Цей тур виявився надважливим для українських мігрантів, адже дав змогу зібратися разом, відчути себе Українцями далеко від дому.
Цієї весни рок-фотограф Comma.com.ua Аліна Кучма подорожувала з «Океаном Ельзи» Німеччиною, Польшею та Прибалтикою. Це були два тижні пригод і надзвичайних, веселих і сумних історій.
Пролог
У цей складний час змін тисячі українців за кордоном зустрічали «Океан Ельзи» як найтепліший привіт з рідної землі, як ластівку надії та тепла, впевненості в тому, що Україна — жива і сильна, що вона досі — і зараз, як ніколи, — той дім, куди можна і треба хотіти повернутися.
Цей тур виявився надважливим для українських мігрантів, адже дав змогу зібратися разом, підтримати один одного, заспівати гімн, відчути себе Українцями далеко від дому. Люди з’їжджалися не лише з прилеглих міст, а й з інших країн: Голандії, Франції, Італії.
Щовечора перед виходом гурту в залі звучали рядки національного гімну, фан-зона сяяла жовто-блакитними прапорами, на заклики «Слава Україні!» потужно відповідали «Героям слава!», а між піснями скандували «Україна» (хоча інколи цього всього було забагато, прояви надмірного патріотизму з’являлися в недоречні моменти і часто у вигляді п’яних криків).
Європейський тур «ОЕ» охоплював лише півтора десятки міст у декількох країнах, але в цій подорожі крились мегавати любові, свободи та жаги до життя, які несуть «Океан Ельзи» як гурт і Святослав Вакарчук як особистість.
Перші враження
Для мене європейський тур почався у Кельні. Як і в кожному наступному місті, зал наповнився швидко, люди з інтересом розглядали один одного, видивлялися в натовпі приятелів, яких давно не бачили, дарували один одному маленькі жовто-блакитні прапорці.
Вихід гурту очікували з напруженням. «Скажіть, а що треба зробити, щоб група швидше вийшла?», питає нас симпатична білявка з першого ряду. «Не знаємо… заспівайте гімн України», — усміхнулися ми. П’ятеро дівчат перед сценою починають співати, до середини тексту підхоплює вже весь зал. Випадковість чи ні, та за дві-три хвилини почався концерт.
На одній з перших пісень до мене в штовханині преси і першого, нічим не відгородженого ряду підійшла розгублена журналістка місцевого телебачення і прокричала на вухо німецькою: «Ти розумієш російську? Зможеш сказати, коли буде… революційна пісня… Впл…» — «Вставай?» — «Так, вона!». «Революційна» «Вставай» потім стала частиною сюжету про українців за кордоном, їх взаємовідносини між собою та росіянами в умовах конфлікту.
Настрій гурту і вибір пісень
Маленькі зали дозволили учасникам гурту почуватися розслабленими — музиканти «гуляли» один до одного, грали на своїх животах, як на тамтамах, перемигувались. У Дортмунді, коли Вакарчук у вступі до «Холодно» показав, мовляв, давайте, сильніше, клавішник Мілош Єліч несподівано просто припинив грати. Концерт призупинився, бо всі ще довго з того сміялися. Концерт у Дортмунді також запам’ятався тим, що після нього люди, вийшовши з клубу, співали українські повстанські пісні.
Від міста до міста сетлист майже не змінювався. Загалом подібний до українського туру — не було тільки «Стріляй» і «Бодегіти» — та часом виринали, наприклад, «Сьогодні» у Штуттгарті, лемківська «Під облачком» у Франкфурті, «Сюзі» у Гамбургу, «Не можу без тебе» і «Янанебібув» у Ризі, «Квітка» у Вільнюсі та Нюрнбергу. У Штуттгарті на саундчеку пролунала навіть «Пташка», але на концерті її так і не зіграли.
У Нюрнбергу програш між «Незалежністю» і «Холодно» на клавішах зіграв Вакарчук. «Я так хочу» у Вільнюсі несподівано перейшла в «Staying Alive» Bee Gees. А у Гамбургу гітарист Владімір Опсеніца зізнався, що хотів би до сетлиста додати «Зелені очі», «ведь хорошая песня».
