Рус Укр
Українці за кордоном: у пошуках себе (частина друга)
Українці за кордоном: у пошуках себе (частина друга)

Тетяна, 26 років.

Київ – Париж.

Навчалась в КНЛУ, працювала моделлю.

Я поїхала до Франції на навчання до університету Париж-Сорбонна IV (Université Paris-Sorbonne IV). Моя спеціальність ― прикладна лінгвістика (французька, англійська, російська мови). Як хобі та для додаткового заробітку працюю в fashion-індустрії манекенницею. Коли в Парижі проходив останній тиждень моди, я працювала в шоу-румі будинку моди Maison Martin Margiela, a також допомагала українському дизайнеру Володимиру Подоляну.

У модельному бізнесі ніколи не знаєш, чи матимеш роботу наступного дня, немає відчуття стабільності. Але саме модельний бізнес дав мені можливість відвідати деякі країни: США, Італію, Францію. Нью Йорк ―місто майбутнього, Манхеттен з його яскравою ілюмінацією ніколи не спить. Мілан має власний ритм життя, втім, як і вся Італія. Там цінують відпочинок та особистий час. А італійська кухня ―це справжнє випробування для фігури! Франція ―це, справді, демократична країна, в якій поважають права людини та її індивідуальність. Взагалі, індивідуалізм є характерною рисою французького менталітету. Париж ―чарівне місто з неповторною архітектурною спадщиною, місто мрій та романтики.

Переїзд

Завжди захоплювалась мелодійністю французької мови, тому під час навчання в КНЛУ без вагань обрала її як другу іноземну. Потім вирішила отримати другу вищу освіту більш вузької спеціалізації та вдосконалити свій рівень французької мови в Парижі. До того ж виявилося, що у французьких державних закладах навчання загальнодоступне та безкоштовне.

Відкриття візи є досить тривалим процесом, тому його слід починати заздалегідь. Перелік документів можна знайти на сайті посольства. Також дуже важливою є співбесіда в Campus France (для отримання французької студентської візи), де належним чином перевіряють документи та їх відповідність, вказують на помилки. Слід ще зазначити, що набір іноземних абітурієнтів у Франції розпочинається дуже рано. У моєму університеті прийом документів на наступний рік розпочався ще з лютого. Влітку подавати документи вже запізно.

Адаптація

Загалом, до українців тут ставляться добре. Я ніколи не відчувала жодних упереджень щодо себе. Можливо, окремі випадки і траплялися, але виключення лише підтверджують правила.

Мені щастить на добрих людей та гарних друзів, які зустрічаються на шляху. Спілкуюсь більше із вихідцями з України, Росії, Вірменії та Білорусії, ніж з французами. Французи не надто легко йдуть на контакт, але всі дуже люб’язні та завжди готові допомогти.

У Франції помірний клімат взимку, а це саме те, чого мені так не вистачає в Україні!

Французи не надто легко йдуть на контакт, але всі дуже люб’язні та завжди готові допомогти.

А взагалі моя адаптація ще триває, адже рівень освітніх вимог в університеті є надзвичайно високим. Найбільше не вистачає сім’ї та друзів. Сумую за Києвом. Люблю Україну і дуже переживаю за її майбутнє. Особливо в дні, коли проливалась кров у серці Києва, гинули хлопці. Шкода, що в Україні волевиявлення народу вимагає смерті «Небесної Сотні».

Труднощі

Я ніяк не звикну до державної пошти Франції. Вона має величезне значення ― всюди необхідно відправляти листи поштою! Наприклад, для запиту студентського проїзного квитка необхідно надіслати листа з документами до відповідної установи. Квитанції з оплати електроенергії теж сплачують поштою, надсилаючи листа з чеком. Це не завжди зручно.

А ще у Парижі надзвичайно важко знайти квартиру. Власники квартир вимагають певний пакет документів: дозвіл на проживання (який я, до слова, отримала аж через 2–3 місяці після приїзду), виписку з французького банку про наявність коштів на рахунку, документ про зарахування до навчального закладу та заставу на суму орендної плати за місяць. Також потрібно надати інформацію про гаранта, який зобов’язується оплатити оренду, якщо ти не в змозі. Часто просять, щоб він був громадянином Франції.

Я довго звикала до того, що французькі студенти не вітаються, коли заходять до аудиторії, і не відповідають на мої ранкові привітання, тому що у них так не прийнято. Також у них є дуже цікава звичка ― сидіти на підлозі, на сходах, де завгодно та обідати, не зважаючи на цілий натовп людей, які проходять повз.

