Моє перше сильне враження від цього явища — відео виступу Muse у 2004 році. Дивакувата сцена пірамідою, а навпроти — найбільша кількість людей, яку я коли-небудь бачив. Особливо чіпляло, що вся ця маса постійно співала разом із групою, з легкістю перекриваючи музику. Потім були виступи Oasis, Пола МакКартні, U2, малих Arctic Monkeys, Coldplay, The Killers і знову Muse. І всюди одна картина — нереальна кількість фанів, що співають з року в рік все голосніше і все краще. Я захотів до них.
Із жорсткими умовами Glastonbury вперше я зіткнувся, коли намагався купити квитки восени 2012-го. Незважаючи на традиційно не оголошуваний до останнього склад учасників, наплив бажаючих безнадійно завалив онлайн-продаж. За рік я спробував ще, особливо вже ні на що не сподіваючись. Однак чи то мені пощастило, чи спроби залогінитись із трьох ноутбуків водночас таки зробили свою справу, але квитки далися дуже легко, майже відразу. Навіть не було відчуття перемоги.
Потому було планування поїздки, події в Україні, обвал курсу гривні, оголошення складу учасників («а де ж Боуї і Daft Punk»), вагання «може, ну його все?», але врешті ми таки їдемо.
Шлях до фестивалю
Наші квитки включали в себе автобусний трансфер з Лондона і назад. Дорогу туди ми запам’ятаємо добре, бо трапили спочатку в затор з бажаючих подивитись на Стоунхендж, що якраз був на нашому шляху (споруду добре видно і з вікна автобуса, чого більш ніж досить, бо на саму територію Стоунхенджа все одно не пускають). Потім був ще один затор із, власне, тих, хто теж їхав на фест, тільки власним транспортом. Навіть виділена місцевою владою окрема траса під Glastonbury не сильно рятувала ситуацію. Врешті ми їхали п’ять годин замість трьох, а поруч мішали джин з тоніком дві товсті галасливі британки років тридцяти п’яти, яким усі навколо були цікаві і все для них було до сліз смішним. Як одна з них потім нам сказала, «We were your preparation for the festival atmosphere».
До речі, при купівлі пакету «квиток+трансфер» самі квитки ми на руки відразу не отримали. Все, що спочатку маєш — це e-mail з підтвердженням покупки. У цьому листі також був указаний час відправлення нашого автобуса, його номер і наші місця. Десь на півдорозі автобус зупинився і водій видав усім, власне, квитки, звіряючись із нашими паспортами. Квитки іменні, з адресою і фотографією (при реєстрації я завантажив фото трирічної давнини, і волонтер на вході на фестиваль змусив мене ще назвати по пам’яті поштовий індекс для додаткової перевірки). Доволі складна організація, але їм, мабуть, видніше.
На виході з автобуса всім стало ясно, що гумові чоботи придбані недарма. То не якась фішка цього фестивалю, а обов’язкова умова існування там. Погода була безнадійно зіпсована, моросив дощ і будь-яке інше взуття моментально промокало.
Перше знайомство
Ворота фестивалю відкриваються в середу. Ми дістались туди в четвер, і, як нам здалося, нічого особливо не втратили.
По всіх кафе валила електронна музика, живих виступів майже не було. Нічна клубна сцена Arcadia ще налаштовувалася, регулярно валячи потоками вогню. На Sonic Stage ішов беззвучний DJ-сет (аби послухати, треба було взяти поряд радіонавушники). Разом із постійним дощем і щільними потоками людей все зливалося в якусь однакову круговерть надто гучної музики, трохи заяскравого світла і багатьох нетверезих облич. Дороги під тисячами чобіт поступово збивалися на болото, цікавіше не ставало, ми стомлювались все більше, тож обмежились розвідкою напрямків до основних точок території і пішли спати.
П’ятниця
Основні події починалися лиш у цей день. Об 11:00 другу за розмірами сцену Other Stage мав відкрити якийсь секретний гість. Анонс у програмці (журналі на 100 сторінок) обіцяв драйвову музику, що задасть настрій на весь день. Не маючи інтернету під рукою, ми до останнього не знали, хто буде цим секретним гостем, тож коли на сцені вивісили величезне полотно «Kaiser Chiefs», для нас це було, м’яко кажучи, ніби сніг на голову. Рікі Вілсон, теж вже заляпаний брудом не гірше за фанів, з перших слів поліз співати до натовпу. Дощ перестав, Вілсон на додачу порадив йому to fuck off і більше не вертатися, і взагалі на фестивалі нарешті почалася нормальна музика, ще й так несподівано вдало.
