Щоденник одного туру: пригоди Postman у Німеччині

,

11 января 2019

405

0

Київський музикант Костянтин Почтар ділиться історіями зі своїх — як каже він сам — найприкольніших гастролей.

Концерти у лівому сквоті посеред правого Кемніцу, у підвалі монастиря у Фіхтаху, на кораблі, запаркованому на мості у Мюнхені, у підніжжя Альп у Бергені. Несподівані знайомства та відкриття.

Postman — це one man band, де Костя Почтар виконує всі функції одночасно. Я і артист, і менеджер, і роуді, і, часом, навіть групіз. Влаштовувати тури, будувати логістику, вести переговори з місцевими промоутерами, відправляти сотні листів на тиждень — така ж частина роботи, як і писати пісні та грати концерти. За мене її поки не робить ніхто.

Загалом організувати собі закордонний тур не так важко. Головне питання — для чого? Якщо для піару в Україні, то одразу попереджаю — витрати сил, грошей і енергії не співрозмірні результату. Інша справа — якщо тобі дійсно хочеться виступати, а в Україні такі можливості трапляються рідко. З моменту виходу «Everything in New» влітку 2018-го, я отримав аж одне запрошення — від фестивалю Zaxid. А я не можу без концертів, мені хочеться подивитись на світ і на те, куди і до чого варто прагнути, хочеться пограти у хороших клубах, хочеться нової аудиторії.

Німеччина — це восьма країна, куди Postman потрапив із концертами за останні два роки. 300 мейлів, 20 відповідей, 5 концертів, а також нові звя’зки з місцевими промоутерами. Між містами я добирався фліксбасом або регіональними потягами, харчування і житло майже всюди були включені в умови. На трьох концертах я мав фіксований гонорар, ще два — hat donations. Я не знав, що на мене чекає, але цей тур виявився найприкольнішим з усіх, які я мав до сьогодні.

Кемніц

Більшість людей, яких ти зустрічаєш на вулиці — це старі, або скінхеди з пітбулями. Молодь тут майже не лишається. Кімнату в центрі можна зняти за 150 євро. Це найбільш депресивне і «старе» місто Німеччини, де ультраправі мають дуже високу підтримку. А на центральній площі — величезна голова Карла Маркса, що задає настрій і генерує контент.

Мене зустрічає Ніклас, хлопець з клубу. По дорозі туди я дізнаюсь, що будинок, у якому знаходиться клуб — це сквот, до того ж «лівий». У ньому близько 40 квартир. Ніклас каже, що скінхеди їх не чіпають, бо у місті є речі поважливіше, ніж лівий сквот — наприклад, спалити арабський магазин. Піднімається ролет на першому поверсі і ми заходимо до клубу: стеля заклеєна старими книгами, хіповатого вигляду патлатий чувак топить піч (це єдине джерело обігріву у всьому будинку), трохи далі — бар, за яким стоять троє дівчат років 17 на вигляд і один хлопець, грає революційна музика німецькою мовою. Реклами концерту не було, афіші теж. Я прошу чай і залипаю в акустичний бас на наступні 40 хвилин. Поки що я не зовсім розумію що тут роблю.

Дівчата зготували пасту. За п’ять хвилин до концерту у клубі нікого. Хлопець пішов кликати мешканців будинку. Згодом у залі почали з’являтися люди — з дітьми, собаками та півком. Мені здавалось, що в мене температура, але коли почав грати, відчув неймовірне полегшення. Людям подобалось. Все не так погано.

Після концерту вони купували диски і питали про Україну — це був лише перший день, та я вже знав, що на питання про Донбас, Крим і Майдан доведеться відповідати у кожному місті.

Серед публіки був чоловік на ім’я Матіас. Йому 60, він об’їхав весь світ і 12 років тому осів в Кемніці — купив стару пивоварню з ділянкою лісу і живе на околиці міста. Розповів, як після падіння стіни вони засквотували у східному Берліні кам’яницю і щовечора дзвонили з домашнього у різні країни світу, розповідаючи, що зараз відбувається у Німеччині. Протягом двох років хаосу ніхто не надсилав рахунки, не вимагав платити за житло. «Я з тих німців, яких зараз вже мало. Найгірше, що у людей тут закони у голові — коли вони виходять з дому, то думають, який закон на них зараз діє, а не що їм подобається». Він обожнює Гессе і провів своє життя у схожому пошуку. Ми говорили більше двох годин. Я пішов спати, Матіас пішов на приватну вечірку в картинну галерею. Завтра там почнеться аукціон, а сьогодні можна ще подивитися на роботи і випити вина.

