Рус Укр
LUFA: дружба, яка переросла в інформаційне агентство
LUFA: дружба, яка переросла в інформаційне агентство

Спочатку було фото?! Як виникла ідея створити агентство LUFA?

Петро Задорожний: LUFA — це компанія без чіткої ієрархії чи структури, де є засновник, директор і так далі — це, скоріше, об’єднання фотографів. Ми почали працювати разом над створенням агентства в 2010, але офіційно зареєстрували 1 квітня 2011 році без бізнес-плану, без стратегії — просто мали внутрішнє відчуття того, що хочемо отримати
в кінцевому результаті.

Ідея почала зароджуватись ще раніше, коли ми з колегою Віктором Гурняком вирішили створити сайт, на якому інші фотокори могли б розміщувати свої роботи. Ідея творчого сайту переросла в ідею інформаційного агентства. Так ми почали займатись своєю улюбленою справою і спробували вивести її в комерційну площину.

Маріан Стрільців: Нас звела робота, адже спочатку ми разом працювали репортерами. Ідея витала в хмарах. Ми відвідували події, знімали, спілкувались, досліджували,
але кожен з нас мав ідеї, які й знайшли своє відображення в «ЛЮФі».

Сьогодні кожен вважає себе фотографом, кожна людина, по суті, може вести репортаж з місця подій, навіщо тоді взагалі інформаційні агентства?

Маріан: Можна відповісти питанням на питання? Згадай якусь подію, яка була в Києві рік тому? А тепер тобі потрібна фотографія з цієї події, де ти її візьмеш? Фотографій багато, а от каталогів, архівів, систем зберігання мало. У фотографів-аматорів флешки губляться, компи горять, телефони міняються. А ми це все зберігаємо — я можу витягнути фото п’ятирічної давності за дві секунди.

Петро: Якщо говорити про великі проекти або зйомки, наприклад, події останніх місяців, то специфіка в тому, що все відбувається 24 години на добу і ти не знаєш, коли і що станеться, ситуація непередбачувана.

Коли ми працюємо вп’ятьох — все чітко: хтось працює над фотографіями, хтось знімає
на одній локації, інший на іншій, хтось відпочиває. Тому, якщо говорити про серйозну роботу — одна людина не зможе максимально розгорнуто та якісно показати перебіг подій.

Коли ти дивишся
на класну фотографію — за нею стоїть людина,
її внутрішній світ.

Люди творчих професій зазвичай дуже амбітні — вони намагаються доводити свою майстерність на фестивалях, конкурсах, прагнуть визнання. Яка специфіка таких фестивалів для фотокорів?

Петро: Якраз фестивалі — це справа більш індивідуальна, амбіції кожного окремого фотографа. До цих конкурсів можна ставитись по-різному. Я, наприклад, коли знімав
на Майдані трагічні події, похорони, спостерігав за багатьма міжнародними журналістами, від яких у мене лишилось неприємне враження. Здавалось, вони роблять усе це лише заради того, щоб виграти конкурс World Press Photo і не більше.

Так, журналісти і фотографи по своїй природі є циніками і це нормально — коли
ти знімаєш сльози 100 разів, то щоразу відчуваєш менше емоцій. Так само починаєш ставитись до мертвих людей.

Специфіка роботи міжнародних агенцій Reuters, AP чи AFP здебільшого працюють так: знімають подію і одразу скидають фото — це швидкі новини. Мені ближче інший підхід, деякі фотокори підходять до своєї роботи глибше — спілкуються з людьми, спокійніше себе поводять, поважають тих, кого знімають. Це дуже важливо.

Маріан: Потрібно зробити собі таку стінку, щоб зберігати власний спокій і якісь врівноважені емоції. Ти мусиш адекватно оцінювати ситуацію.

