To’oborni (تقبرني) — у достеменному перекладі значить «я хочу, щоб ти поховав мене», тобто «я настільки тебе люблю, що не зможу витримати твою смерть, і краще помру першим». Таке ставлення характерне швидше не народам, а людям в принципі, проте лише в арабській є слово для визначення подібної прив’язаності та любові. Слово, яке не перекладається. Найпоширеніше воно саме у Лівані, звідки родом герой моєї статті.
Це країна, яка стояла біля витоків цивілізації, чия культура досі просліджується у тонкощах світових традицій, люди якої розкидані по всьому світу через невичерпний конфлікт на Близькому Сході та тривалу громадянську війну в минулому. Одним із таких ліванців у еміграції і став Ібрагім Маалуф, знаний у Європі джазовий композитор та трубач, який спромігся об’єданти своє походження і становлення у музиці. Якби я характеризувала емоцію його творчості, то це було б to’oborni — його труба настільки любить те, про що грає, що хочеться і самій навчитися так відчувати.
До того, як потрапити на концерт Маалуфа, я побувала у його рідному місті — Бейруті, де музиканта дуже цінують. І це взаємно: його композиція «Beirut» узагалі здається мені синонімом до слова «музика».
І хто б міг подумати, що потраплю я на його концерт 13 листопада у щасливій Женеві наступного дня після терактів у Бейруті, і у день, навіть час терактів у Парижі — двох рідних для Маалуфа міст. Під час концерту не було відомо про паризький жах, але новини про це наклалися вантажем на все, що я почула зі сцени.
Маалуф виявився дуже харизматичним, усміхненим, зумів перетворити концерт на тусовку. Публіка свистіла, аплодувала в такт, викрикувала з місць консервативного концертного майданчика Victoria Hall, спілкувалася з Мааалуфом, як із другом. Я ніколи не чула таких аплодисментів у межах подібного залу, це було фантастично.
Звісно, для мене, яка сприймає музику з близькосхідним корінням як особисту драму, було трішки дивно побачити саме таке. Я чекала повного занурення у ноти труби, гру з тишею і дещо меланхолічну атмосферу. А натомість отримала зовсім іншу, хоч і дуже цілісну картинку — Маалуф зі своєю командою зіграли новий альбом «Kalthoum», який є однією невичерпною історією.
У Бейруті музиканта дуже цінують, і це взаємно
Поки я слухала його у навушниках, він здавався мені безкінечною музикою — з якого місця не ввімкни і як довго не слухай, він продовжує звучати цілісно. Зіграли альбом відповідно — як одну історію, вставляючи між композиціями один і той самий перехід у різних варіаціях, який під кінець концерту став наче внутрішнім голосом у голові. Маалуф одразу сказав, що цей виступ особливий для нього, він не планує перетворити його у динамічний джазовий концерт із домішками року, як він зазвичай це робить. Так і вийшло, концерт був м’яким, як його гра на трубі.
Ібрагіма Маалуфа називають музичним вундеркіндом, генієм труби, адже він почав грати у 7 років не без впливу батька-трубача та мами-піаністки. Його манера гри відрізняється від батькової, вона тихіша і м’якіша, при цьому дуже емоційна. Можу з упевненістю сказати, що ніхто не грає так, як Маалуф. У нього не просто інструмент, у нього орієнтал-труба, яка має чотири кнопки заміст трьох і здатна виконувати ту саму визначну для його музики функцію — східне звучання. Коли ти чуєш наживо гру, легкість, його невід’ємність від свого інструменту, то думаєш, що час вивчати його у музичних ВУЗах, якщо це досі не почали робити.
Музика Маалуфа різноманітна — він записувався з африкансько-французьким хіп-хоп музикантом Oxmo Puccinо, зі Стінгом і Ванесою Параді, грав із іншими французькими та орієнтал-музикантами. А нещодавно, навздогін «Kalthoum», випустив джазово-орієнтал-електронний альбом «Red and Black Light».
Сплутати його з кимось практично неможливо, навіть при перегляді фільму «Святий Лоран», де звучить його музика, відчуваєш, як одночасно розповідається біографія видатного кутюр’є і ще одна, невидима.
І знову про to’oborni. Не знаю, чи є сильна емоційна прив’язаність хорошою мотивацією, чи навпаки вона деструктивна, перетворює те, що ти любиш, у фатум та неминучість. Але я вірю, що лише втіливши цю любов, можна отримати відповідь. Сталося так, що Маалуф зараз більше, ніж просто музикант. Цей красивий, енергійний, талановитий молодий чоловік, ліванець, який живе у Парижі, став утіленням того, про що ми забуваємо, звинувачуючи народи і релігії у жорстокості. Того, що у людській любові не повинно бути меж.
Ніби підтверджуючи, що музика — це значно більше, Маалуф почав концерт не з себе і свого бенду, а з виступу запрошеного сирійського музиканта. Коли він вдруге вийшов на сцену, вони з Ібрагімом зіграли східну композицію, яку створили разом. Як гірко і водночас важливо це було у день, коли світ сколихнувся терактами у місті-святі.
Коли женевська публіка почала кликати Маалуфа на біс, можна було почути назви різних пісень, але найгучніше лунав «Beirut». Ібрагім відмовився виконувати її, враховуючи страшні події, що трапилися напередодні, та погодився на іншу композицію, присвячену його доньці — «Will Soon Be a Woman». Хоча він не грав її, а насвистував разом із усім залом. Під кінець герой вечора зробив те, на що я чекала — сів за клавіші. При чому прямо поряд із піаністом, де вони влаштували цілий спектакль.
Обидва твори, бажаний залом і виконаний на сцені, входять у мій улюблений альбом Маалуфа — «Diagnostic», який неперевершено поєднує у собі джазову майстерність і близькосхідну емоцію. Кожна пісня в ньому, за словами самого автора, присвячена комусь або чомусь особливому в його житті — батькам, доньці, рідному місту, людям і місцям, які вплинули на нього, які він любить.
Коли ти настільки вмієш любити і розповідати по свої почуття, світ змінюється
Не знаю, що наступне зробить Маалуф, але знаю точно — це буде більше, ніж музика. Бо коли ти настільки вмієш любити і розповідати по свої почуття, світ змінюється. На маленьку мікрочастинку, але змінюється. Як змінився мій від уперше почутої композиції «Beirut» через мою подорож на Близькій Схід до цієї статті, яка, сподіваюся, змусить когось полюбити музику Маалуфа так, як люблю її я.