Далі на тій же сцені виступали Blondie. Ми лишилися і знову не прогадали. Будучи вже у поважному віці, вони все одно цікаві і собі і аудиторії. Та і не щодня маєш шанс побачити наживо таку легенду. Цікавий момент — увесь їх виступ збоку на сцені супроводжували два сурдоперекладачі пісень.
Навіть якщо просто стояти і слухати музику — рано чи пізно захочеться їсти. На фестивалі повно їжі у продажу, готувати на багатті не доведеться, хоч і можна. Якщо грошей мало (саме наш випадок) — треба везти побільше всього з собою. Єдине існуюче обмеження — на територію не дозволяють проносити скляні пляшки. Воду на території можна вільно пити з кранів, хоча смакує вона так собі. Кращу воду наливають у кіосках WaterAid, заодно читаючи лекції і вмовляючи підписати петицію за чисту воду у всьому світі.
Взагалі є якесь дивне задоволення в тому, щоб запихатись бутербродами з кетчупом хтозна-де в болоті серед поля під проливним дощем, що не прислухався до Вілсона і все ж пішов знову.
По обіді ми повернулись до Other Stage дати шанс музиці Band of Skulls. Група шансом не скористалась — саме той випадок, коли є хіт і решта композицій, що звучать однаково, особливо наживо.
Вже вкотре за день повернувшись під Other Stage, ми трапили в грозу. Збившись, як пінгвіни, до гурту, аби було тепліше терпіти вітер і град, всі знову стояли і чекали. Наступними мали грати Foster the People, але виступи з міркувань безпеки призупинили. Фани нудилися, все частіше прикладались до своїх пакетів з соком (ага, з соком), звали аплодисментами, а потім і свистом групу на сцену, і врешті почали співати самі. І тут я, певно, вперше за день відчув те, за чим приїхав — єднання людей у музиці. За майже годину затримки переспівали всього потроху, від Queen до Spice Girls, причому більшість знає слова пісень і тих, і інших.
Через дощ виступ Foster the People вийшов скороченим, але від того більш хітовим. Група відіграла на диво впевнено, злагоджено міняючись інструментами і потроху імпровізуючи.
Наступними грали Interpol, і тут ми просто випали з контексту. Виступ був розрахований виключно на фанів, бо інакше у фестивальному форматі важко розрізнити пісні і отримати задоволення. Всі поряд посміхалися і радо трусили головами, а ми за півгодини здалися і пішли на John Peel Stage під здивовані репліки «Hey, why are you leaving?!»
John Peel Stage — сцена з дахом. Ми наївно думали, що всередині буде сухо і комфортно порівняно з відкритою Other Stage, але ж ні. Критий павільйон рівно посередині розділив солідний потік грязюки звідкись з вулиці.
Lykke Li сходу заявила «If you have some ganja, it’s time to smoke it». Багато хто вже давно робив це і без запрошення. Травою на фесті пахло постійно, крім того певну популярність мало вдихання веселого газу з надувних кульок і занюхування порошків психоделічних кольорів. Про алкоголь я взагалі мовчу.
З виступом у шведської артистки якось не склалося. Можливо, все псував на диво неякісно виставлений звук. Врешті ми вирішили не мучитись і пішли пробиратись до основної Pyramid Stage на хедлайнерів того дня — Arcade Fire.
Я вважаю цей гурт переоціненим, але англійка в автобусі дуже радила все ж подивитись на них. Ми прийшли, старанно послухали «Reflektor» і «Flashbulb Eyes» і поштовхались на вихід. У мене складається стійке враження, що Arcade Fire намагаються компенсувати свою музику насиченою сценічною постановкою. Можливо, я помиляюся.
Вже рідна нам Other Stage, на сцені діджейський пульт для Skrillex у декораціях космічного корабля з його «Mothership Tour», чіткий звук, яким за потужністю можна виводити камені з організму, багате світло, лазери за горизонт — ідеальне електронне шоу. Щодо самої музики — специфіка дабстепу потребує набагато швидшої, ніж зазвичай, зміни треків. Skrillex це прекрасно розуміє і ставить все як треба. Тим часом, на John Peel Stage вдруге за день грали Kaiser Chiefs (цього разу вже офіційно заплановано по графіку).
Royal Blood вже виступають так, ніби проїхали як мінімум світове турне.
Субота
Того ранку для більшого авторитету ми таки зібрали з підручних засобів палицю для нашого прапора (красивий куплений в Лондоні флагшток ми успішно забули в метро), і рушили далі.
Перша ціль — мій новий улюблений гурт Royal Blood на John Peel Stage, що за ніч трохи підсохла. Прийшли завчасно, заразом ще застали виступ Hozier з його «Take Me to the Church».
