«Одіссея» Нолана: подорож, яка не закінчується поверненням додому

Крістофер Нолан знову опинився в центрі уваги — його «Одіссея» вийшла на екрани після місяців гарячих обговорень. Режисер, що звик до високої планки, цього разу взявся за один із найвідоміших сюжетів в історії, зібравши каст, про який інші можуть лише мріяти. Але це не черговий голлівудський пеплум. Нолан пропонує поглянути на міф не як на історичну реконструкцію, а як на спробу осмислити сучасні трагедії через античну призму.

Сюжет фільму знайомий: Одіссей (Метт Деймон) після десяти років Троянської війни намагається повернутися на Ітаку, де його дружина Пенелопа (Енн Гетевей) та син Телемах (Том Голланд) борються з настирливими залицяльниками. Проте Нолан не просто переказує Гомера. Він зміщує акценти з пригод на внутрішній стан героя, який, здається, сам не хоче повертатися додому. Міфічні чудовиська та гнів богів тут — радше метафора психологічного очищення, аніж зовнішні перешкоди.

Нова стрічка продовжує лінію, розпочату Ноланом у «Дюнкерку» та «Оппенгеймері»: тепер на першому плані не хитромудрі часові пазли, а люди з їхніми страхами та сумнівами. Режисер відмовляється від звичного фірмового стилю на користь глибшого занурення в переживання. Стрибки в часі, які дозволяє оригінальна структура «Одіссеї», виглядають дещо вимушено, ніби данина минулому. Натомість душа Нолана належить IMAX-камерам, які фіксують порожнечу океану та неба — і саме в цій порожнечі криється сенс.

Візуально стрічка разюче відрізняється від стерильних голлівудських блокбастерів. Оператор Гойте ван Гойтема знімав на 70-міліметрову плівку без цифрової корекції кольору, залишивши природну, дещо сиру текстуру. Античний світ постає брудним і суворим — місцем, де виживання потребує щоденної праці. Монстри, створені за допомогою практичних ефектів, лякають реальністю, а комп'ютерна графіка зведена до мінімуму. Особливо вражають сцени з Циклопом та сиренами, які перетворюються на справжній survival-горор.

Акторський склад — окрема тема для розмов. Метт Деймон, Енн Гетевей та Роберт Паттінсон виконують свої ролі впевнено, але в межах архетипів. Несподівано потужним виявився Джон Легуізамо в ролі свинопаса Евмея, який стає моральним компасом історії. Саманта Мортон як Цирцея та Шарліз Терон у ролі Каліпсо додають стрічці глибини. А от Том Голланд і Зендея, на жаль, залишаються майже непомітними — їхні таланти губляться в натовпі зірок.

Саундтрек Людвіга Йоранссона — ще один елемент, що викликає суперечки. Композитор майже повністю відмовився від класичного оркестру на користь інструментів Бронзової доби: бронзових гонгів, бойових рогів та синтезаторів. Звук пробирає до кісток, але його агресивність часом буквально вдавлює в крісло, не залишаючи простору для власних емоцій. Такий підхід може виснажити за три години хронометражу.

Найглибший шар «Одіссеї» — це розмова про війну та спокуту. Нолан показує, що війна позбавлена романтики: це цинічна бійня заради контролю над торговими шляхами. Мандри Одіссея сприймаються як добровільне вигнання, спроба стерти старого себе, щоб стати гідним мирного життя. Але фінал не дає надії: «повернення додому» виявляється неможливим. Забагато втрачено, занадто сильно людина змінилася. Світанок, що зазвичай символізує перемогу, тут несе значення забуття та зневаги до минулого.

«Одіссея» — монументальне, важке й не без структурних недоліків кіно. Воно переїжджає тебе катком, оглушає, дратує своєю претензійністю. Але після фінальних титрів ви навряд чи зможете викинути його з голови. Нолан узяв історію, яку людство переказувало тисячоліттями, і змусив її звучати як попередження про наше майбутнє.