All Power to the People: розмова з гуртом Algiers

,

17 January 2020

842

0

«This is not an R&B group, you’re not rapping, we don’t know what this is» — промовляє Френклін Джеймс Фішер у свіжій неальбомній пісні «Can the Sub_Bass Speak?». Відпочатку гурт Algiers не вкладався в головах. Пост-панк, індастріал, госпел, ритм-енд-блюз, соул, поп, нойз, американський фолк (а щоб остаточно збити з пантелику масову свідомість, схильну шукати паттерни і шаблони, у згаданій пісні музиканти поринають у фрі-джаз) — коли напрошується так багато асоціацій, коли вони так тісно сплетені, вони перестають щось важити, лишається чистий експресивний звук. Додайте до цього політизовані тексти — наскільки соціал-демократичними можна вважати тексти про свободу та боротьбу з пригніченням — і отримаєте неординарну, пробивну силу.

На сцені київського клубу MonteRay гурт палає пристрастю і насичує нею повітря. Дістань сірник — і, здається, навіть він може загорітися. Френклін горланить, наче сьогодні кінець світу, накатує хвилі шумів і мелодій на родесі, валяється по підлозі, зістрибує в натовп. Райан Меген у гротескних кутастих танцях розривається між басом, синтезаторами і бек-вокалом. Лі Тещ зосереджено рве струни і пірнає в педалі ефектів. Метт Тонг зливається з барабанами у цілісний неспинний організм, який напористо несе весь цей впорядкований хаос вперед. На сцені розгортається буйство енергії, у якому значення пісень зрозуміле навіть тоді, коли вся лірика губиться у гуркотнечі. Це тріумф політики звуку. На прощання музиканти розгортають великий прапор із піднятим вгору кулаком і написом «All Power to the People».

«Man, Kyiv was wild», — твітнули вони згодом, і це не був просто черговий комплімент. У Києві музиканти зіграли один із найдовших концертів у турі. Ми зустрілися з Algiers наступного ранку в лоббі готелю.

Почнемо з того, як сильно еволюціонував ваш підхід до музики від моменту створення гурту. Зокрема перший альбом ви записували самостійно, а другий створювали спочатку з Едріаном Атлі з Portishead у Лондоні, а потім у ще п’яти студіях по обидва боки Атлантики. Зміна разюча, чому ви обрали саме такий напрямок розвитку?

Френклін: Коли ми починали Algiers, то не думали про тури, лейбли і все таке. Ми були просто друзями і хотіли створити, певним чином, власний спільний діалект, щоб впоратись із особистими тисками з боку зовнішнього світу, зрозуміти події навколо. Ми спілкуємось про це через музику, і створили Algiers, щоб взаємодіяти зі світом як ми його сприймаємо. Цей проект жив онлайн. У той час я мешкав у Нью-Йорку, Райан — у Лондоні, хоча пізніше переїхав у Нью-Йорк. Лі жив у Атланті, а потім переїхав у Лондон, тож демки ми писали, обмінюючись файлами онлайн. Вже пізніше все серйозно закрутилося, я приїхав у Лондон і ми записали перший альбом у 4AD Studios.

Нам завжди бракувало розкоші мати час і простір — ми й досі маємо паралельні проекти, живемо у різних містах — тож коли настав час робити «The Underside of Power», багато демок знову писалося традиційним для нас шляхом, на відстані. А потім ми вперше переступили поріг студії як гастролюючий гурт. Нас переповнювала енергія, яку ми хотіли вловити. Ми якраз були посеред туру, коли почалася сесія з Едріаном, і це важко: коли ти дивишся на годинник і маєш лише певний відрізок часу, щоб усе зробити — для нас логістично це не працює.

Отже, щоб довести альбом до вигляду, якого ми прагнули, коли він буде нас задовольняти, ми мали знов і знов повертатись до нього, продовжувати роботу. Це вилилось у шестимісячний період сесій, які ми записували у різних містах, із кількома різними інженерами, із кількома іншими продюсерами. На щастя, так ми зустріли нашу нинішню продакшн-команду і наших колабораторів зараз — це Ренделл Данн і Бен Грінберг, із якими ми записуємо третій альбом.

(Данн та Грінберг також продюсували і зводили платівки Sunn O))), Black Mountain, Boris та металевий саундтрек Йоханна Йоханнссона до фільму «Менді» – прим.)

