Дорога до вигаданого храму: як Kikagaku Moyo стали найцікавішим психоделічним гуртом з Азії

,

03 марта 2020

436

0

Вони створюють цілий фантасмагоричний світ — у цьому світі панує своя вигадана мова, пишним квітом буяє калейдоскоп із психоделічного року, прог-року, спейс-року, краутроку, фолку, ембієнту, лаунжу і класичної індійської музики, та водночас завжди лишається щось невловимо і глибинно японське, майже традиційно фольклорне.

Їхня тонка і оригінальна музична харизма проявляється і у студії, і на сцені, тому вже кілька років їхні тури охоплюють Європу, Америку, Азію, Австралію і Океанію. Влітку 2019-го ЮБК та Comma представили перший концерт японців Kikagaku Moyo у Києві, в гостинних стінах арт-палацу Куренівка. Перед виступом ідеолог і барабанщик гурту Го Куросава розказав нам про успіх без менеджера, творчі методи, контрасти у найсвіжішому альбомі «Masana Temples» та багато іншого.

Диваки з вулиць

«Загалом я виховувався на західній музиці, але зростання в Японії, звісно, мало свій вплив, — каже Куросава. — У гурті ми завжди намагалися зрозуміти, що музично можемо зробити тільки ми і ніхто інший. Бо ми — не американський колектив, що норовить стати великим у Штатах, не європейський колектив у європейському контексті. Мені подобається, коли ти слухаєш музику і можеш зрозуміти, відчути, звідки вона…»

Усі фото: Аліна Кучма

Як не дивно, з японським психоделічним роком Го познайомився у США, коли поїхав туди на навчання. Йому було 20. «Мій близький друг мав на студентському радіо власне психоделічне радіошоу. Він завжди шукав цікаву музику з усього світу. Від нього я вперше дізнався про гурти типу Strawberry Path, Flower Travellin’ Band, Far East Family Band. Поки жив у Японії, ніколи не чув про них. Може, вони були популярні вдома у свій час, та точно не сьогодні». 

Також саме у Штатах він вперше спробував LSD і галюциногенні гриби — у Японії за вживання психоделіків можна потрапити до в’язниці більше ніж на рік. «Мені завжди було цікаво, яку ємність і здібності можна отримати таким чином, який тут зв’язок із психоделічною музикою, мистецтвом. Я спробував і зрозумів. Чи може цей досвід втілитися у музиці — ну, відносно. Та ці речовини в будь-якому разі розширюють бачення світу, твою взаємодію з природою та іншими речами — часом ти можеш відчути, наче розумієш. Гадаю, є способи, як люди можуть експериментувати і використовувати цей досвід».

Повернувшись до Японії, Куросава ще довго не знаходив собі призначення. Якось на скейт-майданчику він познайомився з хлопцем на ім’я Томо Кацурада. Той якраз збирався в Америку, тож вони зав’язали розмову про це і потоваришували. Два роки потому, коли Томо повернувся, вони побачилися знову і твердо вирішили зібрати гурт.

Го написав першу власну пісню у 9 років: малюк наспівував вигадані мотиви у своїй кімнаті, спілкуючись із пташками у пишних кронах дерев за вікном; його мати, вчителька музики, почула це і додала фортепіанний акомпанемент. У школі він грав на фортепіано та трубі, проте у власному гурті захотів вперше сісти за барабани. А Томо, який колись займався віолончеллю, взяв до рук гітару, хоча грав на ній вкрай кепсько. Далі хлопці оголосили пошук диваків — будь-кого, хто виглядав загадково і творчо. Досвід у музиці не мав значення, аби новобранці горіли бажанням її робити. Двоє призвідників написали об’яву та зробили психоделічні постери, які розклеювали і роздавали перехожим в університетських кампусах. Через це вони регулярно втрапляли у халепи: викладачі гнівалися, що якісь гіппі шастають коридорами й підбурюють інших на ледарство.

