Гурт [O] не бачить навколо нічого, окрім краси

,

16 марта 2020

321

0

«Пам’ятаєте часи, коли держава економила електроенергію і вечорами вимикала світло? Якби не це, я б не стала так багато співати», — розповідає Ольга Чернишова. Здається, у будь-якій темряві вона бачить світло. У день нашої зустрічі, як і практично завжди, вокалістка не просто усміхається — вона випромінює усміхненість кожним поглядом, жестом, словом. Саме через цю безкрайньо позитивну енергію, а також через елегантні аранжування Олександра Каспрова, гнучкі й свіжі як для української поп-музики, гурт [O] засяяв яскраво та привернув увагу від самого старту.

Ми зустрілися з Олею і Сашею у творчій обстановці простору MetaCulture на Нижньоюрківській, 31, щоб поговорити про їхні шляхи у музиці від дитячого захоплення до дебютника «Суперінтроверт», одного з найцікавіших українських альбомів минулого року.

За даними останнього перепису населення, у селищі Постольне Сумської області мешкає 428 осіб — це одне з тих місць, де всі одне одного знають, кличуть на свята, одружують і проводжають в армію всією юрбою. Саме тут зростала Оля. Її батьки були зірками околиць як найкращі аніматори на весіллях: мама співала, тато грав на гармошці, і все це — у клубі через хату від їхнього дому.

Усі фото: Юлія Вебер

Коли в селі вимикали світло, родина Чернишових грала в ігри або співала. «Мій тато дуже любив музику, тому нас із молодшою сестрою завжди оточувала купа платівок: Пугачова, Глизін, багато Modern Talking. Я з трьох років мріяла стати Аллою Пугачовою, — розповідає Оля. — Пізніше, коли ми трохи підросли, нам до рук потрапила касета тріо Ніни Матвієнко “Золоті ключі”. Це не зовсім автентичне виконання, трошки академізоване, на мій погляд, та все одно класний запис. Ми з сестрою вивчили його від початку до кінця і співали на всіх конкурсах; і з мамою співали в три голоси ті народні пісні, які перейшли їй від бабусь».

Почувши, як донька співає, батьки випросили для неї фортепіано з місцевого дитсадка, що якраз закривався. Інструмент переправляли через все село на возі з конем — цю картину місцеві пам’ятають досі. Вже вдома настроювач дістав зі старенької «України» піввідра мишей. Далі мама віддала Олю до музичної студії при сумському Палаці культури, і домовилась так, що дівчина приїжджала щопонеділка та проходила всі уроки, які інші діти вивчали за тиждень. Проте їздити до міста все одно було далеко, та й платити дорого, тож вона ще й закінчила студію екстерном, і на цьому не зупинилася. Оля каже, що при вступі до Сумського музичного училища «випадково краще за всіх написала диктант», хоча ясно, що це вже була не випадковість.

«В музучилищі я хотіла співати, та мені порадили не йти на вокал, бо буду тупенька, і переманили на теоретичний факультет. Казали, шаритимеш в усій музиці, найскладніші предмети, не пошкодуєш. Я шкодувала регулярно, бо вчитися виявилось справді дуже тяжко. О шостій ранку ти вже в училищі, до дев’ятої є час позайматися на фортепіано, порозбирати з листа оркестровки, а далі ходиш весь день із тими клавірами. Я хотіла вивчати музику, і мені сказали, що отак її вивчають».

Попри жорсткий графік, Оля знайшла час для співу у фольклорному ансамблі. Якось вона проходила повз одну з аудиторій і почула дивовижні голоси, зовсім не схожі на манеру Ніни Матвієнко, більш дикі й природні — за дверима репетирував ансамбль «Серпанок». Оля попросилась у склад, і її взяли. «Тоді я досліджувала творчість саме Сумської області, вона дуже своєрідна. У нас багато унікальних місцин. Наприклад, у Путівльському районі є села, де жили горюни, як вони себе називали, переселенці з Росії. У них дуже цікаві пісні, в яких змішані українські, російські, білоруські слова».

