Про вплив на суспільство
Розкажу пафосну, але щиру річ. Ще школярем я потрапив до Канади — це була моя перша поїздка за кордон, 1990 рік, Україна ще не була незалежною. Побачив, як живе ця країна, і сказав собі: я буду робити все, щоб і я, і моя країна жили не гірше. Мені було 15 років. За 25 років, що пройшли, я жодного разу не зраджував своїм принципам.
Коли ти бачиш, що до тебе на концерти приходить дуже багато людей, тебе багато читають у соцмережах, хочуть чути твою думку — в якийсь момент це починає піддавлювати десь у задній частині голови. Але я стараюсь постійно відмахуватись від цього відчуття. Не зациклююсь на своїй ролі у суспільстві. Просто говорю те, що думаю, і роблю те, чого не можу не робити.
Я роблю те, що вважаю найбільш ефективним. Те, що мені найкраще вдається. Я пишу музику. А ще зустрічаюсь із людьми на концертах і не тільки. Користуючись певним авторитетом, стараюсь публічно і в особистих контактах із людьми, які щось роблять у цій країні, висловлювати свою точку зору, пропонувати рішення.
Якщо в мене окрім того, щоб отримувати задоволення від творчості, є місія давати людям надію — я радий цій ролі. Відноситись до неї дуже серйозно, як до щоденної роботи, я не збираюсь, але якщо воно є — ну, класно. Можливо, люди прислухаються до мене, бо бачать, що мені нічого від них не треба, я їх не використовую, не виходжу з лозунгами «Проголосуйте за мене».
Ти маєш виходити до людей тоді, коли не можеш не вийти. А не тоді, коли хочеш, щоби тобі поплескали і сказали, який ти молодець. Це стосується політики, музики, будь-чого. Поки я не напишу пісню, якою мені хочеться поділитись із людьми, поки не зрозумію, що не можу не проспівати її, вона не може не прозвучати — до того часу я альбом не готую і на концерти не їжджу. Ну а що, просто так? Давайте, ще раз мені поплескайте, який я хороший? Це погана дорога.
Учора я заспівав пісню в студії, а сьогодні прокинувся і мені здалось, що одна фраза в тексті, який я написав уже давно, має бути трохи інакшою. Я весь ранок тільки про це і думав. Подзвонив нашому інженеру і співпродюсеру Віталію Телезіну, гітаристу Владу Опсениці, спробував сам удома заспівати на диктофон. Півтори години я був зайнятий одним рядком у пісні. Уявляєте, яке в мене дивне життя. Якби я в цей час думав, що про мене говорять у соцмережах, не було б тих пісень.
Мені здається, що люди завжди сприймають природність, щирість. І навпаки — не сприймають штучність, надуманість. Деколи на коротких дистанціях тим, хто грає штучно, вдається всіх обманути. Але при грі вдовгу правда завжди перемагає.
Часом мені соромно, що я говорю людям в очі замало тієї правди, яку варто їм сказати.
У мене непростий характер, бо я багато вимагаю від себе, але так само багато вимагаю від інших. Люди сприймають це як образу. Можливо, я висловлюю ці вимоги не завжди адекватно до ситуації.
Про українців
Одна з проблем українців — ми всі страшенно нетерплячі. Вибрали нового президента і хочемо за півроку бути в двадцятці найбагатших країн світу. Так не буває. При цьому ми хочемо продовжувати порушувати правила дорожнього руху, викидати сміття невідомо куди, робити на тяп-ляп нові пісні, брати й давати хабарі. Маленькі, бо ж великі хабарі — це погано, це коли прокурори беруть, а маленькі, коли я свою дитину хочу влаштувати в університет, це ж не хабар, це ж мені для родини важливо.
Усі думають, зробили на Майдані громадянське суспільство, відбувся певний катарсис — і все, має бути happy end. А це довгий серіал. Моє завдання — постійно доводити суспільству, що воно саме має брати себе в руки і щось робити.
Вроджене відчуття самостійності і свободи в українців задавлене сотнями років патерналізму. Українці — це дуалізм між патерналістським і індивідуалістським суспільством.
Усі події в Україні за останні 24 роки є наслідком тектонічного зіткнення двох фундаментальних цінностей, які насправді є несумісними. Це свобода вибору і безпека. Коли для людини свобода є найвищою цінністю, то вона заради цього готова пожертвувати всім, у тому числі й безпекою. Для людей, які стояли на Майдані, свобода була найвищою цінністю — багато хто з них поклав своє життя за це. А коли у людей питають, чи готові вони віддати життя за те, щоби бути вільними, або готові змиритися з життям у клітці, аби лишитися живими, і люди обирають друге — для них свобода не є найвищою цінністю.
Європейські країни пройшли свої етапи в історії. Голландці за часів великого буржуазного повстання 16-го сторіччя проти іспанської корони боролися проти цінностей, які їм були чужими, гинули, але таки вибороли свою країну. Так Голландія стала першою, умовно кажучи, демократичною країною в світі.
Українці інтуїтивно тяжіють до свободи, але не вміють до кінця користуватися нею. Ще не вибороли право повноцінно називатися вільними людьми.
Не факт, що всі люди мають добре знати свою історію, хоча це було би похвально. Важливо, щоб історію знали ті 10-15% населення, яких називають пасіонарною елітою. Ті, хто роблять зміни. Це, до речі, хороші новини: соціологи кажуть, що зміни робить не абсолютна більшість, а найбільш пасіонарні громадяни, які точно знають, чого хочуть. Так от, для українців зараз важливо, щоби ці 10-15% знайшли консенсус у тому, куди ми далі йдемо. Тоді справа піде.
Не треба звинувачувати простих людей, що у них завузький світогляд. Звинувачувати треба політиків, які претендують на місію змін у країні, але ходять із шорами і радіють цьому, бо їм так простіше жити. Це величезна проблема, що ми не можемо на рівні політичної еліти піднятися вище, подивитися ширше на ситуацію в країні. Можливо, політики не роблять цього не тому, що не вміють, а тому що їм так вигідно. Найбільша небезпека, що ми постійно будемо жити у цьому коконі. Хтось має сказати: «Хлопці, цей кокон для нас замалий, нам треба його розірвати».
