Одеський міжнародний кінофестиваль цього року відзначився очікуваною перемогою турецької драми про виховання дівчат «Мустанг» (вибір глядачів) та суперечками навколо українського фільму «Пісня пісень» за мотивами творів Шолома-Алейхема (головний приз журі у міжнародному та національному конкурсі).
Чому більшість глядачів і критиків відмовились сприймати одну з найкращих стрічок фестивалю — питання непросте.
Після саркастичних ремарок у репортажах і постів у соцмережах спадає на думку, що у нас досі не визріла публіка, готова вільно розмірковувати про кіно, боротися зі штампами й авторитетами. Уміння безболісно руйнувати кордон диктату (те добре, а це — ні; те морально, а це неприйнятно; те видатне, а це невдале) можна виховати через адекватні тексти про кіно. Тексти, автори яких не чіпляли б ярликів і не виставляли оцінок, а намагалися передати враження та настрої фільмів.
Таких текстів страшенно мало, через те керуватись особистим (щирістю картини, її здатністю вихопити впізнаване, зловити живе) — вважається не комільфо. Хоча, здається, вся сила кіно і полягає у можливості розпізнати в чужих історіях частинку себе. І якщо фільм не дратує нав’язливістю, не намагається копіювати чужий стиль, не втомлює формальним перескакуванням, як він може бути поганим? Він може бути просто не «своїм» — нічого не зачепити, не навіяти знайомих відчуттів. Але це зовсім інше.
Нейман знімає повільне кіно, що вислизає за межі сюжету, в якому важливішими є почуття та настрій
До «Пісні пісень» Єва Нейман зняла два повнометражні фільми за оповіданнями Фрідріха Горенштейна: «Біля річки» (2007) та «Дім із башточкою» (2012). Обидва перемагали на міжнародних фестивалях, але для українців лишилися майже непоміченими, навіть попри вихід у прокат і підтримку телеканалу «1+1». До речі, подібна ситуація склалася з Ігорем Подольчаком — одним із найцікавіших і найбільш недооцінених українських режисерів.
Нейман знімає повільне кіно, що вислизає за межі сюжету, в якому важливішими є почуття та настрій. Літературні тексти вона м’яко перевтілює в кінематографічні образи, подекуди вживаючи прямі цитати і наддрібні деталі, та не зосереджуючись на повній відповідності першоджерелу. Атмосфера «Пісні пісень» влучно передає ліричні інтонації Шолом-Алейхема. І фільм є то наївними, то моментами дуже зрілим, з красивою розповіддю про ніжність та спонтанність юності, свободу дитячої фантазії, гіркоту спогадів.
Прискіпливість у відтворенні духу єврейського містечка, філігранно вибудувані візуальні образи, цупкі фрази та впевнено вжиті в ролі актори створюють щільну картинку почуттів і дорослішань.
Єва Нейман
Прикро, що фестивальна перемога, яка могла б зробити фільм популярним, перетворилася на непорозуміння. Національний конкурс узагалі був різношерстим і сумбурним: зіставляти три документальні та три художні фільми було просто не логічно. Крім того, наявність у програмі картин типу «Політ золотої мушки» Кравчишина (телевізійна шароварщина, яка ніяк не стосується кіно) чи «Полон» Матешка (спекулятивна псевдопритча про війну на Сході України) та ажіотаж організаторів навколо поверхневої драми Трофіменко «Брати» — усе це викликало недовіру.
Документальна частина виглядала непогано, але вдумлива поетичність «Живої ватри» чи іронічна колажність стрічки «Вагріч і чорний квадрат» таки поступалися гармонії «Пісні пісень», тому не віддати перевагу останній було нечесно.
Щодо міжнародного конкурсу, то ще одним достойним претендентом на головний приз журі можна було вважати «Обійми змії» Чіро Гуерри — фільм-пошук і фільм-мандрівку, ґрунтовне полотно про конфлікт між природою й цивілізацією, снами і наукою. Основа фільму — розкішні метафори, проте у виражальному плані стрічка все ж програє «Пісні пісень».
Що стосується «Мустанга» (його одеська публіка сприйняла найтепліше) чи «Ангелів революції» (ще одного фаворита) — ці фільми запозичують уже відомі прийоми, вдаючись до оригінальності тільки на локально-етнографічному рівні.
«Пісня пісень» — те кіно, якому і в яке хочеться вірити. Чуттєве і зріле, обережне і сміливе у поводженні з наративом. У прокаті стрічка має з’явитись вже восени. Сподіваємось, тоді вона вже зможе достукатись до ширшої аудиторії.