Моя кімната — на п’ятому поверсі. Всю ніч топив піч і дивився з вікна на розбиті будинки навпроти. Пахло димом і сирістю, я забув зарядку в клубі і мій телефон вимкнувся. Добре, що у Лейпцигу я маю бути о 17, а дорога займає лише годину — коли прокинусь, тоді прокинусь. За це я обожнюю тури — одна деталь, як от мій новий друг Матіас, може врятувати доволі складний і напряжний день. І ти вже засинаєш, малюючи в голові «місця, де вода з півночі зустрічається з сонцем півдня».

Лейпциг

Всі переїзди на далекі відстані я забронював завчасно. На маленькі, як от з Кемніца до Лейпцига, купував квитки на вокзалі перед виїздом. Потяг коштує 17 євро, дорога займає 1:05. Вийшовши на вокзалі Лейпцига, я видихнув — тут одразу віє свободою. Дуже красиві люди, місто швидке, живе і рухливе, навколо чути різдвяну музику і видно туристів. Мій хостел знаходиться на центральній площі і коштує всього 10 євро + 5 євро за сніданок, який, до слова, просто супер.

Клуб Zum Wilden Heinz знаходиться на іншому березі у тусовочному районі Lindenau. По суті, це дерев’яний МАФ, зведений серед житлових кам’яниць. Майже у кожному домі навколо — бар або заклад із їжею. Будинки розмальовані графіті, багато велосипедистів і хіпстерів. У «дикому Хайнці» 40-50 посадочних місць, о 17:00 єдині люди у барі — це я, барменка Аліна, яка виглядає, ніби щойно повернулася з Вудстоку, та її друг-вєсєльчак Басті. Ми п’ємо водку і їмо веганські хот-доги з камембером і джемом. У Аліни та Басті класне почуття гумору, мені тут дуже норм.

Вхід на концерт вільний, початок о 20:00. Збоку знову топиться піч. Лишилось лише кілька вільних місць, ми починаємо майже вчасно. В залі було голосно рівно до того моменту, як зазвучав перший акорд. Протягом години всі слухали і говорили пошепки. Це найбільша різниця між публікою в Німеччині і Україні, де багато хто втичить у телефон і розмовляє не лише між піснями, але й під час. Цей факт привертав увагу на кожному виступі надалі. Хоча я дуже люблю свою публіку і аудиторію 5 Vymir в Україні, але й історій про замовляння сірожиного пірожиного і скрябіна на пальцях не перелічити.

Якщо і є на світі новий Берлін, то це Лейпциг, а ніяк не Київ. Сюди я обов’язково повернусь потусити на пару днів. Це найбільш хіпове і розкуте місто у Німеччині, яке я бачив (у Гамбургу ще не був). Наступного дня після концерту, я отримав лист від Яна, власника закладу, якого того вечора не було на місці. «Чув, що всі у Zum Wilden Heinz були щасливі, а значить я теж щасливий, тож будемо раді бачити тебе вдруге». Наступний концерт Постмена в Лейпцигу відбудеться у п’ятницю, 3 травня.

Фіхтах

На вокзалі маленького міста Бад-Кецтінг мене зустрічає чувак з баками, легким перегаром і в стильному коричневому пальто. Це Оллі. «Тут з весни буде новий клуб», — показує на закинуту будівлю залізничної станції. Altes Spital, де я граю сьогодні, за 13 км звідси, у місті Фіхтах. У обидвох містечках разом мешкає 8000 людей, в «Шпиталі» за два роки існування зіграли артисти з 38 країн світу. Два клуби будуть існувати одночасно, але працювати по черзі. Оскільки залізнична станція стоїть закинута, її віддали під клуб безкоштовно.

Оллі пропрацював на телебаченні у Мюнхені 16 років, а зараз живе з дівчиною у будинку, що залишився від батьків, колекціонує аудіотехніку 60–70-х і займається клубом. Щотижня він розсилає нові анонси у місцеву пресу і відповідає на нові й нові листи від музикантів. В Altes Spital проходить близько 20 концертів на місяць, на них приходить від 30 до 150 людей.

