Був страшенно спекотний день, коли учасниця Dakh Daughters Анна Нікітіна закохалася в Андрія Надольського. Вони познайомилися напередодні в київському аеропорту, звідки летіли на фестиваль у Перм: Андрій зі своїм гуртом Pianoбой, Анна ― зі своїм. Вони пили багато рому та говорили. І ось Андрій на сцені, у нього похмілля, пече сонце, а він гатить по барабанах, як Бог. Не закохатися було неможливо.
Шість років минуло відтоді. З Анною Нікітіною Надольський вже розійшовся, з Pianoбоєм теж. Тепер він сидить на літньому майданчику кнайп-клубу «Купідон» неподалік Хрещатика і протягом години курить одну цигарку за іншою.
На початку двохтисячних цей заклад був улюбленим місцем зустрічі андеґраундних митців. Андрій навіть дав тут кілька концертів із Юрієм Покальчуком. Це був якраз той період, коли барабанник вже не виступав з Петром Мамоновим та «Звуками Му», але ще не падав п’яний під барабанну установку на концерті Еsthetic Education.
Шість років минуло відтоді. З Анною Нікітіною Надольський вже розійшовся, з Pianoбоєм теж. Тепер він сидить на літньому майданчику кнайп-клубу «Купідон» неподалік Хрещатика і протягом години курить одну цигарку за іншою.
На початку двохтисячних цей заклад був улюбленим місцем зустрічі андеґраундних митців. Андрій навіть дав тут кілька концертів із Юрієм Покальчуком. Це був якраз той період, коли барабанник вже не виступав з Петром Мамоновим та «Звуками Му», але ще не падав п’яний під барабанну установку на концерті Еsthetic Education.
Розділ перший
Недостатньо патлатий барабанщик
Андрія з дитинства тягнуло до буржуазної музики. У шість-сім років він навчився вправно відбивати такт на каструлях, а приблизно в 11 сів за справжні барабани, коли долучився до підліткового гурту ВІАРС (абревіатура з імен учасників) згодом переіменованого на «Білі крила». Надворі була середина 70-х, хлопці перебували під враженням від почутих вперше героїв англійської рок-музики ― Nazareth, Deep Purple, Slade, Uriah Heep, Led Zeppelin та Black Sabbath — на них і рівнялися.
Гурт збирався на репетиції у Будинку культури у Миколаєві, що на Львівщині. Пізніше музикантів взяли туди на роботу. Вони грали кавери на зарубіжні хіти й намагалися придумувати щось своє. Часом колективу влаштовували перевірки: секретарі комсомольських організацій уважно вивчали репертуар, і якщо в ньому було мало творів радянських авторів, на музикантів писали скаргу за ведення неправильної політики. Аби гурт не чіпали, доводилося відпрацьовувати «відповідальні вечори» — наприклад, 1 або 9 травня — і виконувати на них щось із Юрія Антонова, «Красних маків» або «Піснярів».
«У нашого вокаліста був дуже високий голос, а оскільки в нотах ми особливо не розбиралися, то першу струну гітари настроювали на ноту ля. Хоча зазвичай налаштовується на мі. Тобто він співав “Піснярів” на кварту вище, ніж треба», ― пригадує Надольський.
Вчитися нот він поїхав до Львова в музичне училище. Щоправда, барабанної установки у радянському виші не було, і Андрієві довелося освоювати ксилофон, вібрафон, малий барабан та литаври.
Батьки хотіли, щоб Надольський отримав більш престижну професію, і заради них він навіть вступав до медичного інституту, але провалив іспити. За наполяганням родичів пізніше хлопець подався на заочне відділення Львівської консерваторії, але так і не закінчив її через активні гастролі.
Концертував він спочатку як ударник Рівненської філармонії (один із яскравих спогадів того часу ― виступ на розігріві Валерія Леонтьєва), а згодом поїхав на роботу до Липецької обласної філармонії, солістом якої був популярний у середині 80-х років Альберт Асадулін. «Ми могли приїхати у Владивосток, поставити апаратуру в Будинку моряка, і апаратура стояла на сцені десять днів, а ми кожен день грали по два-три концерти, завжди з повними залами», — каже Андрій.
