Рус Укр
«Незламна» Сергія Мокрицького: «Простих кадрів не існує»
«Незламна» Сергія Мокрицького: «Простих кадрів не існує»

У мене своя система запису режисерського сценарію. Кожен епізод фільму має певне значення, константу, яку не можна чіпати. Це те, що незламне. А все навколо цього можна змінювати. Можна цілувати дівчину під деревом, а можна ― стоячи по пояс у воді чи заховавшись в льон. Головне — цілувати.

Простих кадрів не існує. Припустимо, я поет і мені потрібно написати вірш. Для цього я можу обмежитись вкрай мінімальним набором технічних засобів — шматком білого паперу й олівцем. Тож якщо організувати мою роботу так просто, то, за логікою, я можу писати хоч тридцять віршів щодня. Але якою тоді буде їхня цінність? Поет пише не олівцем, а душею, кров’ю, собою. Тому неправильно думати, що якщо в кадрі біжать тридцять німців, то це дуже складно, а якщо жінка, лежачи у соломі, повинна сказати «я тебе більше не кохаю» — це дуже просто. Так не виходить, ти викладаєшся і там, і там.

Ми розуміли, що припиняти роботу безглуздо і нам потрібно продовжувати дружити, бо вся ця політична катавасія тимчасова, а ми вічні

Не в технологіях справа. Довженко знімав на дуже примітивну камеру, а його оператор Данило Демуцький брав аркуш паперу, вставляв туди монокль (скло з пенсне) і робив кадри, які увійшли до скарбниці світової культури. У нас, слава Богу, повно сучасної техніки та спеціалістів, які можуть створити видовищний фільм. Залишається лише думати про ідейне наповнення — і це найважче.

У Юлії Пересильд є та внутрішня сила і той ступінь концентрації, які, думаю, були властивими Людмилі Павличенко. На проби приходили десятки талановитих акторок. Можливо, зовні хтось був навіть більше схожий на нашу героїню, та погляд, жести Юлі — дуже сильні й такі прості — мене підкорили. Як вона тримала гвинтівку, як вона повзала, як ризикувала собою на майданчику. Із нею хоч у розвідку, хоч у кіно — куди завгодно.

Фільм запускався з назвою «Битва за Севастополь», і ця робоча назва так і лишилась для Росії. Для України прокатник фільму «20th Century Fox» прийняв рішення назвати фільм «Незламна», і я не проти, тому що цей епітет так само віддзеркалює суть. Людмила Михайлівна Павличенко була великою жінкою, яка билася і за Одесу, і за Севастополь. Вона дійсно була незламною. Як говорила Елеонора Рузвельт: «Вона перемогла в усіх своїх війнах і як солдат, і як дипломат, і як жінка».

У знімальній групі були й українці, і росіяни, навіть один литовець, а вже скільки євреїв. Насправді, якщо не брати до уваги молодих акторів, група складалась із дорослих людей, у яких є спільна платформа, спільне минуле, пережили кризи й революції. Плюс ми вже дещо розуміємо в житті, тому україно-російський конфлікт майже не торкнувся наших стосунків. Але він, звичайно, вплинув на виробництво стрічки. Доводилося змінювати локації, заощаджувати і замість п’яти танків ставити три. Та все ж це були танки, а не вози. Ми розуміли, що припиняти роботу безглуздо і нам потрібно продовжувати дружити, бо вся ця політична катавасія тимчасова, а ми вічні.

Думаю, увагу прокатника «20th Century Fox» ми привернули якісною роботою. Це неймовірна компанія, мені дуже подобаються її працівники. Вони люблять кіно та з турботою ставляться до стрічок, які випускають. Віддати свій фільм у їхні руки — це честь, радість і великі сподівання.

Звичайно, мені дуже хочеться, щоб цю роботу побачила максимальна кількість глядачів і в Україні, і за кордоном. Я не впливаю на міжнародний прокат. Я в силах лише зробити хороше кіно та молитися, щоб людям було приємно його дивитися.