Петро: Це з одного боку, а з іншого ти стаєш холодною стіною, яка робить свою роботу — дивишся, тут лежить труп, там квіточка, а там хтось плаче — мені потрібно
це скомпонувати. Знаєш, коли стоїть труна на Майдані і лежить пробита кулею каска
тієї людини, яка лежить в труні, а фотографи просто по ній топчуться — я вважаю,
що це неправильно.

Петро, який досвід ти отримав від зйомок у таких емоційно складних умовах, як події останніх місяців на Майдані?

Петро: Насправді, не впевнений, який саме досвід виніс для себе — професійний
чи життєвий. Зрозумів, що не хочу бути фотографом, який їздить лише на війни і знімає новини сьогодні на сьогодні. Я хотів би займатись більш глобальними проектами, передавати більше ніж суху новину. Одноденні фото з’являються і зникають, а фото, які роблять люди з більш глибоким підходом, лишаються в історії.

Аудиторія бурхливо реагує на жорсткі фото: трупи, кров — це все дуже вражає пересічну людину. Але таке фото не обов’язково потрапить в історію, адже воно занадто пряме, занадто в лоб. Історичною може стати, наприклад, фотографія людини, яка плаче. Таке фото не шокуватиме — це буде проста і чиста емоція, яка відображає узагальнений зміст подій.

В складних ситуаціях потрібно зберігати спокій і розуміння того, що відбувається навколо. Був момент, коли я знімав і відчував, що дуже неспокійний, хвилювався, нічого не міг зробити, і просто відійшов звідти на безпечну відстань. А була протилежна ситуація 18 лютого — я розумів, як може розгортатись ситуація, і тримав себе в руках.


Петро Задорожний

Як змінюється в Україні і чи змінюється взагалі ситуація з авторським правом на фотографії? Чи можливо сьогодні в межах правового поля вирішувати це питання?

Петро: Ми намагались боротись із крадіжками фотографій, але це все несерйозно. Насправді, є купа видань, які використовують фото без дозволу. Але ще є проблема загального низького рівня журналістики.

Нещодавно трапилась історія з нашим колегою Віктором Гурняком. Він сфотографував, як на Лесю Оробець у Верховній Раді напав депутат від Партії регіонів. Оробець
про факт нападу написала в себе на фейсбуці і використала фото Гурняка,
а в західноукраїнському виданні з’явилась новина, що депутат регіонал Гурняк побив Лесю Оробець. Вони не зрозуміли, що в дужках — це автор фотографії, а не винуватець інциденту.

Сперечатися з виданнями, які не знають ім’я людини, про яку написали? Як на мене,
це марнування часу. У друкованих виданнях зарплатню отримують головні редактори
і заступники, а журналісти і фотографи працюють за мізерні гроші, тому маємо те,
що маємо. Був випадок з нашим другом фотогорафом Максом Дондюком — він судився з газетою «Україна молода», пройшов довгий процес, суд виграв, газета подала апеляцію але компенсацію здається так і не виплатили. Розумієш, це проста система — олігархи, які контролюю видання, легко «співпрацюють з судами».


Маріан Стрільців

Одну мою фотографію з Майдану, коли він тільки починався, купила «Газета по-українськи». Мені зателефонував фоторедактор зі словами: «Ми готові купити у вас фото, як вам зручніше перерахувати гонорар?» Я кажу: «А яка сума?» Він: «50 грн». Я кажу: «Це супер!» (посміхається). В результаті фото потрібно було надіслати терміново, мусив надсилати через мобільний, бо не був біля комп’ютера. Коротше, гроші так і не прийшли.

Маріан: А мені за обкладинку журналу «Країна» заплатили 150 грн! Тому, новинна фотожурналістика в Україні — це не робота, швидше стиль життя, світогляд.

В такому випадку, як ви заробляєте на життя? Звідки прибутки?

Петро: Розбійні напади, рекет… Якщо серйозно, то монетизувати фотобізнес, звичайно, можна, але не в бік новинної журналістики. В кінцевому результаті все зводиться до альбомів, виставок, арту, книг. Зникають друковані ЗМІ і єдиний шанс для фотожурналістики — це електронні версії великих видань. З іншого боку, немає конкретних юридичних правил для використання фото в Інтернеті або вони нечітко розроблені.