Далі музикант подався до Батумської філармонії. Розповідає, що якось на гастролях у Казахстані колектив грав два дні поспіль по шість концертів у Палаці спорту — все наживо, жодних фонограм, нервову систему стимулювали цигарками і алкоголем. «Між виступами можна було тільки випити кави і заскочити кудись у душ, бо весь же мокрий», ― говорить він і додає, що потім організатори віддячили артистам двотижневою поїздкою на теплоході «Леонід Собінов».
Гастролі приносили непоганий заробіток. У всіх тоді були ставки і категорії. Початківцю платили 11 рублів за концерт. Для порівняння, цигарки коштували 20 копійок, пляшка вина — рубль з копійками. До того ж, завжди платили добові по 2,60 на харчування; житло та дорогу теж забезпечували працедавці.
Ми могли приїхати у Владивосток, поставити апаратуру в Будинку моряка, і апаратура стояла на сцені десять днів, а ми кожен день грали по два-три концерти, завжди з повними залами
Після Батумі Надольський змінив ще кілька робіт, повернувся до Миколаєва, не знайшов там собі застосування і вирішив шукати щастя у Москві. Грошей вистачило лише на квиток в один бік, тож треба було якнайшвидше знайти собі гурт. «Ходив на прослуховування до цього Глизіна, ― розповідає Андрій. ― Готель “Орльонок”, 89-й рік чи щось таке. Вони сказали, що треба зіграти концерт без репетицій, під фонограму. Питають: “Ти пісні наші чув?” — “Та чув деякі”. А після прослуховування кажуть: “Ми б з тобою працювали, але, розумієш, нам треба, щоб за барабанами сидів красивий пацан із довгим чорним волоссям, патлатий, в окулярах, щоб він виглядав”. Я кажу:“Ну, понятно”. А я був уже лисуватий трошки».
За деякий час Андрій познайомився з клавішником Олександром Суздалєвим та долучився до його колективу «Мегаполіс». Тоді цей гурт ще не був популярним, але його вже показували по телебаченню. Втім за два роки Надольський пішов: каже, концертів було мало, а без роботи у Москві вижити важко.
Розділ другий
Алкогольно-табачний піст
і прозріння
Затишшя тривало кілька місяців, поки барабанщик не потрапив на репетиційну базу легендарного гурту «Звуки Му». Андрій точно не пам’ятає, як це сталося ― здається, він приносив барабанні щітки тодішньому ударнику Юрію «Хену» Кістеньову. Музиканта вразили комфортні умови, в яких працював колектив ― величезний підвал неподалік станції метро «Студентська» зі студією звукозапису, кухнею, душем та зоною відпочинку.
Дуже скоро Кістеньов пішов у «Моральний кодекс» і порекомендував на своє місце Надольського. «Вони прослуховували багато різних людей у той час, тож я пішов, прослухався і чекав на відповідь два-три тижні. Мені одразу дуже сподобалося з ними грати — на першій репетиції ми спробували кілька творів, і деякі вдалися майже одразу».
Андрій називає «Звуки Му» своєю першою серйозною школою. Усі музиканти були старші від нього років на 12, досвідченіші. Вони хотіли ударника, який буде їм рівнею, тому Надольському доводилося постійно вдосконалюватися. «Вони на мене активно впливали. Причому зразу… Вони мені підказували. Ноти я знав, але не користувався — вони теж не користувались, ніхто з них взагалі не мав музичної освіти: ні Льоша, ні Пьотр Ніколаєвіч, ні Женя. Справа ж не в нотах».
Після того, як колектив відіграв перший концерт в оновленому складі на кінофестивалі в Анапі, Надольський зрозумів, що його прийняли. Пізніше музиканти записали разом альбоми «Грубый закат» та «Жизнь амфибий, как она есть».
Сергій Гур’єв у книзі «Історія групи Звуки Му» наводить спогади гітариста Олексія Бортничука про прихід Андрія до гурту: «Коли він вперше з’явився, у його грі відразу промайнуло щось, від чого здалося: наш барабанник. Хороший хлопець, свій, дуже м’який, дуже добрий. І при цьому більш роковий, ніж Павлов. Весь у музиці, занурений у неї повністю».
