Рус Укр
Гілмор: концептуальний альбом тривалістю в життя
Гілмор: концептуальний альбом тривалістю в життя

Якось я прочитала історію про чоловіка, який перетворив своє життя у полички з дисками. Він брав найвагоміші події, емоції, людей, добирав під них улюблені асоціативні пісні та складав альбоми. Кожна жінка лишилася такою, якою він передав її через музику, якою сприймав її у той самий момент. Коли через десятки років він переслуховував записи, то згадував до найтонших ліній свою кохану. Міста, у яких він бував або мріяв про них. Проблеми, від яких не спав ночами або не хотів вставати. Адже ніщо не відновлює пам'ять так, як музика.

Коли я вчилася у школі, теми ізоляції, нерозуміння, самотності, нереалізованості з альбомів «The Wall» та «Wish You Were Here» настільки наклалися на мій підлітковий максималізм, що назавжди змінили моє сприйняття музики та і себе у цьому світі. Так Pink Floyd записалися на мою платівку життя, так вони лишилися зі мною назавжди. Уже без максималізму, часто з домінантним холодним цинізмом, емоційними сплесками, афективними падіннями, але їхня музика розвивалася в мені. Дивовижно, якою різною вона може бути залежно від того, на кого ти зараз дивишся і чим живеш. І як по-різному вона записана на альбоми життя людей, яких ти зустрічаєш.

Є у мене один дуже цінний і рідкісний друг, для якого Pink Floyd, а особливо Девід Гілмор, мають таке значення, як ні для кого іншого у моєму житті. Голос Гілмора — це голос друга, наставника, батька. Внутрішній голос, янгол і демон на плечах одночасно. Гітара, яка допомагає віднайти зв’язок з собою. Принаймні, так я собі це уявляю, бо знаю, що насправді може значити музика. І знаю, як складно це комусь пояснити, навіть якщо ти майстер слова.

Для мене музика Гілмора — це простір і те, чим він наповнений. Це рух стрілки годинника. Це історія не про ноти і акорди, а про паузи між ними. Про текстуру музики, її атмосферу і сфери, в які вона проникає. Pink Floyd разом із The Beatles, Beach Boys і низкою інших гуртів 60-х розвинули тему зі створенням концептуальних альбомів. Я не намагалася пояснити музику, я вирішила створити особистий концептуальний альбом Гілмора, якби я озвучувала ним своє життя. Як той далекий невідомий чоловік із альбомами.

Музика Гілмора — це простір і те, чим він наповнений. Це рух стрілки годинника. Це історія не про ноти і акорди, а про паузи між ними

Young Lust

Коли я слухаю «The Wall», альбом для мене ділиться до цієї пісні та після неї. Здається, що мені одночасно двадцять, вісім, сорок, що мені хочеться розбити телефон об стіну або знайти новий шлях для втечі. Якраз у цей момент персонаж Пінка дізнається, що дружина йому зраджує, і з наступної пісні він стає на дорогу повного деструктиву. Попри те, що він гіперболізований і психоделічний, всі ми трішки Пінк.

Гітара і голос Гілмора звучать тут не у стилі класичних Pink Floyd того періоду, без тривалих рифів і просторових вокальних конотацій. Але він відривається на повну, реалізовуючи свій рок-н-рольний темперамент у форматі rock’n’roll refugee, про якого мова у пісні.

Have a Сigar

Тут співає не Гілмор і навіть не Уотерс. Це Рой Харпер зі своїм фолковим вокалом в одній з двох пісень Pink Floyd із запрошеним вокалістом (друга — оргазмічна «The Great Gig in the Sky»). Як же часто мені хочеться відтонувати цю фразу в ритмі гітари Гілмора і голосу Харпера — «come in here, dear boy, have a cigar». Буває момент, коли тобі просто потрібно сісти, зібратися, закурити сигарету/випити вина/чаю і не підганяти самого себе. Тоді і виникають сакральні запитання: «Oh by the way, which one's Pink?»

