Як Квентін Тарантіно вибирав музику для фільму «Одного разу в Голлівуді»

19 августа 2019

1290

0

Літо 1969-го увійшло в історію водночас як літо любові та літо звірських вбивств банди Чарлі Менсона, і все це — під кислотну суміш поп-музики та психоделії, яка лунала з кожного радіоприймача. Саме в цій атмосфері розгортається нова історія режисера Квентіна Тарантіно, і музика грає в ній важливу роль.

Мері Рамос — музична супервайзерка, яка працює з Квентіном від часів його дебютного повного метру 1992-го «Скажені пси» — називає новий саундтрек капсулою часу. Сам же Тарантіно розказав більше про музичне оформлення «Одного разу в Голівуді» у великому інтерв’ю для ресурсу Discogs. Наводимо ключові цитати.

 

Про свої саундтреки та вінілову колекцію

«У мене є modus operandi: коли я думаю над фільмом, то йду до своєї кімнати з платівками і починаю підшукувати музику для нього. Так я робив від самого початку».

«Ніколи не рахував [кількість вінілів]. Я навіть не знаю, скільки в мене постерів фільмів. Завжди боявся класти свої захоплення під мікроскоп настільки. Але правда така: у мене дуже, дуже, дуже хороша колекція. Коли я подорожую, одне з моїх улюблених занять у кожній країні чи Штаті — дивитись, чи є там магазини вживаних платівок».

«Найкращий у світі вініловий магазин — Pet Sounds у Стокгольмі. Він фантастичний: чудова вибірка, всі платівки в ідеальному стані. Там я купую навіть те, що вже маю. Три моїх улюблених магазини: Pet Sounds у Стокгольмі, Antone’s в Остіні, Amoeba в Лос-Анджелесі».

«Я настільки ж пишаюсь своєю дискографією, як і фільмографією. Мені дуже подобаються власні альбоми саундтреків, для мене вони дивовижні. Кожен з них. Вони всі є в моїй колекції, висять на стінах і разом виглядають блискуче».

 

 

Про феномен радіо 60-х у фільмі

«Я хотів використати радіостанцію KHJ як періодичного оповідача. Дістав 14 чи 17 годин записів їхніх ефірів і став слухати. Я пам’ятав це радіо відколи мені було 6 чи 7, але почути все знову було неймовірно, підривало дах. Я мав переслухати все, просто щоб систематизувати. Типу: ось реклама Pioneer Chicken, потім реклама RC Cola, потім вихід діджея чи що завгодно. Я почав вловлювати грув того, що KHJ робили між 1968 і 1969. Є причина, чому це радіо було таким популярним — його весело слухати, навіть зараз».

«Потім я усвідомив: не думаю, що в цьому фільмі можу поставити по радіо хоч одну пісню, якщо її немає на цих плівках. Не можу просто взяти і вліпити діджея KHJ перед нею. Ні. Якщо пісня грає по радіо, здогадно по KHJ, то я хочу її саме з записів KHJ, з цього джерела».

«Я пам’ятаю, наскільки всюдисущим було радіо в ті часи. І KHJ домінували року з 64-го принаймні до 74-го. Радіо в машинах було великим явищем, а потім ти повертався додому, знову вмикав його, слухав на повну гучність, і навіть не збавляв звук, коли починалася реклама».