«В музучилищі я хотіла співати, та мені порадили не йти на вокал, бо буду тупенька, і переманили на теоретичний факультет. Казали, шаритимеш в усій музиці, найскладніші предмети, не пошкодуєш. Я шкодувала регулярно, бо вчитися виявилось справді дуже тяжко. О шостій ранку ти вже в училищі, до дев’ятої є час позайматися на фортепіано, порозбирати з листа оркестровки, а далі ходиш весь день із тими клавірами. Я хотіла вивчати музику, і мені сказали, що отак її вивчають».

Попри жорсткий графік, Оля знайшла час для співу у фольклорному ансамблі. Якось вона проходила повз одну з аудиторій і почула дивовижні голоси, зовсім не схожі на манеру Ніни Матвієнко, більш дикі й природні — за дверима репетирував ансамбль «Серпанок». Оля попросилась у склад, і її взяли. «Тоді я досліджувала творчість саме Сумської області, вона дуже своєрідна. У нас багато унікальних місцин. Наприклад, у Путівльському районі є села, де жили горюни, як вони себе називали, переселенці з Росії. У них дуже цікаві пісні, в яких змішані українські, російські, білоруські слова».

На третьому курсі, у 17 років, Оля навіть спробувала себе як вокалістка мелодік-метал гурту. «Я писала пісні, класно співала, але дуже соромилась на сцені, поводилась не по-рокерськи, тож мене звільнили після першого виступу на рок-фесті в Сумах. Тоді я вперше в житті випила півпляшки вина і так голосно плакала, зачинившись у туалеті гуртожитку, що дівчата збігалися, стукали і питали, чи все гаразд».

Та вирішальним стало ще одне музичне захоплення. Одного дня Оля купила касету з альбомом Елли Фіцджеральд та Луї Армстронга. «Я наче коштовність знайшла», — згадує дівчина перший у своєму житті джаз. Відтоді вона регулярно ходила до бібліотеки ім. Крупської, де могла слухати на програвачі платівки Біллі Холідей та Дюка Еллінгтона. Саме ці записи надихнули її набратися сміливості та поїхати до Києва, вступати до Інституту музики ім. Глієра.

Іспити Оля завалила. Але досвіду за спиною вже вистачало, щоб не здатися просто так. Вона вирішила повторити спробу за рік, а поки без проблем вступила до консерваторії на теоретичний факультет і потрапила до фольклорного ансамблю «Древо». За рік дівчина вже була у Глієра, де отримала звільнення від занять із гармонії та сольфеджіо, бо предмети давалися їй надто легко. Водночас студентка продовжила співати у «Древі» та навіть їздила у дослідницькі експедиції, а на життя заробляла, працюючи ким доведеться — роздавала листовки, продавала чай у супермаркеті та хот-доги на футбольних матчах.

Її першою «музичною роботою» став ансамбль Freedom Jazz. Оля займалася сценічною мовою в музичній школі на вулиці Горького, і саме там побачила оголошення про набір жіночого джазбенду. «Я пішла на кастинг, переживала, що не візьмуть через зріст, та мене взяли співати. З концертами йшло туго, тож ми з дівчатами, з якими там роззнайомилися, зробили свій кавер-бенд “Мармелад” і добряче поїздили по закордонам — Таджикістан, Казахстан, Росія, часто подорожували до Норвегії, гарно заробляли до кризи. П’ять років, поки я вчилась у Глієра, це був мій хліб і масло».

Хіти Ріанни та Бейонсе, класика свінгу та рок-н-ролу — «Мармелад» не лише годував, а й давав регулярний досвід сцени. Поступово Оля Чернишова отримувала все нові й нові пропозиції — зокрема кілька років співала на бек-вокалі у Джамали та навіть долучила до цього молодшу сестру. «[Тетяна] не має музичної освіти, але ми з дитинства співали разом. Вона скніла в тих Сумах на держслужбі, тож коли Лукачова пішла від Джамали, я сказала: “Таня, ну що ти сидиш, думаєш, поїхали в Київ”. І вона дуже щаслива, що поїхала, вона тут чоловіка знайшла, вже кілька років заміжня, роботу цікаву знайшла».

