«Я хочу робити музику, яка основана на біті, але не залежить від репера. Точніше, щоб вона могла жити без вокаліста взагалі» — ця думка стала фундаментом для заснування лейблу, який мав випускати інструментальний хіп-хоп. Тоді це була дика ідея навіть для Лос-Анджелесу, проте Еллісона не злякала потреба збирати нову сцену з нуля. Першу кров у Brainfeeder пролив Сем Бейкер — хіп-хоп продюсер і головний натхненник ФлайЛо того періоду.
23 півторахвилинні нарізки з ламаним ритмом і густою кашею неоднорідних семплів від індійських мотивів до скрипкових квартетів заважає назвати цей клаптиковий реліз повноцінним музичним альбомом — таке враження, що J Dilla зловив приступ епілепсії і мав лише одну ніч, щоб завершити запис. Але Flying Lotus і прагнув такого звучання.
Вихід платівки дав зелене світло іншим експериментальним артистам — Еллісон був готовий послухати усіх бітмейкерів міста, яким відмовили інші лейбли. Так він почав збирати своїх духовних воїнів.
Альфред Дарлінгтон приєднався до тусовки одним із перших. Він мав усі потрібні для того якості — візіонерство і віру в інструментальний хіп-хоп, майстерність у написанні бітів і обсесивну фрікуватість. Інакше описати його одержимість Вікторіанською епохою неможливо. Артефакти індустріальної революції не просто допомогли йому створити незабутній образ (багато ви знаєте діджеїв у фраках і з бакенбардами?) — музика Daedelus дихає звуками парових двигунів, а назви композицій проводять екскурс Опіумними війнами.
Концептуальна вершина продюсера і найцікавіший для нового слухача реліз «Righteous Fists of Harmony» нагадує тривожну подорож закоптілими коридорами фабрик. Фірмовий ламаний біт Brainfeeder у другій половині альбому зникає, а в треці «Order of the Golden Dawn» Daedelus приємно дивує своїми па в бік босанови.
Flying Lotus не міг пропустити молоду і перспективну випускницю Red Bull Music Academy, чиє звучання — приджазоване, хромаюче, гіпнотизуюче — так натурально доповнювало його компанію.
Перша продюсерка на лейблі, Дженніфер Лі накручувала м’якіший біт, аніж інші резиденти, і широкому загалу сподобалась значно швидше. Її «Midnight Menu» став точкою входу для нових, ніжних вух слухачів, не підготовлених до ритмічних перепадів Brainfeeder. Та навіть попри велику кількість r&b, соул та поп-елементів, TOKiMONSTA не відмовляє собі в насолоді поринути в електронне шаленство на парі треків, чим щоразу показує, чому саме Лотус звернув на неї увагу.
Невдовзі дівчина потрапила до діджейських топів, а далі пішли треки з Андерсоном Паком і ремікси для артистів від Shlohmo і Daedelus до Джастіна Тімберлейка, Джессі Вейр, Бека, Maroon 5 та Ліл Узі Верта.
За два роки Brainfeeder став синоніном музичнї алхімії бітмейкерства, головним притулком для всіх продюсерів, чиї нестандартні підходи здавалися іншим лейблам надто химерними.
Але ФлайЛо хотів іще більшого. Палкий поціновувач джазу, ще й прямий нащадок Еліс Колтрейн, він узявся допомогти локальним джазменам, які беззмістовно тинялися між проектами та клубами Лос Анджелесу. Першим на новій сторінці лейблу закарбувався 21-річний піаніст Остін Перальта. Еллісон бачив у хлопці джазового реформатора, здатного об’єднати розрізнених музикантів. Дебютна платівка довела це: пасажі Перальти нагадують шалені спіралі літака-винищувача, а розмаїття піджанрів декларує свободу музичних експериментів.
Сподіванням стосовно хлопця не судилося збутись: за рік після виходу альбому Остін помер від вірусної пневмонії. Та його смерть лише розпалила вогонь натхнення у маленьких джазових спільнотах по всьому місту, для яких він був і другом, і впливовим музикантом. Ризикований крок лейблу обернувся розвитком нової великої тусовки, яку очолили Камасі Вашингтон і, звичайно, Thundercat.
