Сузір'я Великого Пса: Рідлі Скотт зняв нецинічний постапокаліпсис
Нова стрічка 89-річного Рідлі Скотта — це несподівано теплий погляд на спустошений світ. У прокат вийшов постапокаліптичний трилер «Сузір'я Великого Пса» з Джейкобом Елорді та Джошем Броліном у головних ролях.
Є режисери, чиї імена вже давно стали синонімом цілих жанрів. Рідлі Скотт — саме такий випадок: від «Чужого» до «Той, хто біжить по лезу» він формував наше уявлення про майбутнє. Тож коли 89-річний майстер випускає свою тридцяту повнометражну роботу — це завжди подія. Але «Сузір'я Великого Пса» — не просто черговий фільм у довгій фільмографії. Це перший постапокаліптичний трилер Скотта, і він ламає стереотипи про пізнього режисера.
Дія відбувається у 2035 році в мальовничому Колорадо. Молодий чоловік на ім'я Хіґ, якого грає Джейкоб Елорді, щодня літає на невеликому літаку над спустошеною місцевістю. Його супутник — пес Джаспер, а на землі на нього чекає колишній морський піхотинець Бенглі у виконанні Джоша Броліна. Хіґ регулярно навідується до найближчого міста, щоб поповнити запаси ліків і кока-коли, а ще — повернутися до спогадів про померлу дружину в їхньому спільному будинку.
Сюжетні ходи, які використав Скотт, можуть здатися знайомими — окремі шматки цієї історії ми вже бачили в десятках інших фільмів про виживання. Але є щось, чого важко було очікувати від автора, що пройшов шлях від «Ганнібала» до «Дому Гуччі». Попри похмурий антураж, ця стрічка сповнена надії. У ній з'являються люди, на яких можна покластися, — рідкісне явище в жанрі, де зазвичай панують зрада та егоїзм.
Критики зустріли фільм прохолодно, і в цьому є частка правди — картина не дотягує до рівня найкращих робіт Скотта. Але водночас вона не така погана, як може видатися після перших рецензій. Це елегійне, розслаблене кіно, яке не женеться за гострими сюжетами. Скотт дозволяє собі розкіш просто спостерігати за героями, їхніми стосунками та тихим спротивом катастрофі.
У епоху, коли цинізм став чи не головною мовою кінематографа, «Сузір'я Великого Пса» пропонує інший шлях. Фільм не намагається шокувати чи дивувати технологіями — він нагадує, що навіть після кінця світу можна знайти привід для ніжності. І, можливо, саме в цьому полягає справжня сміливість режисера, якому вже нема чого доводити.
Читайте також
