Кіно, яке вигадало себе з реальності: вісім культових стрічок із неочевидним корінням

Коли глядач бачить на екрані слова «засновано на реальних подіях», це майже завжди обіцянка особливого переживання. Сюжет раптом важить більше, бо десь за ним — не вигадка сценариста, а чиясь біографія, чиясь трагедія або чиясь дивакувата пригода. Але кіно на основі реальності — це зовсім не лише історичні драми чи біографічні полотна. Справжні випадки живили романтичні комедії, трилери, жахи й навіть ті блокбастери, які сьогодні здаються цілковитою вигадкою.

Почнімо з найпохмурішого прикладу. «Психо» Альфреда Гічкока спирається на історію Еда Ґейна, маніяка з Вісконсина, одного з найвідоміших убивць в історії США. Доведених убивств у його справі лише два, але їхня жорстокість приголомшила світ. Саме характер і поведінка Ґейна лягли в основу Нормана Бейтса, господаря готелю. Тим самим матеріалом надихалися й творці «Техаської різанини бензопилою».

Далі — раптом — романтика. «Щоденник пам'яті» виріс із книги Ніколаса Спаркса, що стала бестселером 1996 року. На екрані Еллі та Ной проводять разом незабутнє літо, розлучаються волею обставин і знову зустрічаються через роки, щоб прожити життя удвох. Історія зворушує сама по собі, але її коріння — у досвіді бабусі та дідуся самого Спаркса.

Із романтики — у воду, до акул. Стівен Спілберг своїми «Щелепами» відкрив еру блокбастерів, і саме завдяки йому історія реальних нападів акул на людей стала відомою на весь світ. У 1916 році біля узбережжя поблизу Джерсі від атак хижака загинули кілька відпочивальників. Щоб захистити мешканців, на акул оголосили полювання.

Ще одна романтична комедія — «50 перших поцілунків». Ветеринар Генрі Рот, якого грає Адам Сендлер, закохується в Люсі, чия пам'ять щоранку обнуляється: вона не пам'ятає, що було напередодні. У реальності подібна історія трапилася з британкою Мішель Філпотс. Після двох травм голови жінка втратила короткотривалу пам'ять і вважає, що живе у 1994 році, а її чоловік щодня намагається нагадати їй усе, що вона забула.

«Весільний погром» починається майже буденно: двоє братів шукають в інтернеті супутниць, аби піти з ними на весілля сестри й не дати святу вийти з-під контролю. Та дівчата виявляються ще несамовитішими за хлопців, і весілля перетворюється на балаган. Схожа історія сталася з Майком і Девідом Стенлі: батьки заборонили їм з'являтися на весіллі без других половинок, бо ті не вміли поводитися на святах. Пари брати знайшли, але їхні дівчата поводилися ще гірше. У фільмі це, щоправда, дещо перебільшено. Згодом брати написали мемуари, а права на екранізацію швидко викупив Голлівуд.

«Розумник Вілл Хантінг» приніс Метту Деймону та Бену Аффлеку «Оскар» за сценарій 1997 року й стрімко підняв їхні кар'єри. Мало хто знає, що поштовхом стала пригода брата Деймона, Кайла. Той завітав до корпусу Массачусетського інституту технологій, щоб відвідати одного з фізиків, побачив дошку зі складними рівняннями — і дописав до формул кілька цифр. Саме цей жарт і ліг в основу зав'язки про геніального Вілла.

«Сяйво» виросло з чуток про готель Stanley у Колорадо. У 1974 році Стівен Кінг із дружиною вирішили перевірити ці розповіді на власному досвіді й оселилися в номері 217. Подружжя чуло в кімнаті незвичні звуки, а вночі їм снилися жахіття. У 1977-му Кінг утілив ці відчуття в романі, що став дуже популярним, а згодом голлівудська студія викупила права на екранізацію.

Замикає перелік «Закляття». Ед і Лорейн Ворени — реальне подружжя екзорцистів, які розслідували паранормальні випадки з 1960 по 1990 роки. Справа в Амітвіллі, історія ляльки Анабель, «Енфілдський полтергейст», родина Перонів — усе це реальні справи Воренів, які лягли в основу двох частин «Закляття». Щоправда, паранормальну складову цих розслідувань ніхто, крім самих Воренів, не підтвердив; скептики називають справи сфальсифікованими, а подружжя — шахраями. Режисер Джеймс Ван обрав інший кут зору: він розповідає ці історії так, ніби всі вони справді пов'язані з потойбічними силами.

Спільне в цих восьми стрічках одне: реальність тут не документальний факт, а зерно. Кіно бере його, пересаджує на свій ґрунт — і вирощує щось інше, нерідко культове. Можливо, саме тому такі історії хочеться передивлятися: у них є те, чого не вигадаєш, — слід справжнього життя, який режисери лише навчилися показувати.