Вікторія Маремуха готується до переїзду в Лісабон: що стоїть за цим рішенням

Рішення про переїзд у родині Вікторії Маремухи ухвалювали не в тиші кабінету, а під звуки вибухів. Акторка каже, що ініціатором став її колишній чоловік-француз Луї — саме він написав листа до школи в Лісабоні й долучив її до листування.

«Нещодавно прилетіло неподалік від нас декілька разів, і мій колишній чоловік каже: "Ти вибач, але я написав лист в лісабонську школу, додав тебе в копію, ознайомся з ним і подумай, будь ласка". Я відкрила цей лист, мене накрило», — розповіла Маремуха в проєкті «Тур зірками».

За її словами, у тому листі Луї описав те, що для батьків звучить як вирок: «Наша дитина в укриттях більше часу проводить, ніж на вулиці. Там тісно, мало місця». Маремуха зізналася, що читала ці рядки зі сльозами.

Попри внутрішній опір, акторка визнає: син справді потребує безпечнішого середовища. «Я розумію, що мабуть треба сина забирати. Вирішили, що будемо переїжджати в Лісабон на якийсь час хоча би на ось цей, поки не знайдуть шлях з реактивними шахедами, як боротися. Але я кажу, що давай хоч через місяць», — додала вона.

Історія Маремухи — не поодинокий випадок, а один із багатьох голосів у ширшому контексті. За останні роки українські митці та публічні люди дедалі частіше говорять про вимушені рішення на користь дітей: хтось виїжджає назавжди, хтось — «на якийсь час», який може тривати роками. Це не про зраду чи відмову від дому, а про щоденний компроміс між професійним життям, власним корінням і безпекою найменших.

У випадку Маремухи важливо й те, як вона говорить про це — без пафосу, з відчуттям провини й одночасно з розумінням необхідності. «Давай хоч через місяць» — ця фраза, здається, і є формулою нинішнього часу: відкладати неминуче, триматися до останнього, але зрештою обирати тишу замість сирен.