Є такий термін party pooper — це людина, яка руйнує атмосферу вечірки. Так от, якщо і є універсальний party pooper, то це Gaslamp Killer. Щоб ви розуміли: свій псевдонім Вільям Бенсуссен отримав через те, що після сетів у клубі Gaslamp його регулярно звинувачували у вбивстві вайбу. Буквально Gaslamp Killer.
Але там, де одні бачать провал, інші — перспективу. Gaslamp Killer був одним із перших резидентів Low End Theory, серії вечірок інструментального хіп-хопу у Лос Анджелесі, де зарекомендував себе як навіжений геній лайвів: він тобі і гранж із поплавленою електронікою зміксує, і східної етніки навалить зверху. Темний, клаустрофобний вайб його виступів приваблював таких самих поїхавших людей, готових випадати з зони комфорту. Flying Lotus був одним із них. Скоро Гасламп і Лотус вже рубили бек-ту-бек із Томом Йорком на закритій вечірці Brainfeeder на фесті Coachella.
Для Вільяма дебют на Brainfeeder став справжнім проривом, а трек «Nissim» — візитівкою. Продюсер обожнює будувати ритм навколо індійських та арабських мотивів. Його безмежна уява робить «Breakthrough» справжнісіньким біт-блокбастером, запакованим тротилом, напруженою атмосферою та психоделійними струнними вставками.
Кілька років тому кар’єру Бенсуссена знищив неоднозначний скандал: одна дівчина написала у твіттері, що колись на вечірці Gaslamp Killer накачав її та подругу наркотиками і згвалтував. Жінки не подали до суду, у відповідь це зробив сам музикант, та було запізно. Наразі і Brainfeeder, і Low End Theory розірвали з ним будь-які зв’язки.
Почерк ФлайЛо читається усюди, де продюсер прикладає руку: ламаний і щільний лоу-файний біт, джазові вставки, переливчастий бас і завивання Thundercat. Навіть у своїх коротких джинглах для каналу Adult Swim він вірний стилю — з іншого боку, важко знайти більш вдалий канал для найекстравагантнішого продюсера західного узбережжя.
«Until the Quiet Comes» найкраще показує, як Еллісон здатен відчувати матерії часу та простору, в яких живе. Мінімалістичний, із домішками даунтемпо джазу, альбом поєднує несумісні речі: медитативність і тривожність; «колись давно» зі старих джазових семплів і «можливо коли-небудь» із конвульсивних ритмів невідомого майбутнього. Весь альбом — наче симулякр музики як такої, створений з десятків шматків давно написаних партій, але зібраний для існування поза часом. Він запросто підійшов би саундтреком як до ранніх робіт того ж Ходоровскі, так і до сучасного блокбастера.
Композиції Flying Lotus мають стільки ж змістовних шарів, скільки доріжок. Все більше детальок його чудернацьких конструкцій розкривається з часом. Пересічним слухачам «Until the Quiet Comes» може здатися шкутильгаючим непорозумінням, тоді як для уважних і допитливих це кроляча нора, яка веде до Країни Чудес, і в якій дуже просто втратити розум.
Таємничий репер з’явився нізвідки. Жодних фото, інтерв’ю — тільки мультяшне інтро на каналі Adult Swim, яке обіцяло найгострішого на слівце виконавця, головного суперзлодія репу, готового змести весь пантеон ідолів і поставити на його місце власний трон.
Брудний і гучний Капітан Мерфі прийшов створити власний культ. Демонічний сміх супроводжує весь альбом, а пісні можуть викликати лише дві реакції — або втекти від цього навіженого на край світу, або приєднатися до його послідовників. Друга реакція великою мірою завдячує продакшену Лотуса, який наситив альбом «Duality» всіма атрибутами історії про суперзлодія: семпли зі старих хоррорів та порно, коментарі очевидців зіткнення з репером, чия харизма так і змушує їх виконувати його злі плани.