«Я маю зробити два концерти за тиждень, на яких зароблю, щоби в інші дні призвети музикантів, які будуть тут вперше і не принесуть клубу прибутку. Заробляю я виключно на барі, весь вхід завжди йде артистам».

Це, безумовно, найкращий клуб, у якому мені доводилось виступати з Постменом. Він знаходиться у підвалі монастиря 1432 року. Це найстаріша будівля у містечку, минулого тижня муніципалітет за свої кошти змінив вікна і тепер всередині трохи тепліше. Тут чудесне все — і звук (власник клубу звукорежисер), і атмосфера, і місцевий шнапс за баром, де сьогодні працює мама Оллі.

Оллі питає в мене про українського сінгера-сонграйтера Make Like a Tree. Я кажу, що особисто ми не знайомі, але всі українські музиканти знають одне одного і насправді я потрапив сюди завдяки йому. Подивився місця, де він грає, і написав туди листи. Оллі каже, що завдяки Сергію, який виступає по всьому світу, до нього в клуб вже приїхали музиканти з семи країн. Чи знає сам Сергій, що завдяки йому стільки людей їздять з концертами по всьому світу? Треба обов’язково написати йому про це, коли повернусь додому.

Фіхтах знаходиться за 13 км від чеського кордону. Оскільки в Чехії декриміналізовані не тільки легкі наркотики, а й до граму кокаїну і героїну, поліцейський контроль тут дуже суворий. Копи не раз влаштовували облави в домі Оллі і, як виявилось, в Баварії все далеко не так райдужно, як видається на перший погляд.

«Якщо косяк знайдуть у тебе в машині, ти просто заплатиш 500 євро штрафу. Якщо у мене — я залишусь без прав, а відновити їх майже неможливо. Якщо це буде в клубі — клуб закриють. Це при тому, що за 20 км звідси легально все, та навіть і в Берліні».

«Щоб відновити права ти мусиш пройти тест у психолога: платиш 500 євро, щоб він над тобою познущався і ти не здав. Мій друг втратив права, бо їздив напідпитку. І от він заходить до психолога, закриває двері, а той йому каже “а ти не міг би прикрити двері?” — він обертається, двері закриті. “Чому ти обернувся, якщо ти щойно сам закрив двері? Приходь наступного разу”. А без прав у цьому селі ти мертвий. У Фіхтах і назад їздить один потяг на день, автобусів нема — ти просто лишаєшся тут, у цій прекрасній тюрмі. Тому люди їдуть в Чехію і купляють там нові права за 600 євро».

Ми докурюємо чергову сигарету і слухаємо лайв Khruangbin. Цей вечір я запам’ятаю на все життя. Коли мені буде 46, я б хотів бути таким, як Оллі — відкритим, закоханим у музику і трохи ненормальним.

Мюнхен

«Слава Ісусу Христу!» Повертаюсь з-за бару — переді мною стоїть Віра. Віра — це дівчина зі Львова, що приїжджає майже на кожен концерт 5 Vymir. У цей вечір вона приїхала автобусом зі Львова у сам Мюнхен. Наступного ранку — назад. «Навіки слава!»

Alte Utting — чи не останнє андеграундне місце в Мюнхені. Це корабель, запаркований на мості біля залізничних колій. Всередині кілька барів, з іншого боку мосту — сходи у парк, де стоїть сцена. Кількасот людей тусять і п’ють глінтвейн, хоч на вулиці –5. Це був не простий концерт, бо грати я мав саме на вулиці, і мої пальці вже на п’ятій пісні перестали рухатись. Догравав решту медіатором.

На цьому концерті в мене купили всі диски, а їх дуже доречно мати у західних країнах. Ціна диску у Німеччині — 10 євро. В Україні — 150 грн.