Порада

Чим більше у вас інформації про країну, до якої ви збираєтесь поїхати, тим простіше буде адаптуватись.

Тарас, 23 роки.

Львів – Вроцлав.

Закінчив журналістику в Університеті Франка, працював на 24tv.ua у Львові.

Із вересня 2012 року навчаюсь на факультеті журналістики у Вроцлавському університеті (Польща), маю студентську візу. У Польщі раніше вже бував, тому трохи знав мову і чув про програму Teraz Wrocław, завдяки якій вступив до університету.

У Вроцлаві я побував до переїзду, познаходив якісь старі мапи, завчив адреси найважливіших локацій, «вигуглив» блоги українців про це місто. Окрім того, в рамках програми відбувся тижневий адаптаційний курс, який теж допоміг. Не складно вивчити ключові фрази, розібратися у основних автобусних маршрутах і цінах, але багато дійсно цікавого і корисного можуть порадити тільки місцеві жителі. Тому на перший час якісь друзі друзів у новому місті не зашкодять. Навіть якщо після того ви їх більше не побачите.

Переїзд

До переїзду я підготував усі документи відповідно до вимог програми Teraz Wrocław – переклади та апостиль диплому, мотиваційний лист (його значення учасники різних конкурсів і стипендій часто недооцінюють), копії заліковки, паспорта тощо. Це було не так вже й складно. Займався цим близько місяця у вільний від роботи час.

Коли отримав підтвердження про вступ до університету, пішов робити візу. У Львові до польського консульства завжди великі черги, а тому зареєструватись важко. Та якщо знати певні хитрощі і добре підготувати всі документи, то можна зробити візу безкоштовно і без допомоги консульських «бариг». Хитрощі полягають у завчасній (за кілька місяців) реєстрації в консульстві. Система реєстрації завжди заблокована вже згадуваними «баригами», але якщо вночі або вранці наполегливо оновлювати сторінку, то відкрити реєстрацію таки вдасться. Якщо візи навчальні, то у консульстві зазвичай не так прискіпуються. Але, на жаль, прийом документів надто часто залежить від настрою чи особистих уподобань жіночок, які їх приймають. Мені одного разу відмовили, бо копія українського студентського була на листку форматом А5 замість А4. Якщо відмовляють з відверто абсурдних причин, варто зберігати спокій і відразу ж спробувати в іншому віконці. Мені вже кілька разів так вдавалося. У своєму фейсбуці я вже якось описував перипетії з польським консульством – може комусь згодиться.

Я не переїхав з України, я поїхав вчитися. А помандрувати кілька років – це найкраща школа.

Адаптація

Ставлення до мене в академічних або неформальних колах я б назвав «обережним». Дуже люблю спостерігати за обличчями і поведінкою людей у перші хвилини, коли вони дізнаються, що я іноземець. Вони намагаються зберегти невимушений вигляд, але з’являється певна відстань і стриманість. Інколи вона зникає, інколи – ні. Не знаю, чи це коректне порівняння, але мені здається, що така ж вдавана невимушеність і водночас обережність виникає у людей, коли вони вперше спілкуються з неповносправними. Вони ніби намагаються наголосити на тому, що таке спілкування їм приємне і цікаве, але не можуть приховати свій дискомфорт.

Якось на одну із дисциплін потрібно було підготувати короткий відеоряд про сусідство. Я зняв кілька кадрів у гуртожитку, де жив, і наприкінці в титрах написав «Taras Nazaruk». Кумедним є те, що моє ім’я польською означає «балкон, тераса». Викладач не знав, як мене звуть, і почав розпитувати, чому я в кінці поставив титри про балкон і чому цей балкон називається «Nazaruk». Аудиторія сміялася, викладач трохи занервував, а я отримав відмінно з дисципліни. Взагалі, з іменем виходить досить кумедно. У Чехії під час знайомства мені кожен згадує про Тараса Бульбу, але при цьому ніхто не знає, хто він такий.

Вроцлав люблять називати «містом ста мостів», але я би назвав його «містом тисячі непотрібних світлофорів».

Хотілося б із Вроцлава забрати до Львова річку Одру і громадський транспорт. Ці дві речі зроблять будь-яке місто якісно іншим. А для Львова вони життєво важливі, бо вода і маршрутки – дві трагедії сучасного Львова.

