WOMEX (http://www.womex.com/)
Sergey Cane
0
Sergey Cane
18 Ноября в 15:05 2015
Дякую, виправили. Радує, що у нас такі уважні читачі. :)