Цікаво, що саме у Мюнхені — «столиці» правильної, благонадійної і консервативної Німеччини — я мав конфлікт з організаторами. Мені не хотіли платити. Майже на кожному концерті я подавав список треків, що виконувались, підписував документи і рахунок, який мені виставляли, але тут мені доводили, що бланк рахунку мушу мати саме я, а в клубі його немає. Зі мною спілкувались, як з биком зі Східної Європи, що вимагає у них кеш і не знає, як працює цивілізований світ. «Ти не знаєш, що таке рахунок?» Після кількох таких реплік, я дуже розізлився і наша розмова пішла вже в іншому руслі. Я мав скріни переписок, де всі умови були обговорені і я сказав, що не піду з кабінету, поки питання не буде вирішено. За п’ять хвилин мені принесли бланк, виставили рахунок і я отримав свої гроші. Для чого це було — я не знаю. Зі мною прощались із посмішками і вибаченнями, але є враження, що в Alte Utting я грав вперше і востаннє.

Берген

Дорога з Мюнхена до Бергена займає півтори години. Квиток на регіональні потяги по всій Баварії коштує 25 євро і він дійсний у всі напрямки, в тому числі зворотній, протягом доби. Потяги запізнюються нещадно. Минулого дня я чекав на пересадку дві години. Сам Берген — це, радше, селище. Воно знаходиться у підніжжя Альп, які в цей день сховані в тумані. Концерт проходить у місцевому «гастхаусі» — ресторанчику, де вечорами грає жива музика. При населенні у 4885 осіб, у цей вечір суботи в містечку відбувалося три різні концерти.

Власниця закладу на ім’я Маня розповіла, що на днях отримала лист від ще однієї групи з України, музиканти якої представились моїми друзями. Але там шість людей, а на сцену тут влазять максимум троє.

Навпроти мене сиділа сім’я — чоловік років 50, його дружина і двоє дітей. Коли я грав «Blowin’ in the Wind» Боба Ділана, цей чолов’яга підспівував кожне слово і з його очень падали сльози. Коли публіка у двох метрах від тебе, ти помічаєш кожну емоцію на обличчях. Для мене такі концерти грати значно важче, ніж на фестивалі Zaxid для п’ятитисячного натовпу.

Після концерту лишилося людей десять. Усі сиділи за одним столом і слухали історії про Україну — про те, як на квітневому концерті Постмена у дворику «Хвильового» люди голіруч перенесли запарковану під сценою машину вбік, а після виступу повернули на місце, про те, як сусіда мого друга з’їв кабан. Всі сміялись та, напевно, не вірили, що це правда.

До вокзалу їхати три хвилини. Манін бойфренд питає, о котрій потяг — о 23:47 чи 23:57. Кажу, що в 57, але ще раз перевіряю. 23:35… Це останній потяг у Мюнхен. Перший ранковий експрес з Мюнхену в аеропорт о 4 ранку. О 7 ранку в мене виліт до Києва. Якщо я пропускаю потяг, пропускаю шатл і літак. А я спізнився. Всі у момент замовкають — таке враження, що ніхто з цих людей жодного разу не спізнювався на потяг. Бойфренд встає, хапає куртку і спокійним голос каже «Все ок. У нас є 30 секунд на збори». Ми падаємо в машину. «Це, звичайно, фігово, що ти пропустив потяг, але в нас є один плюс: у цій машині можна курити. До наступної станції 17 хвилин і 29 кілометрів. Якщо не встигнемо, я відвезу тебе в Мюнхен. А поки що скрути нам по цигарці».

Ми виїхали на автобан і втопили 220. На платформі у Розенхаймі я був за хвилину до прибуття потяга. Мене нудило, як пасажирів з фільму «Таксі», але клянусь — це був найепічніший кінець моїх тижневих пригод у Німеччині.

Після закінчення туру, я отримав кілька нових запрошень з Німеччині і Нідерландів на лютий і весну. Не знаю, чи пов’язано це з туром, чи це відповіді на листи, що я надсилав три місяці тому, але скоро знову пакуватиму валізи.

Додав до друзів Сергія Онищенка і на ранок отримав від нього повідомлення перший.

Yak Olly zustrichav?
V ales spital super

Найближчі концерти Postman:

12.01 – Біла Церква (UA)
18.01 – Warszawa (PL)
07.02 – Unna (DE)
08.02 – Köln (DE)
09.02 – Iserlohn (DE)
01.05 – Dresden (DE)
03.05 – Leipzig (DE)
06.05 – Chemnitz (DE)
08.05 – Bremen (DE)
12.05 – Ossenisse (NL)

Фото:
Костянтин Почтар
Аліна Кучма
Iara Mit R

  Підписуйтесь на наш канал у Telegram.
Comma TV: лучшие клипы 2018 года