Це був вільний від зобов’язань колектив, учасники приходили і йшли, та з часом сформувався постійний склад. Го і Томо зустріли свого басиста посеред вулиці, зігнутого над вендинговою машиною з диктофоном у руках: Коцугай записував звуки для свого дроун-проекту. «Що робиш? Давай мутити музику разом» — «Ну, ок». Ще один учасник, Дауд Попал, привернув увагу Томо на курилці у коледжі просто через екзотичний вигляд — довге волосся, борода, самокрутки з тютюном. «Граєш на гітарі?» — «Ну, типу» — «Хочеш бути у гурті?» — «Ага, звісно». Склад узгодився остаточно, коли брат Го, Рей Куросава, повернувся з Індії, де вчився — о, диво — грати на сітарі під керівництвом знаменитого гуру на ім’я Манілал Нег.

У гурті ми завжди намагалися зрозуміти, що музично можемо зробити тільки ми і ніхто інший

Го, барабани

Усі вони слухали зовсім різну музику і мало сприймали захоплення решти: Го жив психоделікою і краутроком, Томо повернувся зі Штатів з любов’ю до пауер-попу та хеві 80-х, Коцугай фанатів від блек-металу, Дауд слухав хіп-хоп, Рей — тільки фолк. Проте вільні імпровізації дали їм спільний ґрунт. Ну як, «імпровізації» — нестачу досвіду хлопці маскували протяжним, медитативним гудінням, а на концертах ще й ховалися в тумані двох куплених за власний кошт дим-машин. Більшість учасників мала досить віддалене уявлення про гармонії, тональності, акордові послідовності — натомість вони пробували втілювати у звуці відчуття.

На первинне звучання вплинуло і те, що гурт міг дозволити собі лише нічні, дешевші репетиції, з півночі до сьомої ранку — учасники приходили на базу втомленими після роботи, часом настільки, що могли вижати з себе лише одну ноту, а далі довго робити її якомога похмурішою. Справді довго, як на нойз-концертах, яких надивилися хлопці: хто зупиниться першим — той програв; хто виживе останнім — той трушний музикант. Одного разу, коли всі вони почувалися особливо сонно, у розпал джему Го, ледь не падаючи з-за барабанної установки, заплющив очі та став бачити геометричні візерунки — «kikagaku moyo» японською. Так фрактальні галюцинації дали квінтету назву.

Вихід тільки один

Із концертами було тяжко. За словами Куросави, у Японії досі панує нещадна система: якщо гурт хоче виступити у клубі навіть на сто людей, він має заплатити адміністратору $300–$1,500 залежно від дня тижня і тривалості виступу. Відповідно, місцевих промоутерів, які працювали б із малими артистами, теж немає. Усе це робить здоровий розвиток незалежної музики майже неможливим. Тож Kikagaku Moyo виступали на крихітних бюджетних сценах, репетиційних базах, часто на вулицях. Лайви посеред студентського району Такаданобаба або на виході з міського вокзалу дозволяли їм грати які завгодно довгі запили, а якщо перехожі зупинялися послухати, у певний момент музиканти мали закінчити джем, аби люди могли поаплодувати і кинути гроші у гітарний кофр — так гурт навчився контактувати з аудиторією.

У 2013–2014 роках Kikagaku Moyo навіть влаштовували щомісячний Tokyo Psych Fest у барі Ruby Room, популярному прихистку серед артистів без єни за душею. Хоч бар і вміщує всього 150 людей, і розташований у районі Шібуйя, серці тусовок і нічного життя, і вхід коштував менше $5, і промо велося паралельно японською та англійською, подія все одно провалилася — під сценою збиралися переважно туристи, та й ті незначною купкою, а для місцевих психоделічної музики наче не існувало, вона ніяк не приживалась. Отже вихід лишався тільки один: пробиватися за кордон.

Дауд, гітара

Cаме у цей період гурт записав і виклав на Bandcamp свій однойменний дебютний альбом — серію джемів, записаних із першого дублю в базових технічних умовах. Через ницу якість запису, музиканти не покладали на реліз особливих сподівань, але його підхопили поодинокі блогери-меломани — і понеслось. Лейбл із Греції запропонував видати «Kikagaku Moyo» на вінілі, гурт із Австралії Dreamtime запросив поїхати у спільний тур вісьмома австралійськими містами, далі намалювалися концерти у Європі та букінг на Austin Psych Fest 2014 у Техасі (нині фестиваль Levitation). Там хлопці познайомилися з австралійськими рок-героями King Gizzard & The Lizard Wizard та остаточно впевнилися, що повний DIY для них — найвірніший підхід.