Цікаво, як запрошений вокал допомагає подивитися на історію Пінка зі сторони. Тобто на самого себе. А ще тішить, що це одна з небагатьох композицій, де Гілмор грає і на гітарі, і на клавішах.

Мудрий, турботливий, розсудливий, який заглядає у корінь емоції, дозволяє разом із ним прожити музику — такий для мене Гілмор

Hey You

Якби я складала рейтинг пісень, що найчастіше крутяться у моїй голові, ця була б на верхівці. Причому мені хочеться її заспівати у найщасливіші та найскладніші моменти. Коли необхідно попросити про допомогу, коли з грудей виривається особиста історія, коли просто хочеться послухати музику. Гілмор співає лише на початку, але саме цей старт у стилі старого американського фолку з гітарними переборами і плавним «hey you» назавжди лишиться для мене першою піснею, яку я полюбила у Pink Floyd. У моєму концептуальному альбомі життя вона червоною лінією проходить через всю музику.

Wish You Were Here

Мене завжди захоплювала здатність Гілмора грати на емоційному протиставлені. Коли така життєдайна потреба в комусь «how I wish, how I wish you were here» виконується стриманим і плавним голосом, хочеться чи то розплакатися, чи то обійняти когось дорогого. Для мене ця пісня про всіх, кого я ношу в серці. Особливо тих, кого більше ніколи не буде поруч.

The Dark Side of the Moon

Рука не піднялася відокремлювати пісні у цьому альбомі. Історія його створення — одна з моїх найулюбленіших. Монети, якими дзвеніли перед мікрофоном, потім записану плівку розрізали, розкладали на підлозі студії й охайно склеювали, аби досягти потрібного ефекту. Пол і Лінда Маккартні у студії, які так відчайдушно намагаються бути кмітливими і класними, відповідаючи на каверзні і темні запитання Уотерса, що не потрапляють в альбом через своє надмірне бажання сподобатися. Історія про працівника студії з фразою «there is no dark side of the Moon really, as a matter of fact it's all dark», яка не просто закінчує альбом, а повністю змінює його.

Найдивовижніше у платівках Pink Floyd — не концептуальність. Це драматургія. За будовою «The Dark Side Of The Moon» відповідає структурі літературних творів, сценаріїв, фільмів. Зав’язка з космічно-темної «Speak To Me», яка вже своєю назвою і діалогом на початку змушує говорити з музикою. Тонка і трохи тахікардійна «Breathe» зі своїм «leave, but don’t leave me», «On the Run», яка сама себе переростає у масштабах, підводять до основного конфлікту, який найсильніше емоційно демонструється у «The Great Gig in the Sky». Час, очікування від життя, секс, темні і світлі сторони, гроші, ментальні зсуви, ти і я, хтось інший — у цьому альбомі протагоніст не занурюється у свою ізольованість, він переживає її у процесі музики. Певно, тому «The Dark Side Of The Moon» і став успішним — він дуже складно і тонко підкреслив те, чим переважно зайняті наші думки.

«Time» — ця пісня для мене про все на світі. І не через свій зміст, а через те, як її виконує Гілмор. Вокально це одна з найсильніших його речей, він заповнює голосом повітря між стрілками годинника. «Home, home again» — після того, як він вимовляє слово «дім», ти вдома, де б ти не був.

Цей альбом дав можливість по-новому розкритися прекрасному дуету Гілмор-Райт, і не тільки гітарно-клавішному, а й вокальному і авторському. «Us and Them» Райта, яку Мікеланджело Антоніоні не прийняв у свій фільм «Забріскі пойнт» через її надмірну темноту (хоча концептуально вона б дуже вписалася у стрічку), залунала в альбомі накладеним багатоголоссям Гілмора і Райта. Якщо її слухати по колу, здається, що вона безкінечна.

За законами драматургії, історія повинна або вирішити, або спростувати конфлікт. Останнім часто користувалися абсурдисти, а тут це зробив працівник студії. У місяця немає темної сторони, останній акорд, еclipse.