Усе йде до схеми покупки гри в App Store: люди купують її за мізерні кошти
і бавляться. Сподіваюсь, що так само будуть купувати фоторепортажі в Інтернеті, наприклад, за 50 чи 90 центів. Це не дуже велика сума для однієї людини,
але якщо таких людей тисячі...

Щиро кажучи,
мене надихає значимість того, що я знімаю.

Будь яка професія має свою фішку. Якщо не працював — не зможеш її осягнути. Яка фішка роботи фотокора?

Маріан: Найбільша особливість — це життя сьогоднішнім днем, навіть моментом.
Я, сидячи тут, насправді не знаю, що буду робити за годину. Я не знаю, чи вихідні
в мене будуть вихідними, чи вночі спатиму. Раніше я завжди мав при собі фотоапарат. Наша фішка в тому, що ми, перш за все, займаємось справжнім репортажем.

Петро: Хороший фотожурналіст повинен вміти бачити в простому щось дивовижне. Деколи переглядаєш свою фотозйомку і маєш якісь головні кадри, але навколо були цікаві деталі, які ти не вхопив.

Маріан: Так, чим більше ти працюєш, тим менше тебе щось дивує.

Чи можете ви порадити фотошколи чи майстер-класи в Україні, які варто відвідати початківцям?

Петро: Новинна фотографія — це 50% везіння. А також є художньо-технічна складова
і є змістова. Якщо художня складова приходить з часом, то змістова — це твої мізки. Часто фотографи ходять на майстер класи до гуру з думкою: Він мене навчить. Але всі говорять одне й те саме, вони не можуть пояснити чому знімають саме так, а не інакше. Тому потрібно саморозвиватись — читати книжки, слухати різноманітну музику, ходити в театри, подорожувати. Коли ти дивишся на класну фотографію — за нею стоїть людина, її внутрішній світ.


Найбільша особливість нашої роботи — це життя сьогоднішнім днем, навіть моментом

Будь-яка, навіть найцікавіша, робота з часом стає рутинною. Що надихає вас, додає сил?

Маріан: Я люблю блюз, джаз. Щиро кажучи, мене надихає значимість того, що я знімаю. Я розумію відповідальність моменту, адже моїми очима певну подію побачать ще тисячі людей.

Петро: Переглядаю багато світлин відомих і не дуже фотографів. Шукаю, надихаюсь.

Універсальна порада тим, хто прагне розпочати свою справу?

Петро: У тому, що ми робили і робимо, дуже допомагає дослідження роботи крутих міжнародних агентств рівня Magnum, Noor. Мені завжди це подобалось, ми були мрійниками…

Маріан: Чому були?

Петро (сміється): Добре, ми — мрійники. Ми спостерігаємо за ними, але ніколи
не ставимо собі жодних бар’єрів. Знаєш, я можу дати головний лайфхак тим, хто хоче йти за своєю мрією: не слухайте чужі лайфхаки. Ти щось хочеш — ти робиш, а проблеми завжди будуть.

______

Довідка:
LUFA – це українське інформаційне агентство засноване в 2011 році з головним офісом у Львові.
Засновники: Ольга Прімович-Грабар, Віталій Грабар, Віктор Гурняк, Маріан Стрільців та Петро Задорожний.

фото — Ирина Матвиюк

В тему
Точка пересечения: «Вагоновожатые» и SINOPTIK
Точка пересечения: «Вагоновожатые» и SINOPTIK
Нино Катамадзе: «Иногда приходится забывать о себе и согревать других»
Нино Катамадзе: «Иногда приходится забывать о себе и согревать других»
Иван Дорн — о новой джазовой программе
Иван Дорн — о новой джазовой программе
Андрей Хлывнюк: о рок-н-ролле и людях
Андрей Хлывнюк: о рок-н-ролле и людях
Комментариев пока нет.