Важкий день
18 березня «Океан Ельзи» якраз грали в Берліні, і через новини з дому концерт видався складним і надривним. Напередодні, в один вільний від виступів день, Святослав Вакарчук повернувся до Києва для участі в одному з політичних ток-шоу, тож наступного дня в Берліні він все ще подумки був на Батьківщині. Того вечора в його голосі відчувався весь біль, пісня «Друг» видалася особливо чутливою, а що вже й казати про «Коли навколо ні душі», виконану в повній тиші з присвятою загиблому в Криму українському солдату…
Щойно Дудко пішов
зі сцени, Вакарчук вхопив його бас і почав грати «Another One Bites The Dust», дійшовши так, граючи, аж до гримерки.
зі сцени, Вакарчук вхопив його бас і почав грати «Another One Bites The Dust», дійшовши так, граючи, аж до гримерки.
Все далі й далі
Трьохтисячнa зала Rockfabrik у Нюрнберзі зустріла чудовим звуком, адже, судячи з афіш, клуб звик переважно до гучних метал-концертів. Охоронці виглядали відповідно антуражу — великі, в чорному і з волоссям, тому в очікуванні початку погляд час від часу вихоплював їх із натовпу і плутав з гітаристом «Океану Ельзи».
Зала у Франкфурті нагадувала районний Будинок культури, але, напевно, давно не бачила такої кількості людей — партер і балкон були забиті вщент (однак так було на кожному концерті «ОЕ» в Німеччині). Тут Святослав продовжив демонструвати свої навички мультиінструменталіста — щойно басист Денис Дудко пішов зі сцени після останньої пісні, він вхопив його бас і почав грати «Another One Bites The Dust», дійшовши так, граючи, аж до гримерки: «Я востаннє грав на бас-гітарі років 20 тому. Приблизно стільки ж, скільки зіграв зараз».
У Варшаві вже відчувалося, що концерт ближче до дому. Знову українські прапори, «Слава Україні!», та й навіть «Слава нації! — Смерть ворогам!» тут проходило бадьоріше. До Гімну України в якості пісні очікування додалася «Червона рута», перші ряди дружньо тримали папірці з написами «Poland loves Ukraine», «Україно, ми з тобою» та іншими словами підтримки.
Неймовірні зустрічі
Коли їдеш у концертний тур, ніколи не знаєш, що і хто чекає тебе на шляху. У Дортмунді я підказала дівчині, яка дуже хотіла автограф, де службовий вихід. Наступного дня вона знайшла мене на Facebook, щаслива і з автографами, запросила до себе в Одесу на найсмачнішу в місті камбалу.
У Франкфурті після концерту ми з колегою-фотографом чекали на товариша, коли до нас підійшов дещо комічний бездомний персонаж років 50 у блакитній в’язаній шапочці і, вслухаючись у нашу українсько-російську тарабарщину, спитав на своєму німецько-іспанському суржику: «А ви звідки? Румунія?» — «Ні». — «Молдова?» — «Ні…» — «То звідки?» — «З України». — «А вона теж?» — «Ні, вона з Росії». — «О, з Росії… А я думав, Україна і Росія цейво…», і почав стріляти з уявного автомата. «А знаєте, хто я? Я — принц Санкт-Петербургу». Ми дуже переконливо кивнули. «Мене звуть Олексій Романов. Мій дід — Микола ІІ, а мати — принцеса Анастасія. Знаєте Лукойл i Газпром? Вони належали мені, але Абрамович їх у мене вкрав». На цих словах незнайомець зник у темряві.
Однак чи не найвизначніша зустріч туру відбулася в Штуттгарті. Рік тому у Дніпропетровську, де я була з «Океанами» в турі «Земля», я зустріла в музичній крамниці біля стенду з українськими дисками старшу німецьку пару і порадила їм збірку хітів «ОЕ». І ось тепер після концерту у Штуттгарті вони впізнали мене і підійшли привітатись. Тоді у Дніпропетровську вони настільки захопились, що пішли на концерт, потім ще й поїхали на «Океан Ельзи» в Ялту, а тепер навмисно приїхали у Штуттгарт з Берна, щоб побачити гурт знову. Такі от дива.
Епілог
Не скінчиться музика, як і не скінчиться до неї любов. Цього літа «Океан Ельзи» святкує 20-річний ювілей. Ця музика з нами так багато років, але така ж молода, як і ми самі. Така ж сильна, як наш дух, наша віра в себе і в один одного.