Японці й досі рулять усіма справами самостійно, навіть гастролюють вони без менеджера і додаткових людей у команді. «Усе, що стосується гурту і турів, ми робимо самі, вп’ятьох, а справами нашого лейблу займаємось я і Томо. — каже Го. — Ми менеджимо себе самі, і мені подобається, як усе вдається. До того ж, коли ти DIY і спілкуєшся з усіма напряму, люди допомагають тобі більше, ніж коли ти такий: “О, вам треба поговорити з моїм менеджером”. Так, це більше зустрічей, більше переписок, більше відповідальності та ризиків, проте водночас ми позбавляємо себе класичних відмовок типу “ох, у нас відстійний менеджер” чи “от якби у нас був менеджер”».

До речі, про лейбл. Надихнувшись екосистемою, яку створили навколо себе Гіззарди, і спільнотою Flightless Records під керівництвом їхнього барабанщика, Kikagaku Moyo започаткували Guruguru Brain — пусковий майданчик для експериментальної музики з усієї Азії. Їхнім першим релізом стала збірка японської психоделіки, до якої потрапив 21 колектив, переважно резиденти Tokyo Psych Fest. Відтоді лейбл відкрив ширшому колу меломанів ще купу дивозвучних артистів. Серед них дроун-ембіент тріо з Тайваню 破地獄 (Scattered Purgatory), психоделійні фолк-рокери з Індонезії Ramayana Soul, фолк-співак з В’єтнаму J. William Parker, продюсер із Пакистану Nawksh, рокери з Таїланду คณะ เบียร์บูด (Khana Bierbood), краутрокери з Південної Кореї Tengger, краутрокери з Японії Minami Deutsch.

Після ще кількох років концертів і релізів, включно з альбомом Kikagaku Moyo «House in the Tall Grass», Го і Томо переїхали до Амстердама. Решта учасників досі живе у Осаці, Токіо, Фукусімі, та саме Нідерланди стали точкою збірки для гурту і лейблу. Го каже, це був стратегічно виважений вибір: звідси зручніше починати європейські тури, сюди вигідніше доставляти тиражі вінілів із чеських заводів, тут вільніше дихає незалежна сцена, а зграї туристів розносять звістку про тебе по всьому світу. Також у Амстердамі музиканти збирають докупи інші азіатські гурти, гостинно надаючи їм своє житло, беклайн, контакти букерів.

Коцугай, бас

«Якби я жив в Україні та займався музикою… — Го задумується буквально на секунду. — Ваш перший козир у порівнянні з нами, японцями — ви можете просто взяти тачку і поїхати. До Східної Європи, до Німеччини. Для європейців це норма, що все так близько, тому ви часто не помічаєте цієї переваги. Та нас це завжди вражало. Звичайно, сама поїздка не гарантує успішний тур. Тож спочатку треба усвідомити цілі та перспективи, де ви хочете бути успішними — вдома чи міжнародно. Якщо міжнародно — поруч або росіяни, або європейці. Далі ви маєте знати, що європейці думають про Україну. Гадаю, що ви, українці, точно маєте якісь культурні елементи, які має лише ваш регіон, яких не мають росіяни, не мають поляки. Якщо ви звучатимете як британський гурт, нікому не буде до вас діла, та якщо у вас будуть якісь деталі штибу «о, це так по-українськи» або щось дивне і незвичне — люди зможуть вас відчути. Зараз люди більш допитливі щодо музики, яка походить не з Британії та США, більш відкриті, тож ви маєте всі шанси».

Ласкаво просимо до храмів Масани

Колись Kikagaku Moyo жили в одному великому будинку, ділилися всім, відчували один одного. Тепер, на відстані дев’яти тисяч кілометрів, вони намагалися зберегти цей підхід. Четвертий, найсвіжіший альбом гурту «Masana Temples» почався зі спільної папки на хостингу Dropbox. Японці домовилися, що кожен із них має заливати туди принаймні одну музичну ідею на тиждень: мелодію, ритм, цікавий набір акордів, мугикання тарабарщини собі під ніс — що завгодно. Коли хтось із п’ятірки — переважно сам Го — хотів написати пісню, він звертався до цього банку ідей, розвиваючи їх і поєднуючи з власними. Такий собі поміркований віртуальний джем. На додачу хлопці регулярно спілкувалися через Skype і перекидалися музичними відкриттями. Пізніше вони збиралися разом, і коли формували уявлення про структуру треків на 60-70%, спішили випробувати їх на сцені. Фінальну форму визначала реакція глядачів.