Також Гур’єв цитує свій репортаж для журналу «Музыкальный олимп», у якому описує виступ «Звуків» у арт-клубі «Пілот» у 1995-му. Там є трохи і про ударника: «…Драмер нових “Звуків” Андрій Надольський ― маленький, лисий, схильний до повноти чоловічок із дивними вигнуто-напівзакритими очима. Чимось він нагадує гротескну маску непмана ― такі зловісні персонажі свого часу виходили на сцену Театру сатири, уособлюючи чадну пожежу на весіллі Присипкіна в одіозній виставі “Клоп”. Чоловічок стукає в такій собі напружено-ресторанній манері, не обтяжуючи себе примхливими малюнками».
До прослуховування Надольський майже нічого не знав про Петра Мамонова та його команду, однак згодом вони стали справді близькими, ходили в гості один до одного, багато говорили. «Звуки Му» навчили Андрія, що музика ― це не те, що можна зазубрити і потім просто відтворювати на сцені. До кожного концерту треба не лише готуватися технічно, а й налаштовуватися психологічно, щоб відчувати партнерство у колективі. «Це як розмова, це живий інтерес, не шаблон, який один раз затвердили і він такий є. Зміни відбуваються постійно, кожен концерт інакший — все ніби те саме, але все по-іншому», ― каже барабанщик.
Творчість «Звуків Му» подобалася далеко не всім, а декого й зовсім шокувала ― треба мати певний культурний бекґраунд, аби сприймати таке мистецтво. Андрій пригадує, що буквально після першої зіграної композиції було видно, хто потрапив на концерт випадково ― такі йшли геть, залишалися тільки свої.
У 1994 році центральне телебачення відзняло Програму «А», присвячену «Звукам Му». Надольський тоді жив зі своєю першою дружиною-чеченкою у Кузьмінках, у її бабусі та дідуся — приїхали родичі, її батько, який мав високу посаду у Чеченгазпромі, і музикант запропонував переглянути випуск разом. «Я думав, яка ж буде їхня реакція. Вони подивилися і сказали: “Ну, це ж мистецтво… Мистецтво може бути різним ― і таким, і сяким. Ну, досить культурно [відреагували], сильно не ображали, але і в захваті не були. Так, з’їхали чуть-чуть», ― сміється Андрій.
Коли наприкінці 1996-го «Звуки Му» розпалися, для Надольського настав один із побутово найважчих періодів. Він вирішив не повертатися в Україну одразу, і ще два роки прожив у Москві. Разом із іншими музикантами вони збиралися у квартирі батьків Олексія Бортничука на Большом Карєтном і записували інструментальні імпровізації.
«Тоді у мене було таке життя, що я часом до самого вечора не знав, де буду спати. Але все в результаті якось складалося. Були друзі, в крайньому випадку вони завжди могли допомогти. На вокзалі ні разу не спав. Їли щось кожен день, але потрошку. Хоча при цьому і курили, і випивали — на це гроші якось знаходилися».
Такий спосіб життя навчив його не триматися за речі й ситуації, бо все минає: сьогодні так, завтра інакше. У професії артиста періоди активної роботи змінюються періодами пошуку. На думку Надольського, доля гуртів напряму залежить від балансу зайнятості музикантів, тобто кількості концертів, та їхньої творчої свободи. Важко думати лише про творчість, коли не знаєш, як прогодувати сім’ю.
Розділ третій
Геній із порожніми кишенями
У 98-му Андрій таки повернувся до рідного Миколаєва. Майже рік він шукав собі заняття, доки не познайомився з Олегом «Джоном» Суком і не долучився до «Мертвого півня». За десять років перебування у колі найвищого ешелону російської рок-музики Надольський багато чого навчився і відчував, що має чим ділитися. «Коли я приїхав сюди, не помітив, що тут такий [самий, як в Росії] професійний рівень… Зіграти блюз чи якийсь ритм-н-блюз тут була проблема. Мінімальна, але я її чув. Я старався за рахунок свого інструменту і спілкування перенести свої знання в цю культуру», ― каже він.