Про вибуховий дует Royal Blood всі вперше почули лиш у листопаді, але вони вже виступають так, ніби проїхали як мінімум світове турне. Десь на третій пісні я не витримав і поліз у мошпіт. Гумові чоботи додають певну родзинку до слему, особливо якщо когось виносять на руки, і та людина своїми бруднющими чоботами трапляє всім навколишнім по головах.
Ще класний момент — представлення вокалістом барабанщика фразою «Let me introduce the rest of the band». Сам барабанщик був у футболці з фотографією барабанщика Arctic Monkeys, що грав на Гластонбері рік тому у футболці Royal Blood.
Решта цікавих речей того дня мала бути на Pyramid Stage. Сонце пекло все більше, хотілося і далі чогось драйвового, але за розкладом на тій сцені йшла Лана Дель Рей. Виглядала вона дуже красиво і, мабуть, старалася виступити якнайкраще (хоча спробуй по ній зрозуміти, що вона насправді думає), але загальна атмосфера не сильно співпала з настроєм її музики. Шкода, лишилося враження, що обмін між сценою і фанами міг бути сильнішим.
Наступним грав пан Роберт Плант з його Sensational Space Shifters. Було схоже, що група грала більше для себе, аніж для слухачів, насолоджуючись своєю злагодженістю і технікою. Менш із тим, все переверталося, коли на початку феєрично звучала «Babe I’m Gonna Leave You», а в кінці — зеппелінівські «Whole Lotta Love» i «Rock n’ Roll».
Джек Уайт з’явився на сцені з гітарою і пляшкою вина. Хай вибачать Metallica і Kasabian, але його сет виявився найкрутішим
Зазвичай між виступами музикантів на Glastonbury проходить 45 хвилин. Джек Уайт — перший хедлайнер вечора — попросив годину, аби для нього точно встигли переобладнати сцену. Його теперішній тур є найбільшим, а заодно і найсерйознішим по апаратурі (терменвокс!) і декораціях. Вимогливість Уайта відчувалася ще в підготовці сцени. Приміром, усі його техніки — бородаті чоловіки у чорних костюмах та капелюхах.
Сам Уайт з’явився майже без запізнення, вже з гітарою і пляшкою вина. Хай вибачать Metallica i Kasabian, але його сет виявився найкрутішим на усьому фестивалі. Майже півтори години стіни жорсткого звуку без особливих пауз, переходи пісень одна в одну через імпровізації, повне порозуміння групи зі своїм лідером і хіт за хітом у сетлісті. Музиканти розпалювали один одного все більше (особливо відзначились ударник і класна дівчина зі скрипкою), Уайт метушився по сцені з вигуками не в мікрофон і встигав пити вино, не припиняючи грати. В певний момент із особливо жорсткого шуму між піснями раптом виплив привіт Металліці — риф з «Enter Sandman». На сцені творився приємний хаос, у натовпі — свято з кульмінацією на такому ж істеричному і п’яному, як і весь концерт, виконанні «Seven Nation Army». Наприкінці Джек поліз на ударну установку і звалився за неї разом із барабанщиком. Ідеальний виступ групи яскравих особистостей із ідеально артистичним (або психічно нестабільним) фронтменом.
Як ми вже виявили, прорватися в перші ряди центральної сцени Glastonbury дуже просто. Набагато складніше простояти там кілька годин, особливо якщо перед цим вже випито кілька пінт пива, але чого тільки не зробиш заради мистецтва.
Основний концерт суботи — Metallica — почався нестандартно. На задню лінію сцени завели стояти кілька десятків фанів групи, запрошених раніше. «Ecstasy of Gold» — звичне інтро до всіх виступів Metallica ще з 1983 року — відразу ж обірвалась, натомість поступившись на всіх екранах дивному фільму про класичні британські лови лисиці. Сто тисяч фанів кілька хвилин трохи здивовано дивились кіно про те, як поважні англійці на конях заганяють собаками по снігу бідну лисицю, і все це під типову британську маршеву музику. Коли по сюжету з кущів вийшло чотири великих ведмеді з двостволками, перестріляли всіх англійців на конях, відпустили лиса і познімали маски, все стало ясно.