У дорозі між запальними концертами Го слухав переважно щось тихе і заспокійливе. Також на гастролях хлопці вмикали в автобусі бразильські пісні, а ще багато ембієнту і експериментальної музики. Тим часом, навколишні пейзажі регулярно змінювалися — від Рейк’явіку до Балі, від Пекіну до Нью-Йорку. Усі ці полярності поєдналися у концепції альбому як дорожньої книги історій. «Ключовим натхненням стали моменти, які ми пережили разом, вп’ятьох. Справді спекотні та справді морозні місця — Австралія, Нова Зеландія, зимові Штати, вкриті снігом — ці шалені контрастні подорожі втілені на платівці. Вона може звучати солодко і соковито, а може суворо, десь ти можеш розслабитись, десь — заглибитись», — розповідає Го.

Контрасти продовжилися, коли музиканти перейшли до запису: після гастролей морозною березневою Америкою, спіймавши застуду, вони прилетіли прямісінько у теплий сонячний Лісабон. Там на них чекала студія і саунд-продюсер — португальський джазовий гітарист Бруно Пернадес. Це теж була ідея Го: «Я дуже люблю його сольні альбоми, часто вмикав хлопцям у гастрольному автобусі — решті теж зайшло. Тож ми вирішили написати йому з пропозицією продюсувати платівку, хоча до того Бруно продюсував тільки власні записи. Він походить із джазового бекграунду, грає ню-джазові експериментальні речі, поєднує інді, електроніку, хіп-хоп. Завдяки йому ми додали джазових елементів. Він — дуже хороший композитор, тож допоміг зробити нашу музику доступнішою для тих, хто не слухає психоделіку. Зрештою, хтось любить 20-хвилинні джеми, а хтось не дуже».

На той момент музиканти вже знали, що хочуть отримати на виході, а Пернадес додав спецій. Зазвичай Kikagaku Moyo пишуться разом з одного-кількох дублів, аби зловити найчистіше відчуття пісні, і «Masana Temples» продовжив традицію: часто після першого ж тейку Бруно кричав «Дуже кльово, пацани!», і музиканти, хоч і чули, де лажанули, погоджувались. Бруно каже «добре» — значить, добре.

Рей, електроситар, клавішні

Томо і решта учасників співають вигадані слова і звуки, які підказує їм пісня (окрім «Nazo Nazo», їхньої першої япономовної речі). Тож із текстів ви не дізнаєтеся деталей географічних і духовних мандрівок, але ви їх відчуєте, а значить станете співучасниками більшою мірою. Навіть Масана — слово з особистого жаргону гурту, яке приблизно перекладається як кочовий, транснаціональний, утопічно позамежний.

Альбомні пісні на кшталт «Nazo Nazo» та «Orange Peel» звучать делікатно, мов ряботиння на озері. У «Dripping Sun» та «Gatherings» заспокійливий штиль змінюється бурхливими хвилями рифів і соляків на гітарі і електросітарі, але навіть у найзапекліші моменти світ Kikagaku Moyo лишається світлим, мелодійним, м’яким. «Fluffy Kosmisch» слідує своїй назві та вклоняється батькам краутроку, «Blanket Song» додає фолькових настроїв. Утопічну позамежність альбому чудово підсумовує найменш помітний трек «Amayadori»: у мінімалістичному етюді на півтори хвилини чутно зливу і грім біля дому Коцугая у Фукусімі, а також пташок і вітри, записані під час міжнародних турів. Разом вони переносять слухача до храмів Масани.

Далі буде

Із новим альбомом виріс і рівень концертів. Зокрема музиканти покаталися Америкою на підтримці у хайпових Khruangbin, а у нью-йоркському Сентрал-парку до компанії приєднався ще й Коннан Мокасін. Для європейського туру Kikagaku Moyo взяли в компанію своїх друзів, еклектичних британців Vanishing Twin — до речі, саме їхній флейтист-перкусіоніст Елліотт Арндт зняв японцям дебютний кліп «Nazo Nazo» із химерними образами і естетикою, що віддалено нагадує роботи Ходоровського. Гурт також представив Масану наживо у знаменитій студії радіо KEXP, та Го не відчув, чи стало це особливим трампліном: «Ми гастролюємо практично нон-стоп — коли ти працюєш системно, такі речі, як лайв на KEXP, просто трапляються».