У нових обставинах барабанщику хотілося знайти однодумців і влитися у професійне середовище. Часом було складно. Продовжуючи гастролювати з «Мертвим півнем», Андрій долучився до «Плачу Єремії» — музиканти інколи жартома закидали йому, що грає з конкурентами, втім, коли до Надольського прийшов Віктор Морозов і запропонував приєднатися до колективу «Четвертий кут», він теж не відмовив. «У мене був виступ у клубі “Лялька” у Львові, там була велика сцена і чотири гурти: “Мертвий півень”, “Плач Єремії”, Юрко Покальчук і Вітя Морозов. Гурти мінялися, а я сидів на сцені. В один вечір у мене відбулося чотири концерти, і всі безкоштовні».
Вчити партитури пісень Андрій навіть не намагався ― допомагало вміння талановито імпровізувати. Музикант пояснює, що йому достатньо просто відчути настрій твору, зануритись і почати у ньому жити.
Колеги говорять про нього як про, без перебільшення, геніального ударника. «Якщо вважати найкращим рок-драмером в історії Джона Бонема, то Андрій ― найближче до нього, що я чув і з ким грав», ― каже Pianoбой Дмитро Шуров. Інший відомий музикант у приватній розмові зізнався, що ходив на концерти «Мертвого півня», аби лише почути Надольського. Усі переконані: своєю грою він здатен вивести будь-який рок-гурт на наступний рівень. Проте такі гучні компліменти часто супроводжуються одним «але»: талановитий музикант безпорадний у питаннях дисципліни та самоконтролю. Андрій і сам це визнає.
Якось на концерті «Плачу Єремії» у Оперному театрі у Львові ударник почав засинати просто на сцені. Каже, що «став потрошку тухнути», бо йому помилково поставили пляшку коли, навпіл розбавленої коньяком. Втім, ображений колега, який не хоче називатися, запевняє: музикант сам замовив такий коктейль. Останню пісню концерту на барабанах довелося зіграти співачці Руслані, яка вийшла на сцену, щоб подарувати квіти.
Через проблеми з дисципліною Андрій був змушений залишити гурт. У той час якраз зароджувалися Esthetic Education — про них Надольський дізнався від Олега-Джона та захотів неодмінно стати частиною нового проєкту. Їхній першій репетиції передувало тепле знайомство з Юрієм Хусточкою: ніколи не бачившись раніше, вони обійнялися так, ніби знайомі вже сто років.
«Наш спільний друг привів його на репетицію Esthetic Education. Спочатку нам здалося, що він фрік і аматор, але поступово ми зрозуміли, що він ─ унікальний драмер», ─ пригадує Шуров.
Ті, хто бачили виступи Надольського, відмічають експресивну манеру гри. Його обличчя сповнене мікровиразів. На сцені Андрій втрачає контроль над своєю мімікою: в житті він спокійний, а під час концертів відривається сповна. «Я люблю дивитися, як грають якутські шамани, африканські шамани: вони ніби нічого не грають, стукають паличкою по цьому барабану, а таке враження, що їх там нема», — ділиться музикант.
Барабани та палички діють на мене як ліки.
Вони допомагають перевтілитися настільки, що стаєш трохи поза часом. Коли все виходить, [мене] кудись заносить, і потім буває тяжко повернутися назад. Треба якийсь час, щоб повернутися
Однак його перевтіленню сприяють не лише барабани. Андрій запевняє, що єдиний раз, коли гурт попросили нічого не вживати перед виступом, був за часів «Звуків Му» — вони грали в одному концерті з Девідом Бірном із Talking Heads. На запитання, чи доводилося мати справу з чимось серйознішим, ніж алкоголь і трава, Надольський відповідає: «Всяке бувало. Довго розповідати».
«Я не знаю іншого артиста, який би вживав стільки алкоголю та наркотиків, але продовжував би грати, як Бог. Це культова людина. Надольський — величний музикант. Він має власний унікальний звук, за яким його можна одразу впізнати. Таким мало хто з музикантів може похвалитися», — говорить лідер Esthetic Education Луї Франк.