Shine On You Crazy Diamond

Музику Гілмора неможливо відтворити. І не через технічну специфіку, а через те, що поза нею, — це сильний характер. Легендарний і воістину історичний гітарний початок «Shine On You Crazy Diamond» — доказ тому. Я впевнена, ця пісня змінила багато життів, бо коли ти чуєш її вперше (не слухаєш, а чуєш) музика для тебе змінюється. Це ледь не єдина пісня, яку я можу абстраговано слухати, ніби вперше. Вона про всі мої вперше, про всі діаманти, які сяють у мені і поза мною.

Cymbaline

Люблю альбом «More» за брудний хаотичний звук. За те, що вокал Гілмора уособлює в собі, як мінімум, три різні характери. Від нервових сплесків через фальцет і до якогось затуманеного звучання в «Cymbaline». Дещо помпезна ритміка цієї пісні нагадує мені раннього Девіда Боуї, а сам альбом символізує початок нових Pink Floyd. Я не знаю, ким вони надихалися, коли його створювали, але по настрою в ньому є щось від класичного авангарду, а ще нотки цієї солодкої ностальгічної електронної музики.

High Hopes

Я інколи треную мозок, шукаючи музичні асоціації до певних понять або емоцій. Якби я добирала саундтрек до слова «надія», він звучав би як «High Hopes».

Я не даремно поставила цей трек після «Cymbaline», оскільки в альбомі «The Division Bell» Гілмор так само відповідає за весь вокал. Я постійно забуваю, що ця пісня з пізніх «флойдів», вона дуже тонко вписується в концепцію їхніх екзистенційних пошуків 70-х. Хоча видає одне — дорослий голос Гілмора. Для мене це пісня не про високі дитячі мрії і навіть не про ностальгію, це історія безкінечності можливостей.

Ніжність творчого дуету з дружиною, яка пише для нього лірику, змушує вірити його музиці ще більше

Eyesight To The Blind

Девід Гілмор та BB King. Моя блюзова душа не змогла оминути цю колаборацію. Це не просто спільна робота двох видатних гітаристів, це історія любові до музики. BB King — характерний персонаж і здається мені певним альтер-его Гілмора.

Хаотичне особисте життя, дуже очевидний і демонстративний нерв, сміливість, пристрасть — таким ми запам’ятали Кінга. Стриманий, інтелігентний, мудрий, турботливий, розсудливий, який заглядає не на поверхню, а у самий корінь емоції, дозволяє разом із ним прожити музику — такий для мене Гілмор. Але є у них одна спільна риса — відповідальність і любов до того, що, як і з ким вони створюють.

The Girl in the Yellow Dress

У найсвіжішому сольному альбомі Девіда «Rattle That Lock» ця пісня вирізняється з-поміж інших. Головні ролі тут грають саксофон та голос дорослого чоловіка, який зміг не лише стати частиною історії, але і створив прекрасне особисте життя. Ніжність творчого дуету з дружиною — письменницею Поллі Семсон, яка пише для нього лірику — змушує вірити його музиці ще більше.

Лише сильний емоційний контакт здатен перетворити музику на саундтреки життя. І я пишаюся тим, що живу у світі, де можу слухати Девіда Гілмора. Його творчість стала ехом того, що я пережила. Ехом, яке я чую, навіть коли не слухаю музику.

В тему
Старушка «Грэмми»
Старушка «Грэмми»
Новые альбомы: The xx, Bonobo, «Ла-Ла Лэнд»
Новые альбомы: The xx, Bonobo, «Ла-Ла Лэнд»
Урок географии с Софи Эллис-Бекстор
Урок географии с Софи Эллис-Бекстор
Прямая речь: музыкальные итоги 2016 года в Украине
Прямая речь: музыкальные итоги 2016 года в Украине
Всего 2 коментария Написать комментарий
Dmytro Tavrovetskyy
0
Dmytro Tavrovetskyy
22 Марта в 13:17 2016
Чудова стаття!
Roman Shtemberko
0
Roman Shtemberko
16 Марта в 18:00 2016
Чудово написано, дякую!
Вкотре проникся ними.