Мерфі виглядав білою вороною в електронних рядах Brainfeeder, але Еллісон потребував його. Продюсер давно казав, що теж почувався білою вороною в хіп-хоп тусовці. Справжню особистість Капітана він приховав від усіх, але ненадовго. За іменем Captain Murphy стояв сам Flying Lotus, який взявся подолати свій страх читати реп. На особистість натякали й пасхалки в альбомі: назва «Duality», псевдонім, взятий з одного з улюблених мультиків Еллісона «SeaLab 2021» каналу Adult Swim, але найцікавіше — це пісня «Killing Joke». У ній Капітан розкриває теорію, що в ході боротьби зі своїм архіворогом Бетмен сам став Джокером і цього не помітив.
Навіть у відкривашці альбому «El Topo» чутно, як на швидкій читці репер збивається і переводить все на жарт, коли насправді Еллісон буквально не міг зачитати такий пасаж. Знявши маску, Флайло не закинув альтер его і навіть записав із ним кілька фітів у своїй наступній платівці «You’re Dead!». Дуальність суперзлодія живе далі, і можливо колись прокинеться з новою силою, щоб нарешті захопити світ.
Граючи з Вейном Шортером і Хербі Хенкоком, а також працюючи над струнними аранжуваннями для «To Pimp a Butterfly» Кендріка Ламара, паралельно тенор-саксофоніст і композитор Камасі Вашингтон готував власний епічний дебют.
Осилити «The Epic» за один раз під силу не кожному, адже це майже трьохгодинне полотно з багатошаровим монументальним звучанням, яке забезпечують 32 музиканти оркестру, включаючи двох басистів і двох барабанщиків, та 20 хористів. Brainfeeder гордо видав цей реліз, щоб показати: джаз і сьогодні живий, масивний і невідворотний.
Про Стівена Брунера варто знати три речі: він найкращий друг Флайло, обожнює аніме і шаленіє від своєї кішечки. Інтерв’юери жаліються, що Стівен може ігнорувати питання лише для того, щоб показати свій останній фотосет з кицею на ім’я Турбо Трон оувер 9000 бейбі Джізес Селлі, знятий на фронталку. Для неї Тандер написав дві сюіти: одна отримала сповнений ніжності лайв на студії Current (обов’язково зацініть), а друга — кліп, де Брунер відстрілює собі яйця і пускається в подорож прямою кишкою власної кішки (дивитись не обов’язково).
Thundercat записався в треках Еріки Баду, Childish Gambino, Мака Міллера, Тейлора Макферріна, зіграв на басу і заспівав більш ніж у половині пісень «To Pimp a Butterfly», а ще регулярно світиться на фітах у Лотуса. «Drunk» — відточена нова класика, ліричний і психоделічний джаз із домішками меланхолії на «Jethro» i «Lava Lamp» і чорної самоіронії на «Tokyo» i «Blackkk». Завдяки винахідливому сольному альбому Брунер вибрався з тусовки в маси — випадкову «Them Changes» чи «Friend Zone» часом можна почути навіть в українських кафешках.
Стюарт Ховард — один із наймолодших резидентів лейблу, і один із найсміливіших. Лондонський продюсер виріс на Aphex Twin i Squarepusher, ненавидить американський EDM і взагалі вважає, якщо музика повторюється, вона не має сенсу, тож Brainfeeder послугував йому чудовим домом.
Lapalux не панькається з ритмом і багато в чому наслідує вже фірмове звучання лейблу — ламане, нещадне, але ніжне і космічне. В «Ruinism» багато уваги приділено саме «космічній» ембіентній складовій IDM, з якою автор знайомий як ніхто інший в компанії.
Минулого літа охочі українські меломани могли бачити, як Lapalux валив карколомні біти на фестивалі Hedonism на Трухановому острові у Києві.
Зараз Brainfeeder — більше культурне явище, ніж музичний лейбл. Він вкрай рідко набирає нових артистів, та й не потрібно, адже навіть ці десятеро ще не раз вишибуть мізки своїми екстравагантними роботами.
Підписуйтесь на наш канал у Telegram. 
