«Кузьма: Страшно веселий»: як із 400 годин архівів зібрали портрет Андрія Кузьменка

Понад 210 тисяч людей в Україні та за кордоном уже побачили «Кузьму: Страшно веселого» — документальну стрічку про Андрія Кузьменка, лідера гурту «Скрябін». Прокат триває майже місяць, і за цей час фільм устиг стати подією, довкола якої сходяться дуже різні уявлення про його героя: одного любили щиро, інших він так само щиро дратував.

Продюсер Максим Сердюк розповів, що ідея виникла не одразу. Разом із партнером по KNIFE! Films Артемом Григоряном він працював над циклом «Епізоди» — трьома фільмами про українську збірну на Чемпіонаті світу з футболу 2006 року, про створення гри STALKER та про розважальне телебачення нульових. Кузьма був помітною фігурою того телебачення, тож згодом команда відчула потребу зробити про нього окрему роботу.

Дозвіл у родини отримали не відразу. Згоду дала дружина музиканта Світлана Бабійчук, але на комунікацію та знайомство знадобився час. Сердюк окремо відзначає роль Людмили Зубрій, директорки ТОВ «Кузьма Скрябін»: багато в чому саме завдяки їй команда отримала кредит довіри від родини.

Робота тривала близько двох років. Усе починалося з розмов — із родиною, друзями, колегами, музикантами, які знали Андрія в різні періоди. Одна людина вела до іншої, а разом із нею відкривався новий архів. Загалом команда поспілкувалася приблизно зі ста людьми, щоб скласти для себе портрет Кузьменка; 17 інтерв'ю записали для фільму. Ще понад 120 розмов самого Кузьми, які він дав за життя, знайшли й опрацювали.

Над сценарієм працювали з Ярославом Коротковим, який був сценаристом «Тіні Чорнобиля» та «Яремчука: Незрівнянний світ краси», і з Вадимом Переверзєвим, разом із яким робили «Україну на Мундіалі» та «Океан Ельзи: Спостереження шторму». У підсумку через руки команди пройшло понад 400 годин відео- й аудіоматеріалів та більше 22 тисяч фотографій і документів, серед них — приватні архіви близького оточення музиканта. Цей масив довелося системно сортувати, описувати й співвідносити з періодами життя, і лише потім вирішувати, що працюватиме в кадрі. Монтаж тривав близько дев'яти місяців, після нього було ще кілька місяців постпродакшну.

Формат, у якому Кузьма розповідає свою історію сам, підказав попередній досвід. Працюючи над «Не перемикайтесь!», команда збирала матеріали, де Кузьменко був телеведучим, і сподівалася знайти багато в телевізійних архівах. Іронія в тому, що розповідь про його телекар'єру займає у фільмі до п'яти хвилин екранного часу — ставка спрацювала не так, як планувалося, але вивела далі: знайшлися архіви з різних десятиліть, плівка, VHS, особисті зібрання, відео з телефонів. Із 17 записаних інтерв'ю, кожне на кілька годин, та архівних розмов самого Кузьми й постала драматургія стрічки, а архіви доповнили її візуально.

Сам Сердюк із творчістю гурту познайомився у два моменти, обидва пов'язані з пізнім «Скрябіним». Перший — 2005 рік, коли гурт приїхав до Олександрії, звідки продюсер родом, на День міста. Другий — фестиваль «Файне місто» за рік до загибелі Андрія, після якого він почав багато слухати «Скрябіна». Особисто з Кузьменком Сердюк не знайомий; режисер Артем Григорян перетинався з ним під час роботи на телеканалі М1 — коротка розмова сталася приблизно за півроку до смерті музиканта, а ще Григорян був одним із операторів концерту пам'яті Кузьми в Палаці спорту.

Найбільшим відкриттям для команди став ранній «Скрябін». У цю історію заходили з доволі очевидним уявленням про Кузьменка як популярного телеведучого й автора народних хітів, але занурилися значно глибше, ніж планували. Частина про становлення займає десь половину фільму: з чого все починалося, з ким він ішов цей шлях, які були конфлікти, труднощі й переломні моменти. Серед спікерів, яких Сердюк згадує особливо, — Світлана Бабійчук, Ростик Домішевський, Сергій Гера, Андрій Штурма, Тарас Гавриляк, Віталій Бардецький. Водночас, на його думку, перевідкрити Кузьму може кожен: хтось знає ранній період досконало й побачить нові грані пізнього, простежить внутрішню трансформацію, пов'язану з Помаранчевою революцією та війною.

Після роботи над фільмом Сердюк по-новому зрозумів пісню «Люди як кораблі» — тепер вона не залишає його байдужим. А на питання про те, яким Кузьма постає у стрічці, відповідає: команда прагнула показати його поза міфами й усталеними ярликами — смішним і вразливим, різким і ніжним, таким, яким його знали найближчі люди, але майже не знає широкий глядач. Коли знайомишся з життям людини від початку до кінця, вона перестає бути лише народним героєм і стає живою, харизматичною людиною з характером, жартами, помилками й слабкостями. «Це кіно про те, як він жив, а не про те, як він загинув», — каже продюсер.

Про нинішній гурт «Скрябін» Сердюк говорить стримано: після смерті Кузьми він не дуже стежить за ним, але йому подобається, що музиканти продовжують давати концерти й займаються благодійністю, підтримуючи важливі ініціативи.

Найдорожчим відгуком поки що лишається реакція батька Андрія, Віктора Кузьмича, який прийшов на перший публічний показ у Львові за кілька днів до старту широкого прокату. Команда хвилювалася, адже він уперше бачив цю роботу. За словами Сердюка, батько поділився, що перегляд зарядив його енергією та бажанням жити це життя й повернув у щасливі спогади, коли Андрій та Ольга Михайлівна були живі.

Фільм команда ініціювала, спродюсувала та проінвестувала самостійно — на відміну від «Яремчука» чи «Океану Ельзи», з якими до неї свого часу прийшли Марія Яремчук та гурт. Була лише ідея: кіно про Андрія Кузьменка, зроблене повністю з архівів. Першими, хто повірив у неї, стали AUTO.RIA як генеральні партнери стрічки, згодом долучилися Bolt та Robota.ua. Історія, яка починалася з презентації та кількох розмов, тепер живе у прокаті — і, судячи з реакції залу, розмов про Кузьму не закінчує, а радше відкриває наново.