Крім того, Оля кілька разів співала на беках у KADNAY та Brunettes Shoot Blondes. На деякі подібні пропозиції вокалістка погоджується й досі, виступаючи, наприклад, з Олегом Скрипкою, Асією Ахат або ансамблем Urban Gypsy, який грає відомі стандарти у стилі циганського джазу. Разом із Іваном Клименко, продюсером alyona alyona, вона написала кілька пісень на продаж, серед яких «Шаг, шаг» для Тіни Кароль. «Мені часом шкода цієї енергії, але траплялися такі моменти, коли я дуже потребувала грошей і була готова повертатися в цей бізнес», — каже авторка.

«Я наче коштовність знайшла», — згадує Оля перший у своєму житті джаз

Хтозна, як довго Оля Чернишова лишалася б на других ролях, якби не знайомство з трубачем та колегою по музучилищу Олександром Каспровим. Той якраз зібрав власний джазбенд Nothing Personal Project. «Я заздрила і думала — чому з ними співаю не я? Бо скромна дуже», — згадує Чернишова. «Мені здається, я тоді зібрав найофігєнніших людей у Києві», — каже Каспров. Його теж із дитинства оточувала музика. Ця сюжетна лінія починається в Одесі.

У три чотири-роки Сашко задихався через проблеми з легенями. Одного разу, коли його вкотре забрала швидка, лікарі сказали мамі, що коли-небудь вони можуть не встигнути, і все скінчиться фатально — тому порадили дихальні вправи, зокрема у музичній школі. Мама повела сина до чудового викладача труби, але той відіслав їх додому навіть без прослуховування, бо займався зі старшими та здоровими дітьми. Мама продовжила приходити, тож одного разу хлопчині таки вручили інструмент, і малий одразу видав цікавий звук — тієї ж миті викладач погодився взяти його в учні.

Коли Сашкові було вісім, і він фанатів від Емінема та DMX, мама подарувала йому дисковий магнітофон Самсунг — саме такий, як хлопчина мріяв — і диск балад Майлза Девіса «Blue Moods». «Тоді мені здавалося, що це найнудніша музика у світі. Уявляєте, цілий альбом інструментальних балад! Я ставив його постійно, бо це був диск, фірмовий, можна перемикати пісні, перемотувати на кілька секунд — я просто кайфував від цього, та все одно думав: блін, мам, чому ти мені такий диск подарувала? Я ще довго намагався слухати джаз, але завжди нудьгував. Тож мама, сама того не усвідомлюючи, дуже вплинула на мій музичний смак».

У підліткові роки Сашко «грав біти з пацанами», експериментував зі звучанням. Хлопець мав електросурдину для домашніх занять у навушниках, яка не видавала акустичних звуків, тож він пропускав її через гітарний процесор, отримуючи тільки змінене звучання.
 

Захоплення музикою привело Каспрова до училища мистецтв і культури ім. Данькевича в Одесі, а потім до Глієра в Києві та — зненацька — до джазу. «В одеському училищі був джазовий відділ, але без викладачів, — згадує він. — Тобто, наприклад, предмет ансамбль ніхто не викладав. Коли я перевівся до Глієра, півтора місяці не ходив на ансамбль. Вела його Наталя Лебедєва, відома джазова піаністка, та я нічого про неї не знав. Якось вона зайшла на оркестр: хто тут Каспров, чому не ходиш на ансамбль? Відповідаю: а він хіба є? Пізніше, на першому занятті, Лебедєва спитала: а ти джазовий трубач чи класичний? Я слухав різну музику, профанатів від Еріка Труфаза, та це все одно був не джаз. Проте так подумав і відповів: мабуть, скоріше джазовий, ніж класичний».