Франк із теплом та повагою згадує барабанника навіть після того, як той підвів колектив на фестивалі «Казантип» у 2008 році, впавши під ударну установку. Ця історія вже стала легендою, про неї писали у ЗМІ, втім мало хто чув її від першого імені. «Ми їхали з якогось концерту потягом, із нами їхав товариш, який завжди допомагав нам підключатися на сцені, стейджмен, і він не зміг із кимось там у купе співіснувати. Я кажу: “Ну добре, йди в моє, а я піду у твоє”. І реально я попав під роздачу», ─ згадує Надольський. У тому купе якийсь дуже активний чоловік пригощав усіх алкоголем до пізньої ночі.
«Коли ми вже приїхали на Казантип, у мене був стан такий досить бадьорий. Потім я зустрів Льошу Бортничука з Борею ─ товариша мого, Бориса Помірца. І ми з ними продовжили [пити]. До виступу тримались якось добре. А потім ввечері не дотримались чуть-чуть. І поки я дійшов на сцену, вони уже зіграли першу пісню. Здається, я встиг на другу. Пам’ятаю, почали грати, і паличка у мене випала, я нагнувся за нею і звалився вниз», ─ ніяково усміхається музикант. Барабанні партії взяв на себе технічний працівник, який був на репетиціях.
Андрій зізнається: весь час пам’ятав, що треба йти на сцену, але дуже не хотів розлучатися з друзями й відкладав цей момент. Гурт ображався на барабанника за таку поведінку, дехто навіть лютував, однак зрештою Надольського пробачили. І це для нього було надзвичайно важливим. «Андрій був для нас ніби молодший брат, хоча він серед нас найстарший, — розповідає Луї Франк. — Нам доводилося наглядати за ним. Він потребує уваги, бо не дуже вписується в ландшафт життя. Для нього час та простір дуже широкі. Він людина, яка не живе за законами офісного планктону».
Надольський розмірковує: ймовірно, причиною усіх його пригод є те, що думками він увесь час на сцені, розмірковує, як краще все зробити: «Постійно присутній цей контроль маленький, він десь постійно цокає. А в житті все ж понятно, навіщо напрягатися».
Фрагмент останнього концерту Esthetic Education, липень 2011
Андрій не слідкує за сучасною українською сценою, не знає про існування ONUKA та Vivienne Mort, хоча активно співпрацює з новоствореними гуртами і експериментальними проєктами, серед яких Nova Opera, Peter and the Wolves, StereOrpheo Юрія Хусточки.
Саме «Нова Опера», режисером якої є Влад Троїцький, надихнула барабанщика відходити від кліше рок-музики та шукати нові ходи. Надольський навчився глибшому зануренню у твір, бо тут він триває не 3-4 хвилини, а близько години.
«Андрій з перших днів дивував нас своїм тонким проникненням у музичну тканину. Він одразу адаптувався, одразу зрозумів, що це буде не те, до чого він звик. Ми думали, що будуть проблеми — з читкою нот, ритмами, метрами. А він сказав [із викликом] “окей, пацани, менше куріть”, хоча курив саме він, а далі сів і зіграв», — пригадує своє знайомство з ударником композитор «Нової Опери» Роман Григорів. Він говорить про Надольського як про «дуже організованого і відданого своїй праці музиканта»: «Є різні шляхи досягнення тієї чи іншої мети. Ми [Нова Опера] завжди шукали складний шлях: щоб це був і не біт, і не рок, і не джаз, щоб було щось своєрідне. І в цих пошуках Андрій виступав як співтворець. Він вміє прикрасити твори, які грає».
Рік тому Надольський опублікував на своєму Facebook оголошення про пошук роботи. І хоча зараз він грає одразу з кількома проєктами та гастролює з гітаристом Владом Добрянським, заробіток може бути раз на місяць, або й ні разу.
«Мене досі можна запитати “Коли ж ти знайдеш уже нормальну роботу?”. Я сам себе деколи запитую. А з іншого боку, думаю: що ж таке нормальна робота?», ─ усміхається музикант. І залишається у «Купідоні» сам на сам із келихом вина.
Фото: Юлія Вебер
Підписуйтесь на наш канал у Telegram.