Вроцлав люблять називати «містом ста мостів», але я би назвав його «містом тисячі непотрібних світлофорів». А дивна логіка того, хто проектував систему світлофорів і пішохідних переходів у Вроцлаві, взагалі варта окремої наукової праці з психології. Світлофори розміщені в абсолютно нелогічних місцях, працюють хаотично, а в одному місці навіть не мають зеленого світла. Найчастіше вони спроектовані виключно для автомобілістів, а тому мене як пішохода і велосипедиста це спочатку дивувало, а тепер неймовірно дратує.

Я тривалий час жив на вулиці, яка у німецькому Бреслау була однією з найпомпезніших. Сьогодні на ній практично немає будівель старіших за 50-60 років, оскільки під час облоги радянськими військами самі ж німці підірвали всі будівлі і на їхньому місці зробили аеродром для постачання у місто продуктів та зброї. Зараз у Вроцлаві я живу в будинку, на якому досі видно сліди від куль. Тут таких багато. Мій рідний Львів пережив війну без таких значних втрат, тому трагедія Вроцлава досі не вкладається в голові.

Труднощі

Оскільки до переїзду я жив вдома з батьками, то найбільше переживав, чи не вмру з голоду і чи зможу собі організувати елементарний побут. Але переїхали ми разом із дівчиною, тому із цією проблемою впорались непогано. Та вже справжнім викликом став мовний бар’єр. Я трохи знав польську (і досі не припиняю її вчити), але в повсякденному житті це викликало масу труднощів. Спілкуватися було важко з усіма – від продавця у магазині до викладача в університеті. У певний момент починаєш уникати зайвих контактів, бо вони обтяжують. Мабуть, саме через це іноземці часто гуртуються – при мовному бар’єрі дуже складно інтегруватися в суспільство країни, в якій живеш. Але це більше психологічна, ніж лінгвістична проблема. Частково подолати ці труднощі мені вдалося десь через півроку.

Я вважаю, що польське суспільство майже нічим не відрізняється від українського. Чогось такого як культурний шок в мене не було, тому пристосовуватися не довелося. Хіба що до таких побутових речей, як непопулярність квасу, майонез у скляних банках чи відсутність плацкартних/купейних вагонів у поїздах.

Порада

Сходіть на обід у Bar mleczny «Miś» – це колоритне місце, яке, мабуть, невдовзі зникне і якого нема на туристичних мапах Вроцлава.

Марія, 27 років.

Київ – Дубай.

Навчалась у КНУТД за спеціальністю дизайнер.

Я переїхала до Європи у віці 19 років. Проживала у різних країнах: Австрії, Франції, Італії. Згодом оселилась у Німеччині, вивчила мову та пішла вчитись до університету за спеціальністю медіадизайн. Потім влаштувалась на роботу до всесвітньовідомої компанії RTL Television, далі покинула роботу, щоб відкрити фірму та ресторан української кухні у Кельні. А 5 місяців тому переїхала жити до Об’єднаних Арабських Еміратів (ОАЕ), у місто Дубаї, де знову ж таки налагоджую бізнес. На сьогодні у мене дозвіл на довічне проживання в Німеччині та дозвіл на проживання у ОАЕ на 3 роки.

ОАЕ я обрала через чудову погоду, доброзичливість людей, високий рівень життя, надзвичайно велику кількість можливостей та перспектив, а також через відсутність податків. У Дубаї я потрапила рік тому як турист і одразу закохалася в цю країну. А згодом повернулась туди вже на постійне проживання. Оскільки приблизно 85% населення Дубаю становлять іноземці – влада робить все для того, щоб якнайкраще презентувати країну та її культуру, проводить для цього чимало безкоштовних заходів.

Переїзд

З України поїхала, адже не бачила перспектив розвитку для себе. Низький рівень життя, безробіття, високі ціни, хабарництво, бюрократія та багато іншого. Порівнюючи з Європою чи ОАЕ, де ти не боїшся відпускати своїх дітей до школи і не переживаєш за те, що їх може збити на авто якийсь син олігарха, а його навіть не покарають за законом, я вирішила, що хочу кращого майбутнього для себе.

Процедура переїзду і оформлення всіх потрібних документів зовсім не складна. Я приїхала за туристичною візою, яку видають на 1 місяць з правом продовження ще на 30 днів, і за цей час відкрила фірму (це зробити також дуже легко – потрібні лише невеликі інвестиції, паспорт та фото). А там отримала дозвіл на проживання. Моя фірма у ОАЕ працює у галузі моди та мистецтва. Я хочу розвинути імпорт картин та дорогих фотографій українських митців у Дубаї та налагодити їх продаж.