«Зараз хіт-парад національний, а в ті часи було інакше: пісня могла бути хітом у Детройті, пісня могла бути хітом у Техасі, пісня могла добре показати себе у Лос-Анджелесі, але так і не досягти загальнодержавної популярності. Якщо ви дістанете стару платівку The Box Tops «Greatest Hits», яка вийшла на лейблі Rhino, роботу великого Алекса Чілтона, дуже легко поглузувати, мовляв, ага, найбільші хіти. Є «The Letter», є «Cry Like A Baby» — і все. Насправді ж вони мали купу хітів, просто лише ці два стали національними. Але слухаєш плівки KHJ — і всі ці чудові пісні Box Tops насправді звучали і мали попит у Лос-Анджелесі. «Sweet Cream Ladies», «Choo Choo Train», «I Met Her In Church», їхня версія пісні Боба Ділана «I Shall Be Released» — всі вони мали значення і були частиною того самого звучання KHJ. Тож я продовжував знаходити справді, справді кльові пісні, які добре лягали по вайбу, добре запам’ятовувалися, але не стали національними як «Mrs. Robinson» (Simon & Garfunkel – ред.), і полюбив цю ідею. Але пісні мали бути крутими. Щоб казали «О, вау, ось хіт, який я ніколи не чув!» Типу Buchanan Brothers «Son of A Lovin’ Man». У ній є це відчуття».

«Частина груву Лос-Анджелеса в тому, що ти добираєшся всюди на машині. А якщо у тебе прикольна машина, це ще крутіше. Отже, тепер ти за кермом, пейзажі проносяться повз, і ти вмикаєш радіо, яке стає твоїм другим пілотом чи авіадиспетчером, поки ти ведеш свій човен через міські автостради і схили. Коли поєднуєш водіння в Лос-Анджелесі з правильною піснею — вже маєш щось дуже кінематографічне. Деякі кадри, де Бред [Пітт] за кермом — мені навіть не потрібна історія, на них цікаво дивитись як є».

«Коли я заглибився в ідею з радіо KHJ, то не міг перестати думати про саундтрек до «Американських Графіті». Подвійна платівка з купою хітів 50-х і пунктуацією від діджея Волфмена Джека з фільму. Свого часу це був важливий реліз для мене, бо я дуже, дуже любив музику того часу. У 75, 76-му я не мав таких записів, але слухав багато старого радіо, а потім отримав цей саундтрек і — бам! Це був скарб. Моє перше заглиблення у рок-н-рол 50-х, а я ще навіть не бачив саму стрічку. Тож я почав використовувати цей запис як початкову точку в збірці нашого саундтреку».

«Фіналізувавши треклист, я записав його на касету і кілька днів програвав у машині. Слухав, як пісні перетікають одна в одну, можливо, трохи змінював порядок».

 

 

Про власноруч зібрані мікстейпи

«Я досі люблю записувати власні збірки на аудіокасети, востаннє робив таку дні чотири тому. Річ ось у чому. Якщо ви — мій друг, і записали диск пісень, які вам подобаються, і які, вам здається, я маю зацінити — це дуже мило. Дякую. Та не знаю, чи послухаю їх, і справа не в тому, що я роздуваю з цього велику справу. Просто такий формат здається несправжнім, одноразовим. Навіть диск виглядає одноразово, як підставка під пиво. А ось коли ти записав для когось касету, ти не просто тицьнув одну кнопку і зберіг одразу купу всього. Ні, ти мав вкластися. Ти мав увімкнути ці записи, переслухати, знайти потрібний грув. І ти слухав усе, поки записував. Може, потім змінював рішення і думав: о, ні, це неправильна пісня. І зазвичай хоча б разок лажав, але це було зусилля. Ти справді робив щось для когось. Ти інвестував час. Ти інвестував любов. Це був дуже славний вчинок, записати комусь касету. Це був акт відданості».

 

Рецензію на фільм «Одного разу в Голлівуді» читайте на сайті наших друзів — кіноресурсу Vertigo.

 

Саундтрек до фільму доступний у трьох фізичних форматах:

  • Делюкс-видання. 220-грамовий вініл кольору tequila sunrise, чотири пронумерованих постери 11″x17″, один постер 24″x36″, одна карта 11″x17″.
  • Ексклюзивна інді-версія. 180-грамовий помаранчевий вініл, один постер 24″x36″, одна карта 11″x17″.
  • Стандарт, доповнений картою 11″x17″.

 

 Ще більше музики — у нашому каналі у Telegram.

 

Фестиваль у дворику Софії Київської: 7 ключових концертів Bouquet Kyiv Stage