Часом у турах Kikagaku Moyo не лише дають концерти, а й джемлять із іншими музикантами. Це може бути спільне шоу із друзями і протеже Minami Deutsch та випадковими людьми на сцені андеграундного клубу в Брукліні, це може бути імпровізаційна програма з колегами по лайн-апу на фестивалі Dezert Daze у Каліфорнії чи Le Guess Who? в Утрехті. Джем в Україні їм теж потенційно цікавий. «Це лише питання часу. Якби ми приїхали в Київ на тиждень — залюбки би поджемили. Зазвичай у турі кожен додатковий день коштує нам екстра-грошей, і це складно, та якщо влаштувати резиденцію, якщо хтось оплатить наше перебування — ми були б щасливі заджемити. Це дуже освіжає. Коли граєш в одному складі сотні концертів, поява навіть однієї нової людини змінює все».

Попри брак часу, японці не планують зупинятися. Вони хочуть записувати кавери бразильської музики — можливо, навіть японською мовою — створювати саундтреки до фільмів, робити більше колаборацій із художниками і дизайнерами мерчу, видавати на лейблі більше артисток і жіночих гуртів. Власна нова музика теж назріває (якраз днями Kikagaku Moyo оприлюднили подвійний сингл: несподіване кантрі «Gypsy Davey», оздоблене жіночим англомовним вокалом, та колискову з фольклорним шармом «Mushi No Uta»).

Якби я жив в Україні та займався музикою... Ваш перший козир у порівнянні з нами, японцями — ви можете просто взяти тачку і поїхати. До Східної Європи, до Німеччини. Для європейців це норма, що все так близько, тому ви часто не помічаєте цієї переваги, та нас це завжди вражало

На сцені у Києві Kikagaku Moyo звучать водночас комфортно розвалено та щільно зіграно. Наче просто джемлять, особливо на старих піснях, але завжди знають, коли змінити настрій. Їхня музика пливе на хвилях і запрошує у захопливі мандри. Припливи змінюються відпливами. Буря у гітарних підсилювачах, волоссі музикантів і реакціях натовпу — чистим дзеном і рідкісною тишею в залі.

Розкотистий гітарно-барабанний грім посеред старенької «Tree Smoke» ледь не перекрикується миттєвим захватом публіки, а свіжа хітова «Dripping Sun» збирає овації в процесі навіть кілька разів. Ближче до бісу Го штовхає промову: «Дякуємо, що ви з нами сьогодні. Дивовижне місце, щоб грати музику. Там написано «Welcome Home», — музикант вказує на велику неонову вивіску на стіні. — І ми справді почуваємося вдома. Дуже дякуємо вам, що зробили це можливим». Додатковою кульмінацією і приводом для танців стає кавер на «Streets of Calcutta» Ананди Шанкара — бадьорий індійський рок-н-рол 70-х, сфокусований на чіпких сітарних соло.

Мрійники з Японії захопливо грають музику, натхненну свободою Америки і традиціями Індії, для трьохсот меломанів на складі між Подолом і Куренівкою, і тим самим доводять: меж не існує.

Після концерту герої вечора ще довго тусувалися з людьми — стріляли самокрутки, обмінювалися музикою, травили гастрольні байки. Серед ночі графік таки повернув їх до готелю, трохи поспати перед наступним літаком і продовженням туру. Аби жити таким життям, треба дуже любити музику, людей і дорогу. Наостанок я питаю у Го, зрештою де на цій планеті він почувається в абсолютному спокої та гармонії, де та точка обнулення для нього. «Я люблю м’які речі, тож мені добре, коли просто є добрий м’який диван, м’який одяг, хороші колонки, можна покурювати косячок і попивати сік», — відповідає він.

    Ще більше музики — у нашому каналі у Telegram.
Усе почалося з музики: режисер комедії «Мої думки тихі» розповідає про саундтрек