Сашко Даниленко: від 89 аркушів замальовок до нового українського супергероя

Він прийде і врятує всіх, бо він — Гупало Василь. Гурт «ТНМК» та фільммейкер Сашко Даниленко створили не просто новий кліп, а цілу легенду.
Сашко розповів нам, які секрети приховує Гупало Василь, як власноруч зібрати паперового Василя і в якому стані перебуває українська анімація.

Робота над кліпом «Гупало Василь» зайняла 9 місяців. Спершу ідеї та розкадровки. Потім продумуєш хто, що, як і чому має виглядати. Далі скетчі, малюнки. Після цього починається праця з комп’ютером, створення анімації та монтаж. Я перемішував ці етапи як міг, щоб була зміна виду діяльності. Це дозволяє не втрачати фокус на всю роботу загалом і не перевтомлюватись на якійсь одній частині.

Вигляд Гупало Василя ми затвердили з першого разу. Допрацьовувались лише такі моменти, як перетворення пензля на булаву, вигляд скафандру тощо.

Час від часу ми з ТНМК радились, ділились ідеями. Коли Гупало Василь зареєструвався в соцмережах, стало зрозуміло, що багатьом людям він також близький, як і нам.

У мальованому виді Гупало Василь важить 89 аркушів.

Паперового Василя кожен може роздрукувати і зібрати власноруч. Це дуже зручно. Якщо це зробить багато людей, то ми подумаємо що ще можна представити. Було б круто зробити серію сувенірних моделей за мотивами кліпів. Можливо, так і буде.

Скачати паперового  Василя: Модель 1, Модель 2

Працюючи над попереднім кліпом, я 5 місяців жив у Парижі. Це була робота для французького гурту Kwoon. Мені довелось швидко перелаштовувати студію з окремої кімнати до розмірів рюкзака, аби продовжити робити в Парижі те, що починав у Києві. Але тепер це дозволяє мені працювати будь де. Ще правду кажуть, що Париж — місто художників, малювалось там швидко і продуктивно. Познайомився з багатьма скажено талановитими людьми.

Перелік світових артистів, яким я хотів би зробити відео, такий же довгий, як і плейлист моєї улюбленої музики. На жаль, анімація — це довгий і складний процес, а хотілося б встигнути попрацювати з усіма.

Люблю рухатись містом на скейті, хоч і не знаю якихось трюків. Мені до вподоби ця культура і її історія. На радянському просторі це взагалі була крута контркультура, яка зібрала цікавих людей і вплинула на молодь. Анархія в одному з найкращих її проявів. Я збирав колекцію старих скейтів, на одному із них зараз і катаюсь. На ньому збереглась ціна, 42 рублі, тож свого часу він коштував як велосипед «Україна», і обрати скейт було рішучим кроком.

Я не проти попрацювати з міською владою, взяти участь у розробці нової айдентики Харкова. Якщо мій стиль роботи підійде, бо це скоріше до дизайнерів питання. Я давно не живу в Харкові, але він досі залишається моїм містом. Я добре знаю його вади і переваги, кохаю і не люблю його одночасно. В сенсі культури мені більше подобається харківський андеграунд, а не офіційна частина. Може і заходити до нього краще з цього боку.

У мене є звичка говорити людям «Дякую» за те, що вони роблять — відео, пісню, що завгодно. Востаннє я дякував за фестиваль ART Territory (Луцьк), де ми показували свої роботи. Це була крута ініціатива — перетворити центр міста на простір мистецтва. Було щиро, яскраво і без пафосу. Це створює репутацію міста. Харкову таке не завадило б.

Якось на «Громадському» у мене спитали, що мені найскладніше дається в Україні. Я радий, що притримав відповідь, бо раніше мене бентежила соціальна проблема сприйняття анімації і її загальний стан в Україні. Але за ці півроку я відчув потужні зміни. Я бачу, як руйнується міщанська традиція все переводити в гроші, жалітись на це і перекладати особисту відповідальність на розміри бюджету. Анімація — це така справа, що гроші треба сприймати не як мету, а як спосіб для втілення ідей. Бачу багато людей, яким це цікаво. Талановитих і спраглих учитись. Формується нове культурне середовище. То ж за це можна не хвилюватись, був би тільки мир.