«Дисидент»: спроба показати український Опір крізь чотири голоси

У серпні 1968-го, коли радянські танки вже стояли в Чехословаччині, а хрущовська «відлига» остаточно згорнулася, до України повертається колишній воїн УПА Олег. Після багаторічних таборів він і його дружина Вілена не можуть знайти гідної роботи — така біографія закриває перед ними всі двері. Олег не зраджує своїх принципів, і це робить життя обох дедалі важчим. Стаючи радикальнішим, він наважується на відчайдушний акт протесту.

Стрічка поділена на чотири частини, як роман: «Дружина», «Друг», «Віра», «Вогонь». Кожен персонаж обирає власний спосіб співіснування з режимом або відмови від нього. Вілена просто хоче вижити і бути хоч трохи щасливою. Її сусід по комуналці дядько Яшко ловить західні «голоси» по радіоприймачу, але бурчить на сучасних дисидентів. Юна Даша слухає рок, складає пісні англійською і листується з ровесницею з Праги. А «друг» — письменник Тарас — виголошує промови про розвиток української мови, витягує з Олега спогади про УПА, а насправді є стукачем КҐБ.

Автори наголошують, що сценарій заснований на реальних подіях. Є пролог, де Андрій Алфьоров згадує «відлигу» й вихід в'язнів зі сталінських таборів, серед яких були й ветерани УПА; він каже, що це фільм-спогад його тітки, а його самого колись охрестив священник підпільної УГКЦ. Є й епілог, який констатує: вирішальний етап боротьби за Незалежність почався 24 лютого 2022 року.

Прагнення автентичності тяжіє над фільмом як імператив — і не завжди працює. Режисери Гуренко й Алфьоров використовують архівні зйомки Києва кінця 1960-х, але хроніка слабко поєднується з ігровими епізодами, знятими в «софт-фокусі», коли чіткий лише центр кадру, а краї розмиті. Як саме цей прийом має характеризувати життя героїв — незрозуміло.

В інтер'єрах бракує тогочасної захаращеності, коли шкода викидати будь-яку річ, і водночас радянської обдертості — навіть у комуналці. Добра половина персонажів говорить російською, а потім це продубльовано в студії українською одним актором. Незрозумілий хід: чи хотіли спершу показати, як було тоді, коли рідною мовою послуговувалася зникома меншість, а потім передумали? Чи одразу планували зіткнення питомих українських голосів з «офіційним» перекладом? Вийшло в будь-якому разі незграбно.

Меломанка Даша на прохання Олега бере гітару, щоб заспівати свою пісню. Здавалося б, ось воно — кінець 1960-х, хіпі, «Бітлз», розквіт контркультури, що просочувався за «залізну завісу». Але виступу на прокуреній кухні ми так і не побачимо. Натомість за кадром лунає маловиразна тужлива композиція з нерозбірливим вокалом.

Видно, що співрежисери намагалися відійти від пафосу, на який слабує наш жанр історичної драми. У них дисидентське коло неідеальне: подружня невірність, чвари, а Олег із його категоричністю руйнує власну сім'ю. Та характери все одно поступаються дискурсам. Без побутової й психологічної повнокровності, без мережі точних деталей, які окреслюють епоху і людей у ній, жодна оповідь про минуле не матиме потрібної правди.

Убивча рішучість Олега, м'який бунт Даші, дискусії поміркованих дисидентів, підпільне священництво, самовиправдання Тараса, диявольські хитрощі КҐБ-істів — із цього міг би вийти прекрасний есей про різні голоси, що жили в нашій масовій свідомості й почасти звучать у ній досі. Але довкола цього привабливого конструкта забагато зайвої плоті.