Коннан Мокасін: портрет митця замолоду

Сергій Кейн,
18 March 2020

Він зростав у маленькому пляжному містечку на березі океану в Новій Зеландії, де й записав свій перший альбом «Forever Dolphin Love» (2010) — психоделічну приджазовану історію про чоловіка, який закохався у дельфіна-меланхоліка. Теплий котячий голос, оригінальний гітарний стиль, чарівлива дивакуватість — ефект виявився несподівано масовим і тонко вплинув на звучання великого пласту сучасної музики. До фан-клубу артиста хутко записалися Мак Демарко, Джеймс Блейк, Шарлотта Генсбур, Tyler, The Creator, Beck, MGMT, Radiohead.

Влітку 2019-го, спеціально до дня народження музичного видання Comma, на березі Дніпра виступив Коннан Мокасін. Ми поспілкувалися з музикантом про минулі й майбутні проекти, а також про те, чому ми нескоро побачимо його на сцені знову.

Моя мама завжди казала: «Тобі варто записати альбом». Тож я так і зробив. Свій перший альбом я створив сам, удома, і він не призначався для того, аби його слухав і оцінював ще хтось. Та я все ж виклав його онлайн.

Франція стала першою країною, де люди звернули на мене увагу. Я став подорожувати туди, робити багато інтерв’ю, грати перші хедлайнерські концерти — це було дуже дивно.

Я не знаю, яка доля спіткала ляльку, яку я зробив для обкладинки. Сподіваюсь, вона ще існує. Є хлопчина у Лондоні, якого я не сильно знаю, але він зголосився доглядати за нею. Це було багато років тому, хлопець створював відео для фешн-брендів, типу Prada і все таке. Він прийшов на концерт і сказав, що хоче зняти короткометражку з цією лялькою, тож я її подарував.

Колись давно я був у турі з Семом Дастом і його гуртом Late of the Pier, і Сем був першою особою, яка чула мою нову музику. Це з ним ми створили альбом «Soft Hair» — насправді цьому запису вже десять років, просто ми сім років його не випускали. Саме Сем познайомив мене з Еролом Алканом (електронний музикант зробив ремікс на «Forever Dolphin Love», який додав Коннану популярності – прим. ред.).

Мак Демарко казав мені, що певною мірою надихнувся моєю дебютною платівкою — потім його власна музика стала популярною, і це звучання пішло в люди.

Одного разу Джеймс Блейк зі словами «ти маєш це почути» поставив мені новий трек Кендріка Ламара «PRIDE». Тоді я не знав Стіва (Стів Лейсі, продюсер і гітарист у пісні – прим. ред.), та тепер ми хороші друзі, навіть зробили кілька записів разом — можливо, колись вони вийдуть. Стів — дуже милий хлопець.

Моя гітара — це звичайна Fender Stratocaster, але я власноруч відпиляв їй ріжки. Навіть не пам’ятаю, коли. Точно коли був значно молодший, ще на початку. Спершу я зробив це з естетичних міркувань — мені не подобалась форма Стратокастера, та й розмір теж. Вже коли обрізав, гітара стала помітно легшою, мені стало з нею дуже комфортно, і далі я просто звик.

Насправді це вже друга моя обрізана гітара. Нещодавно я робив паузу в музиці і довго не возив з собою інструмент. Аж раптом ми мали грати концерт у Нью-Йорку. Я добув новий і відпиляв йому роги просто на сцені. Я добув навіть дві гітари, для себе і Рорі (учасник концертного гурту Коннана, також відомий як Infinite Bisous – прим. ред.), і ми влаштували перегони, хто швидше розпиляє свою. Рорі переміг, але він змахлював, бо його гітара мала м’якішу деревину.

Майже всю кар’єру я провів з однією гітарою і взагалі без педалей. Зараз у мене три гітари і… здається, чотири педалі, три з яких я використовую.

«Бостін і Добсін» — проект, який я, мій брат і наш друг по сусідству задумали разом ще у дитинстві. Ми знімали багато домашніх відео про Бостіна і Добсіна, малювали комікси. Коли я кілька років тому жив у Голлівуді, в певний момент подумав, що це ідеальне місце, аби зняти телесеріал, тож ми відродили і трохи оновили наших персонажей. У цій історії містер Бостін — вчитель, і у нього є свій гурт Jassbusters. Альбом мав вийти вже після серіалу, але рекорд-лейбл вирішив прискорити реліз, досі не знаю, чому.