В училищі Каспров займався зранку до ночі, намагався грати дуже багато, дуже мало, комбіновано, супертихо, супергучно, перепробував багато шкіл — але найчастіше нічого не виходило, і це вганяло його в депресію. Та ще більший занепад викликали спроби переключитися на будь-що інше: «Я спробував купу робіт — роздавав листовки і газети, працював на шиномонтажі, був паркетщиком, таксистом, ведучим на відкритті магазину — і щоразу наприкінці дня мене гризла совість: чувак, ти живеш дарма, день пролетів. А коли я зайнятий музикою — може, навіть нічого не зробив за день, а просто слухав її — цього відчуття нема. Тому якщо навколо відбувалися концерти чи надихав музон, який я чув, це завжди був потужний копняк під дупу: чувак, іди займайся».

Тож о шостій Сашко прокидався, їхав до Глієра, брав ключ і йшов репетирувати. Оскільки він не міг грати на трубі довго, то планував собі десь п’ять занять на день, і перше, хай там що, мало початись о сьомій, щоб потім була змога кілька годин відпочити, знову позайматись, знову відпочити — і так далі. Концерти з Nothing Personal Project стали для Каспрова відрадою. Він справді зібрав у команді самі молоді вершки — серед них барабанщик з експресивним і зухвалим стилем Олександр Поляков та клавішник Олександр Огнєвєц, який нині грає у Дорнабанді.

Поступово Каспров захопився синтезаторами і продюсуванням, а далі наважився на власний новий проект. Ключовою заковикою став пошук вокалу: «Завжди щось ішло не так: або вокаліст не міг нічого вигадати, або проблема стосувалася властивостей характеру, коли мені було незручно працювати з людиною. Та коли ми познайомилися з Олею, все спрацювало. Бо їй подобалось те, що робив я, а мені — те, що робить вона».

«Навіть якщо мені подобаються не всі звуки чи моменти, я все одно намагаюсь усе засвоїти, зрозуміти, залишити, адже це спільна творчість, — додає Оля. — Так само і Саша дуже добрий до мене, приймає те, що пропоную я».

Якщо навколо відбувалися концерти чи надихав музон, який я чув, це завжди був потужний копняк під дупу: чувак, іди займайся

Дуже скоро їхнє знайомство вилилось у першу пісню «Чую». Вона звучить як прокидання від тривалого сну, розквітання, поступове усвідомлення своїх можливостей. «Далі буде сонце», — проголошує Чернишова у заспіві.

У складі є ще одна важлива особа — Єгор Гавриленко. Засновник джазбенду New Brain Trio, майстерний басист, який грав із гуртами «Гапочка», «Крихітка», The Cancel та багатьма іншими, а зараз виступає з Луною та Інгрет — саме гурту [O] він відданий найбільше, адже також курує купу аспектів від базового SMM до візуальних образів, режисури кліпів та промо-роликів. Поки ми спілкуємось із Олею та Сашею, Єгор тінню ходить навколо, слідкує за розмовою, знімає контент. Єгор та Саша знайомі, відколи разом грали у лайв-бенді Анни Сєдокової. Оля ж познайомилась із ним як прихильниця: «Я ходила на виступи Єгора і завжди була його фанаткою — захоплено слухала, часом була тими одинокими оплесками, могла в кінці підійти до сцени і подякувати за концерт».

Зібравшись утрьох, вони вирішили називати свої пісні поп-музикою майбутнього. Мовляв, ці вигадливі мелодії та переходи — абсолютний мейнстрім, просто ви цього ще не знаєте. На ранніх етапах [O] зацікавили Івана Дорна, тож команда лейблу Masterskaya допомогла з діджиталом, піаром, першим EP «Самий сок» (2017) і концертами, та далі гурт взявся діяти самостійно і незалежно.

Серед улюблених виступів за ці три роки Сашко Каспров згадує київський фестиваль «Білі ночі». У Олі ці спогади пов’язані з надмірністю хвилювання і вина. Її улюблені концерти — ті, коли вдається подолати острах, як на фесті Hedonism чи у дніпровському клубі «Модуль». «Усі ці виступи були як пірнання у холодну воду», — згадує вона.