Коли я почув пісню «Обійми» «Океану Ельзи», то зрозумів, що один із епізодів обов’язково зніму під цю музику

Коли я почув пісню «Обійми» «Океану Ельзи», то зрозумів, що один із епізодів обов’язково зніму під цю музику. Нам пощастило, що наш продюсер Єгор Олесов — композитор за першою освітою і до того ж друг Святослава Вакарчука. У трейлері грає оригінал, та в самому фільмі глядач почує не пісню з альбому, а саундтрек, записаний симфонічним оркестром спеціально для нас. Повірте мені, звук фантастичний. Сподіваюся, що в кінотеатрах він буде таким же, як у нас в еталонній залі. Скільки разів ми не переглядали момент із цією піснею, серце стискалося щоразу.

І наш проект, і фільм Мирослава Слабошпицького «Плем’я» реалізовувались завдяки енергії Катерини Копилової (екс-голови Держкіно. — Ред.). Я дуже поважаю цю жінку. I вона, і Сергій Тримбач, голова Національної спілки кінематографістів, багато роблять для нашого кіно.

Війна — річ нікчемна й нікому непотрібна. Вона руйнує долі людей і не вирішує жодне з питань. Вона пробуджує в людині страшні сили, які потрібно пригнічувати, та не кожен на це здатен. Людмила Михайлівна мала мужність подолати ці сили й натомість знайти інші. Ми показуємо, як вона прийшла до розуміння того, що любов сильніша за смерть. Про це наш фільм. У цьому його актуальність і головний посил.

Декілька фактів про фільм «Незламна»:

• Проект презентували на стенді українського кіно Берлінського міжнародного кінофестивалю, на фестивалях у Каннах, Торонто та Одесі.
• Заявлений бюджет — $5 млн.

• Для Віталія Лінецького, актора Київського театру на лівому березі Дніпра, цей фільм став одним із останніх: він загинув через кілька тижнів після завершення зйомок.

Про Людмилу Павличенко:

За 10 місяців студентка Київського університету ім. Т. Шевченка знищила 309 ворожих солдатів. У 23 роки вона зазнала 4 поранення, 3 контузій. На фронті на Людмилу чекали такі випробування, що їх витримав би не кожен чоловік. Щоб уразити ціль і залишитися живою, їй іноді доводилося вичікувати на позиції кілька діб без їжі та води, лежачи на мокрій або мерзлій землі.

У кінці 1942 року Людмилу Павличенко у складі делегації молоді та військових відправили у відрядження до Сполучених Штатів. Вона стала першою громадянкою СРСР, яку допустили до Білого дому. На запрошення Елеонори Рузвельт Людмила зголосилася на турне містами Америки. У своїх промовах вона надихала американців на відкриття другого фронту в Європі. Знаменитими з її промови в Чикаго стали слова: «Джентльмени, мені лише 25 і я вже вбила 309 фашистських окупантів. Чи не вважаєте ви, джентльмени, що досить уже ховатися за моєю спиною?»

Зі спогадів Людмили Павличенко: «Страх — це бур’ян. Він заполонить ціле поле, якщо його не вирвати вчасно».

В тему
Точка пересечения: «Вагоновожатые» и SINOPTIK
Точка пересечения: «Вагоновожатые» и SINOPTIK
Нино Катамадзе: «Иногда приходится забывать о себе и согревать других»
Нино Катамадзе: «Иногда приходится забывать о себе и согревать других»
Иван Дорн — о новой джазовой программе
Иван Дорн — о новой джазовой программе
Андрей Хлывнюк: о рок-н-ролле и людях
Андрей Хлывнюк: о рок-н-ролле и людях
Всего 2 коментария Написать комментарий
Inna Katsara
0
Inna Katsara
8 Апреля в 12:30 2015
https://www.youtube.com/watch?list=PL1BeInfcMQP5ZC0SdZk2XaN4APxhxoepe&t=265&v=E0Q6dfu5vxg
Vladimir Zapadnyuk
1
Vladimir Zapadnyuk
2 Апреля в 12:49 2015
Треба обов"язково подивитися