Адаптація

У Німеччині було не дуже легко подружитись з людьми, а от у ОАЕ – запросто. Тут усі дуже відкриті, завжди раді допомогти, постійно кудись запрошують. Достатньо кількох хвилин, щоб з кимось потоваришувати. Такого ставлення я не бачила ніде в світі, мабуть тому, що основна частина населення – іноземці.

У Дубаї є майже все. Іноді дуже жарко, тому не вистачає хіба трохи снігу! Мені дуже подобається те, що тут все зроблено для людей і народ насправді поважає і навіть обожнює владу.

Найбільше мені хочеться, щоб в Україні люди поважали один одного так, як в Німеччині чи в ОАЕ. Сумно порівнювати, але звичайний похід до магазину може проілюструвати всю різницю. В Україні ти відчуваєш себе некомфортно: продавці дивляться на тебе поглядом «купуй чи йди звідси», охорона спостерігає за тобою, як за злочинцем, до супермаркету не пускають, якщо в тебе в кишені напівпорожня пляшка води, касир з кам’яним виразом обличчя може нагрубити, люди в черзі до каси напосідають і підштовхують, наче це допоможе пройти скоріше. А якщо, коли виходитимеш, випадково спрацює сирена – охоронець обшукає тебе привселюдно, ніби злочинця. Ситуація в Німеччині чи ОАЕ зовсім інша: можеш заходить до супермаркету з повними пакетами продуктів ― ніхто слова не скаже, привітні продавці побажають тобі гарного дня, навіть якщо ти нічого в них не купив, охоронець не почне тебе обшукувати з підозрами, якщо спрацювала сирена. Побільше б звичайної поваги в Україні!

Труднощі

У ОАЕ розмовляю англійською, тому німецька тут майже ніколи не стає в нагоді. У Німеччині найскладніше було те, що я взагалі не розуміла мову. Таке трапляється з багатьма іноземцями. І зазвичай є два варіанти розвитку подій. Перший змушує вчити мову і підштовхує вдосконалювати навички, щоб позбутися акценту та стати повноцінним мешканцем з гарною роботою. Другий — не вчити мову, знайти друзів, які розмовляють російською, ходити тільки до російських магазинів, читати російськомовну пресу — це все у Німеччині знайти дуже просто. Я знаю людей, які прожили в Німеччині більше 20 років і досі не знають, як привітатись німецькою. Кожен обирає свій шлях.

У Німеччині та Австрії найважчим було те, що магазини закриваються рано (а в неділю взагалі нічого не працює). Тож, якщо не встиг після роботи заскочити до магазину, то за харчами треба їхати на заправку, де ціни високі, а якість низька.

Неділя в ОАЕ — це законний робочий день і початок нового тижня.

У Дубаї досі лишилися певні прояви релігійності: не можна носити занадто короткий одяг у деяких місцях (наприклад, у торгових центрах), навіть якщо дуже спекотно; на людях чоловікові та жінці не можна виявляти почуття (обійматися, наприклад) тощо. Але з часом це все послаблюється, 2-3 роки тому все було набагато жорсткіше.

Ще я ніяк не можу звикнути до того, що неділя в ОАЕ — це законний робочий день і початок нового тижня.

Порада

Нічого не бійтеся! Якщо ви знаєте, куди хочете йти, то йдіть без страху і хвилювань. Всесвіт допоможе вам. Бо завжди у житті виграє той, хто ризикує. Активна життєва позиція — це єдиний спосіб стати щасливим. А Дубай — це надзвичайне, казкове місце величезних можливостей. Місце, де здійснюються мрії. Я це точно знаю!

Редактор — Маргарита Пузій

В тему
Record Store Day по-украински
Record Store Day по-украински
Письменность торжествует: может ли надпись на стене изменить мир к лучшему
3
16338
Люди
Письменность торжествует: может ли надпись на стене изменить мир к лучшему
Музика в кишені: яку пісню ти слухаєш?
9
12573
Люди
Музика в кишені: яку пісню ти слухаєш?
Українці за кордоном: у пошуках себе (частина перша)
5
34182
Люди
Українці за кордоном: у пошуках себе (частина перша)
Комментариев пока нет.