Я ніде й ніколи в житті не хвилювалась так сильно, як із [O], і щодня думаю, чому так. Мабуть, тому що я нарешті підійшла до найважливішого у своєму житті. Ми ж боїмося того, чого хочемо, правда?

«Коли ми почали [O], у мене в голові все посипалося, — продовжує Оля. — Моя мама займається біоенергетикою, і ми навіть з нею намагалися з’ясувати, що зі мною відбувається, і знайшли слово-ключик — Початок. Початок нового життя, нової музики. Здавалося б, потрібно радіти, квітнути і летіти вперед, та для мене це виявився дуже сильний стрес. Тільки зараз я починаю розуміти силу цього моменту і направляти її у потрібне русло. Та що там, навіть Том Йорк, попри всю свою геніальність, жахливо в собі сумнівався. Водночас у книжці про нього, яку я читала, не раз повторюється думка: він завжди відчував, що він — рок-зірка. У мені теж є це відчуття, незважаючи на всю зовнішню сором’язливість. Усе життя я намагаюсь розібратися, чому маю такий конфлікт внутрішнього і зовнішнього. Я абсолютно впевнена, що можу бути на передньому плані, і представляю потужні картини у себе в голові. Інша справа — важко це втілити в силу характеру, темпераменту, виховання. Але мені здається, що це все частина великого задуму. Якщо тобі нічого долати, ти не ростеш. Без перешкод ти не виростеш над собою, вони видаються разом із талантом».

Серед улюблених виступів за ці три роки Сашко Каспров згадує київський фестиваль «Білі ночі». У Олі ці спогади пов’язані з надмірністю хвилювання і вина. Її улюблені концерти — ті, коли вдається подолати острах, як на фесті Hedonism чи у дніпровському клубі «Модуль». «Усі ці виступи були як пірнання у холодну воду, — згадує вона. — Я ніде й ніколи в житті не хвилювалась так сильно, як із [O], і щодня думаю, чому так. Мабуть, тому що я нарешті підійшла до найважливішого у своєму житті. Ми ж боїмося того, чого хочемо, правда?»

«Коли ми почали [O], у мене в голові все посипалося, — продовжує Оля. — Моя мама займається біоенергетикою, і ми навіть з нею намагалися з’ясувати, що зі мною відбувається, і знайшли слово-ключик — Початок. Початок нового життя, нової музики. Здавалося б, потрібно радіти, квітнути і летіти вперед, та для мене це виявився дуже сильний стрес. Тільки зараз я починаю розуміти силу цього моменту і направляти її у потрібне русло. Та що там, навіть Том Йорк, попри всю свою геніальність, жахливо в собі сумнівався. Водночас у книжці про нього, яку я читала, не раз повторюється думка: він завжди відчував, що він — рок-зірка. У мені теж є це відчуття, незважаючи на всю зовнішню сором’язливість. Усе життя я намагаюсь розібратися, чому маю такий конфлікт внутрішнього і зовнішнього. Я абсолютно впевнена, що можу бути на передньому плані, і представляю потужні картини у себе в голові. Інша справа — важко це втілити в силу характеру, темпераменту, виховання. Але мені здається, що це все частина великого задуму. Якщо тобі нічого долати, ти не ростеш. Без перешкод ти не виростеш над собою, вони видаються разом із талантом».

Певною мірою, саме доланню перешкод присвячений дебютний альбом гурту. «Суперінтроверт» — це настрій, коли людина все ще вразлива, але більше не боїться говорити про свої почуття. Коли людина закохується на вечірці і робить перший крок, коли людина виходить на сцену і спілкується з публікою через музику.

Ці пісні — історії з життя Олі за останні кілька років. Часом вони адресовані третій особі, містять купу звернень і відкритих питань, проте дівчина зазначає, що конкретної третьої особи може не існувати: «Коли я пишу тексти, я наче розмовляю сама з собою. Навіть якщо я розмовляю з людьми, я ж розмовляю з людьми, які існують у моїй уяві, правильно? Тобто це все одно розмова із собою». Через ці розмови Чернишова запрошує подивитися на світ її очима і, так само, як вона, побачити: протистояти цій красі немає сили.