Френклін Джеймс Фішер. Усі фото: Аліна Кучма

Ми були просто друзями і хотіли створити спільний діалект, щоб впоратись із особистими тисками з боку зовнішнього світу, зрозуміти події навколо. Ми спілкуємось про це через музику

Райан Мен

Як ви зрозуміли, що це потрібні люди?

Лі: Ренделл робив мікс альбому, Бен — пост-продакшн. Пам’ятаю, ми слухали і думали: «То ось як все має звучати. Ми не чули цю деталь у такому контексті».

Френклін: Є купа переваг у тому, щоб працювати з людьми твого рівня. Із кимось, чию роботу ти знаєш і поважаєш, але хто знаходиться з тобою на одному щаблі і з ким тобі цілком комфортно. Натомість Едріан Атлі — один із моїх ідолів. Це ж Portishead! Працювати з ним по розкладу — «Cтворюй! Вперед! Зараз!» — і ти у студії Пітера Гебріела — коротше, ти розумієш. Коли виходиш зі світу, в якому ми були до цього, готуючи демки в спальні… Так, перший альбом теж записаний у студії, але це день і ніч у порівнянні, зовсім інша енергія. А коли ми працюємо з людьми на кшталт Ренделла чи Бена, цього тиску немає, бо вони одні з нас, певною мірою. Все, що ми вивчили, поки працювали над «The Underside of Power», і все, що ми зробили добре, ми застосуємо у третьому альбомі.

І ви вже граєте нові пісні на концертах.

Райан: Запис третього альбому для нас більш системний. Ми вже маємо певні плани, очікування. Тому ми вже випробовуємо нові пісні наживо. Френк щоразу співає їх все крутіше, для нього це як тренування перед записом. Ну і відгук людей на нові пісні дивовижний.

Лі: Учора на концерті люди підспівували новим речам, це неймовірно.

Лі, на концертах у пісні «Cleveland» ти гамселиш по пристрою, схожому на гітарний корпус із пружиною — що це?

Лі: Просто трохи винахідливості. Ми були у студії, записували кілька пісень. Пам’ятаю, одного дня я писав купу гітарних партій, і заради кількох моментів тягав інструмент по підлозі за дріт чи струну, штурхав, аби він зчиняв усі ці кльові звуки. Я тоді подумав: вау, це круто, та якщо робитиму так щоночі в турі, то розтрощу мою єдину в своєму роді гітару. Треба було знайти інше рішення, тож я побудував фактично пристрій пружинної реверберації. Ти б’єш по пружинах — і вони створюють усі ці вібруючі та вибухаючі шуми. Пристрій можна тягати по сцені чи жбурнути у натовп — з ним весело грати.

Як на мене, попри постійні пошуки звучання, ваша музика формує цілісний звуковий всесвіт. Чи є навколо гурти, з якими ви відчуваєте спорідненість у цьому всесвіті?

Френклін: Наші друзі по лейблу Savages роблять речі, які нам енергетично близькі. Як на мене, це один із найкращих живих гуртів у світі. Ми прагнемо подібної енергії. Коли ти приходиш на концерт і тебе збиває з ніг всеохопна, тваринна напруга. Вони передають це надзвичайно добре.

Райан: Ми зацікавлені грати з гуртами, які нам справді подобаються, тож докладаємо зусиль до цього. Гурти, з якими ми певним чином формуємо єдину спільноту — це, наприклад, Downtown Boys, або Uniform, гурт Бена Грінберга. Вони відрізняються від нас за звучанням, та якимось чином між нами є зв’язок.

Лі Тещ

Як щодо Young Fathers, із якими ви нещодавно відкатали тур? Мені здалось логічним це поєднання, такий брудний госпел з майбутнього.

Райан: Мені здається, ми абсолютно різні. Контекстуально я розумію, про що ти говориш. В плані дискурсу це має сенс: міжрасова динаміка, окремі вокальні елементи. Та музично між нами немає нічого спільного. Для мене вони цікаві, бо вони — вокальний гурт, немов із 50-х. Це ж фактично троє хлопців, які співають. А ми — більше рок-н-рольний гурт.