Я не люблю звукозаписуючі студії, для мене це чужинний, дискомфортний простір. «Forever Dolphin Love» я записував удома, «Caramel» — у готельному номері в Токіо. Та якось Шарлотта Генсбур показала мені студію Ferber у Парижі, і я подумав: якщо колись робитиму живий запис із гуртом, робитиму його саме тут. Мені сподобався власник, Рено Летан, ну і загалом атмосфера — у цій студії я почувався добре, ну і естетично вона справді мила. До того ми з моїм концертним складом ніколи не записувалися разом, зазвичай я працюю один. «Jassbusters» став нашим груповим витвором.

Я хочу, щоб «Бостіна і Добсіна» показали у кінотеатрах. Серіал складатиметься з п’яти епізодів. Я не зможу бути на всіх показах, але залюбки їздив би на деякі прем’єри і представляв їх особисто.

Мій батько грав музику з молодості, ще з кінця 60-х. Він не бачив своє майбутнє в цьому ділі, не заморочувався кар’єрою, але завжди любив музику, тож я завжди дуже хотів зробити з ним альбом.

Після «Forever Dolphin Love», десь коли я гастролював із Radiohead, татко пережив зупинку серця. Я повернувся до Нової Зеландії разом із молодшим братом, очікуючи на похорон, та йому вдалося вижити. Пізніше у Франції я зустрів одну дівчину, провидицю, і вона зненацька сказала: «Я знаю, що є проект, який ти хочеш втілити зі своїм батьком. Ти маєш зробити це своїм пріоритетом, інакше жалкуватимеш до кінця життя».

Щороку я беру участь у арт-резиденції у Марфі, штат Техас. Там я граю і спілкуюсь із різними людьми. Нещодавно я був там ушосте, а у 2018-му ми з батьком нарешті записали там альбом. За компанію з нами поїхав Джон Кірбі (концертний клавішник Коннана, також записувався з Френком Оушеном і Соланж – прим. ред.). Ми заїхали у студію, просту таку бетонну споруду, у мене з собою була коробка касет і восьмитрековий магнітофон. Ми не мали жодного плану, просто піддалися настрою, імпровізували наживо — і це був найлегший запис, який я коли-небудь робив. Ми завершили і зміксували все за кілька днів. Обов’язково його випустимо.

Попрацювати з Тайкою Вайтіті? О, було б просто чудово! Ми з ним познайомилися років десять тому у Лондоні. Він зупинився у готелі неподалік від місця, де я жив, зв’язався зі мною і ми добряче напилися вдвох.

Я бачу багато спільного між написанням музики і малюванням картин. В обох випадках, коли твір вдається, це щось таємниче, містичне — ти просто ловиш течію, ти не знаєш, що робиш, ти не думаєш, аж раптом результат дивує тебе самого. Разом музика і малювання дають мені баланс: коли стає нудно з піснями, я перемикаю увагу на картини, а коли набридають пензлі, повертаюся до гітари.

Я ніколи не розбирався в художниках, і у мене ніколи не було мети чи меседжу. Для мене малювання — це несвідоме заняття.

Я б хотів відійти від усіх інших справ на кілька років і тільки малювати. На останній резиденції у Марфі я багато малював, зокрема зробив кілька картин для місцевої бібліотеки — я собі малював і малював, і це було кльово.

Років п’ять тому я вирішив, що більше ніколи не поїду в тур. Мені просто набридло, стало нудно. Потім була достатньо довга перерва, щоб я відчув, що хочу зробити це знову, і зараз мені в кайф так багато грати на сцені. Та коли цей тур завершиться, скоріш за все, я знову надовго відмовлюсь від гастролей. Зрештою тепер у мене є дитина, їй майже рік, я сумую за нею постійно, і вона вже підходить до того віку, коли починає сумувати за мною. Часом вона подорожує з нами, але не тоді, коли у мене перельоти майже щоранку, як от зараз, тож вона чекає на мене вдома, у Токіо.

Мені все ще дуже цікаво подорожувати в нові для себе країни, як от Україна чи Литва. В Києві у нас було зовсім трошки часу, але краєвиди вразили. Того ж дня дзвонив родині і розказував, що це одне з найкрасивіших міст, у яких я грав — стільки дерев, зелені, це чудово.

Якби я зараз опинився у караоке, я б заспівав «Can’t Help Falling in Love». Або «I Will Always Love You» — часом я співаю її на концертах, якщо з нами гастролює Джон Кірбі, а тим паче Серджіо з саксофоном.

Портрети та останній кадр з концерту: Олександра Барчук
Фото з концерту: Аліна Кучма