На Glastonbury не грають важку музику. Єдиний виняток — Rage Against the Machine у 1994 році. Ніхто однак не сумнівався, що Металліку приймуть максимально круто. Перші ряди місилися весь концерт, слова і мелодії співались до зірваного горла, літали світлові ракети і фаєри, слем був масовим і жорстким (я вліз на «Master of Puppets», відразу ж отримав у вухо і полетів у грязюку), і групі, здається, щиро це все подобалося. Хетфілд кілька разів цікавився у натовпу його думкою з певних питань («аби ми з вами знайшли спільні теми для розмов»), дякував за можливість долучити Glastonbury до «the heavier side of music», нагадав усім, що багато хто з метал-груп, в тому числі і британських, хотів би виступити тут, але виступає саме Metallica (шпилька Робу Хелфорду з Judas Priest), і взагалі веселився. З огляду на дебют на незвичній сцені сетліст був максимально хітовим, із особливим реверансом аудиторії — кавером на «Whiskey in the Jar». Як на мене, у захваті від виступу були і на сцені, і з того боку бар’єру.
Неділя
Дощ нарешті перестав. Всі вже потомилися і просто валялись під сонцем. Ми — не виняток, але спочатку все ж пішли на перший виступ дня на Pyramid Stage — постановку Англійського національного балету. Ще один дебют фестивалю, і ще один успіх. Брудна аудиторія, що стоїть у гумових чоботах в болоті, так само вдячна артистам, як і класична публіка театру.
Ще до початку фестивалю ми дуже збирались піти в неділю на The Subways, але бажання погрітись на сонці під пиво та сидр однозначно переважило. Взагалі протягом фестивалю відчувається, як росте поріг терпіння до доволі жорстких умов проживання. Скажімо, спочатку ми трохи хвилювались, що на території майже немає душових кабін, але по факту виявилось, що якщо в душ не ходить ніхто, то не дуже вже він і потрібен. Натомість починаєш радіти дуже простим речам, як от парі годин без дощу, смачному гарячому супу, сонячному ранку абощо. Тому ми впевнено подались валятися на пагорб, де не ставлять намети, тож є багато місця і видно весь Glastonbury. Внизу стояла сцена Park Stage, де оркестр Thunderbirds Are Go! грав музику до фільмів, і все було добре.
Спустились ми аж надвечір на концерт The Black Keys. Я дуже чекав на них, але очікування не справдилися. Виступили абияк, контакту з публікою майже не було. Судячи з інших відео, так вони виступають усюди. Недарма їх ударник зізнався, що їм дійсно більше подобається писати музику в студії, а концерти вони просто терплять. Хоча на виступі на Glastonbury був великий плюс — збоку на краю сцени під їхню музику відривалась красива дівчина, і дехто більше дивився на неї, аніж на групу.
Наші з другом плани на останній виступ неділі розійшлись. Я пішов на Massive Attack, він — на London Grammar (де було круто). На Massive Attack я теж мав великі сподівання, але у тому місці, де я стояв, звук був не найкращий, і врешті я пішов дивитись Kasabian. Історичний концерт, не менше. Це треба бачити.
Понеділок
День від’їзду. Всім нібито і сумно покидати це місце, але все одно всі намагаються якнайшвидше звідти вирватися і повернутись до цивілізації.
Ігноруючи численні заклики організаторів забрати з собою все, що привезли, народ все одно лишає по собі на полях гори сміття. Викидається одяг, чоботи, надувні матраси (і надувна гумова баба), складні стільці, намети, візочки і інші. Кажуть, що все це потім півтора місяці прибирає 800 волонтерів. Плюс ті ж волонтери прибирають територію щоночі після завершення концертів. Взагалі ставлення британців (а більшість відвідувачів — саме британці, іноземців на диво мало) до чистоти на фестивалі неприємно вразило. Щовечора вся територія перед сценами була просто засипана пляшками, паперовими стаканчиками, коробками з-під їжі. Ніби ідеш по сміттєзвалищу.
Однак така поведінка не заважає фестивальщикам дуже добре ставитись одне до одного. Постійні посмішки, взаємна повага, цікавість, бажання допомогти, навіть у противних умовах дощу і бруду — це круто. Окремого слова варта робота служби безпеки фестивалю. Охоронці перед сценою спілкувалися з фанами, радо допомагали сфотографуватися, постійно роздавали воду (а після Metallica нам взагалі видали компот), за потреби складали рюкзаки фанів перед сценою на час концертів. На Other Stage охоронці взагалі перекидались м’ячем для регбі з телеоператорами і фанами.
P.S.
За один візит обійти найбільший фестиваль світу просто нереально. Та все одно вражень вистачає надовго. Це доволі специфічне місце, тусовка трохи дивних людей у мінімалістичних умовах і з шикарною музикою. Основна публіка — британський середній клас, що дуже масово їде туди відпочити від суспільних обмежень і дати собі повну волю. Тому і відриваються на Glastonbury як, можливо, ніде більше у світі.
За підтримки інфопартнера British Council Ukraine