Френклін: Вони розповідали нам, що надихалися співочими ансамблями — по суті, бойзбендами. Це їхня точка відліку. А наша — панк-гурти, рок-н-рольні гурти, як не називай. Ці енергії дуже різні. Поетика, політика звуку схожі. Проте в цілому преса надто захопилась ярликом «госпел-панку», під яким продавали нашу музику. Звісно, ми маємо елементи госпелу — у семплах, у плесканні в долоні. Та коли я співаю… Я ніколи не був у церковному хорі, я — не госпел-співак. Якщо і вести в цей бік, то я лише здираю стиль таких людей, як Лівай Стаббс чи Донні Хетевей. Якби я міг, я б хотів звучати як Том Йорк, але не вийде. Я кричу, мій крик виривається і звучить як багато інших речей, зокрема з госпелу. Але ніколи не було такого, щоб ми зустрілися, сіли і такі: «Окей, давайте вальнемо госпелу».

Райан: Гадаю, я свідомо додавав елементи фолку в нашу музику. Для мене госпел означає саме це.

Френклін: Так, госпел — це фолк.

Райан: Цікаво, як люди слідкуватимуть за нами далі на нашому шляху. Мені здається, спочатку вони казали: о, це крутий проект, цікавий експеримент, оригінальне зіткнення звуків. Але гадаю, чим далі ми будемо йти, тим більше люди будуть усвідомлювати, що ми — просто чергова грьобана група. Як Gang Of Four були просто групою.

Френклін: Що це не якийсь трюк, що це ми. Я згадую час, коли ми вперше спробували писати щось разом, іще до Algiers, коли Райан і я намагалися з’ясувати, що ми маємо, випробовували різні голоси. І якось він просто сказав — вибач, друже, якщо це не ідеальна цитата, але я запам’ятав так — щось типу: «Не треба співати як хтось інший, чому б тобі не співати як ти?»

Райан: Виявилось, що речі, які я дуже хотів співати, у яких вистачало б енергії і сили — це речі, які не витягував. Натомість Френк…

Френклін: Райан має дуже милий високий голос, який може звучати дуже солодко. Але він хотів звучати суворіше, агресивніше, потужніше. Водночас я природно схильний звучати грубіше, а хотів бути м’яким, усе навпаки. Тож ми доповнюємо одне одного. Зараз співаю здебільшого я, але хтозна як буде далі.

Райан: Ага, може ми почнемо носити ці маленькі мікрофони, що кріпляться до голови. (Сміються)

Гадаю, чим далі ми будемо йти, тим більше люди будуть усвідомлювати, що ми — просто чергова грьобана група

Оскільки вам цікава політика, я хочу торкнутися однієї тенденції, яка тією чи іншою мірою близька і Штатам, і Україні. У багатьох країнах в останні роки соціалізм і лібералізм різним чином дискредитували себе, і це призвело до укріплення правих радикальних організацій і настроїв. У цих умовах, як на вашу думку можна внести позитивні зміни у перегріте та вкрай розділене суспільство?

Райан: Ми зростали у зовсім іншій системі, іншому просторі, але зараз у США справді відбувається саме така річ. Навіть наш президент — фашист, дуже конкретний у своїх фашистських заявах. Звісно, не чистий наці, який використовує насилля і грубу силу на вулицях, та все ж він має садистські нахили.

Цікаво, що прийнято вважати, наче наші з вами суспільства довгий час розвивалися за принципово різними траекторіями — так звана капіталістична демократія з одного боку і комунізм із іншого — та у підсумку обидва шляхи привели до одного і того ж простору. Якби ми мали цю дискусію перед Другою світовою війною — важко уявити два місця, які були б настільки проти фашизму. Німці фізично вторглися в Україну, в свою чергу Америка завжди позиціонувала себе анти-фашистською країною, хоча завжди була фашистською і схильною до геноцидів.

Гадаю, найважливіше — мати певну єдність попри всі розбіжності. Відновити здоровий інтернаціоналізм як цінність. Мабуть, це найнебезпечніша ідея, за яку можна взятися сьогодні, адже націоналізм зірвався з ланцюга всюди. Але в певному сенсі саме це і представляє наш гурт — зв’язок, значення, люди з різних місць шукають спільний ґрунт крізь час та простір. Якщо ти дивився наш кліп «Blood», то він якраз про це. Про знаходження спільного ґрунту там, де не очікував його знайти.

Новий альбом Algiers «There Is No Year» вийшов 17 січня 2020 року.

Фото: Аліна Кучма
Особлива подяка організаторам VA Concerts

    Підписуйтесь на наш канал у Telegram.
Enter Shikari: диктатура музики