Тема долання перешкод перегукується і з музичними ідеями. Перша пісня альбому, «Чим я не така?», починається з ламаної сабованої бочки і гнучкої читки, які чіпляються одна за одну, перш ніж зійтися у танцювальних ритмах на приспіві, та й цього мало, тож далі вступає оперний вокал дівчини Каспрова.

Долаючи перешкоди, обходячи шаблони, музиканти набувають нових ступенів свободи. Наприклад, племінні вигуки посеред пісні «Поясни» з’явилися спонтанно: Саша і Оля просто працювали над треком у домашній студії, Саша просто увімкнув шматок інструменталки, Оля просто заспівала — і саме цю первісну емоцію, записану з першого і єдиного дублю, залишили у фінальній версії.

Якось у Олі зламався улюблений чорний mp3-плеєр на 2ГБ, де зберігалися всі її улюблені треки, демки, монологи з собою. Коли дівчина прийшла на репетицію і показала музикантам згаслий екран, Єгор порадив написати про це пісню, адресовану чи то плеєру, чи то хлопцю. Так з’явився хіт про справжнє кохання «Соні Уолкмен».

Альбом квітне настроями та емоціями. Якщо «Плейбой» показує зухвалішу, трохи саркастичну сторону Олі, то «Нічого, окрім краси» вирізняється особливою чистотою, немов балада діснеївської принцеси. Натомість «Вода» стає острівцем меланхолії. «Останнім часом мені частенько ставало сумно, і я вирішила цим скористатися, — розповідає Чернишова про цей трек. — Мені подобається, що, виявляється, я можу писати такі речі. Мені подобається, що можна виразити почуття у пісні і створити щось красиве з того безладу, яким є моє життя. У цьому є краса. А ще пісню може зрозуміти інша людина — і в цьому теж є краса. У людей не так багато унікальних проблем, значно більше спільного».

Насправді у житті Олі трапилося ще більше поворотних моментів. Колись вона була одруженою, колись вона хотіла кинути все і поїхати в Азію, колись у ранні дні гурту [O] вона працювала прибиральницею в магазині на Подолі — останнє, каже, було задля експерименту, бо «фізична праця дає баланс із розумовою, а прибирання заспокоює». Та зараз вона бачить мету як ніколи чітко: «Я хочу чесно виражати творчі потреби своєї душі. Я хочу писати пісні, які допоможуть людям жити. Нам багато говорять, що ми андеграунд, інді, а я збираюся бути народною артисткою. Я збираюся писати пісні, які стануть класикою. Зараз у мене такий настрій і, мені здається, лише з таким настроєм можна створити щось вартісне».

Чим ясніша мета, тим менше бар’єрів, і навколо справді не лишається нічого, окрім краси. Наостанок я питаю Сашу і Олю про нещодавній прояв краси, який їх вразив, і відповіді стають гарною кодою.

Саша: «Я вчора бачив море. А сьогодні вранці мені дивовижно красиво співала одна пташка, але так заважала спати, що довелося зачинити вікно — це теж краса, але я не був до неї готовий».

Оля: «А я вчора їхала у тролейбусі та побачила, як уздовж дороги під деревом лежав молодий чоловік, і, мені здається, він був мертвий. Мене це сильно вразило. Ввечері прийшла додому, і стало моторошно, як представила, що він там один помер. А потім подумала: прийшов його час, у цьому немає нічого страшного, це станеться і зі мною, це просто тіло. У розумінні цього теж є краса».

Мені подобається, що можна виразити почуття у пісні і створити щось красиве з того безладу, яким є моє життя

    Ще більше музики — у нашому каналі у Telegram.
Рейв та діти: як Ptakh_Jung знімали драматичний дебютний кліп «Monika»