«Тиша» Павла Шпегуна: ніч, стендап і пошук себе

Ідея «Тиші» народилася зі спостереження: українці в багатьох життєвих історіях напрочуд схожі на представників азійських культур. Павло Шпегун розповідає, що свого часу багато дивився японське, гонконзьке та корейське кіно, і його особливо приваблювали сюжети про випадкову зустріч двох людей. Йому цікаво досліджувати стан людини через протилежності, які сходяться: двоє можуть бути цілком різними, але саме ця різниця створює тяжіння і дає змогу побачити себе через іншого.

Професію головного героя — стендапера — додала вже наша реальність. У часи, коли люди намагаються сміятися й радіти навіть у найважчі моменти, стендап, театр і кіно стають особливо популярними. За словами режисера, війна, на жаль, є одним із тригерів розвитку культури. Тому йому було важливо помістити в цю реальність людину, яка професійно змушена смішити інших, навіть коли самій їй не до сміху.

Історія Луки починається з невдалого виступу, а потім він зустрічає загадкову жінку. Момент невдачі робить людину особливо вразливою — саме тому ця дівчина стає для нього такою важливою: вона єдина в залі, хто сміється з його жартів. Для нього це маленький, але дуже сильний сигнал, що хтось його зрозумів. Це й стає відправною точкою подорожі довжиною в одну ніч.

Режисер не схильний проводити чітку межу між фізичним потягом, емоційною близькістю та духовним досвідом. Ці стани можуть перетікати один в одного, і багато залежить від того, наскільки далеко обоє готові зайти в близькості. У фільмі герої ніби інтуїтивно приймають правила гри, які вибудовуються між ними протягом ночі. Фізичний потяг лише дає привід познайомитися, а далі виникає щось складніше: один намагається відкрити двері й піти далі, інший ще пручається, а потім теж робить крок назустріч. Саме в цьому русі, у постійному наближенні й віддаленні, народжується зв'язок. А духовний досвід, за словами Шпегуна, може виникнути й зовсім не через зустріч із людиною — у будь-якій ситуації, коли час ніби зупиняється і внутрішнє бачення раптом змінюється.

Візуальна мова фільму народжувалася разом із командою. Глядача поступово ведуть від брутального бару до інтимності свічок, а потім — до космосу і фінального кадру. Цей шлях був продуманий так, щоб історію можна було відчути не лише через акторів і діалоги, а й через простір та атмосферу. Велику роль у цьому відіграли оператор Михайло Любарський і художник-постановник Влад Одуденко. Для режисера було важливо, щоб візуальна форма не просто супроводжувала історію, а сама була частиною її емоційного розвитку.

Ніч у фільмі — це простір поза звичайним життям. Уночі люди дозволяють собі більше, ніж удень, ніби змінюються правила, за якими ми звикли жити. Герої залишаються удвох, і поступово між ними зникає та дистанція, якою вони спочатку намагаються себе захистити.

Дівчина залишається загадковою і для Луки, і для глядача. Режисер нагадує: ми так само створюємо враження про людей, яких бачимо вперше, — не знаємо, хто сидить поруч у барі, у театрі чи в тролейбусі. Коли ми не знаємо, а лише здогадуємося, починає працювати уява, і ми самі створюємо людину перед собою. А коли нарешті дізнаємося правду, відбувається своєрідний катарсис. Шпегун хотів дати глядачеві пройти цей шлях разом із Лукою.

Контраст між гумором зі світу стендапу та інтимнішою, майже містичною атмосферою — теж відображення нашого життя. «Ми живемо під час бомбардувань і страху, і кожен дає собі раду з цим по-різному», — каже режисер. Містика ніби виходить назовні саме тоді, коли герої перестають жартувати й намагаються говорити про щось особисте. Над цим тоном багато працювали з акторами ще до зйомок — разом з Іолантою Богдюн і Григорієм Наумовим вдалося знайти потрібний підхід.

Назва фільму походить від головної героїні, але згодом обросла новими сенсами. Справжньої «тиші» в нашому житті, мабуть, не існує, але свій короткоплинний внутрішній стан ми іноді сприймаємо саме як тишу — коли згадуємо щось важливе і все навколо ніби завмирає. У фільмі немає саундтреку: усе будується на звуках вулиці, вітру та інших природних і міських шумах, і тут велика заслуга звукорежисера Сергія Степанського. «Тиша» — це не відсутність звуку, а внутрішній стан, який кожен глядач може відчути по-своєму.

Для Шпегуна ця історія — передусім про самопізнання: герої поступово приходять до висновків про себе, вивчають себе протягом фільму, і разом із ними це робить і глядач. Водночас це й фільм про кохання, але не в класичному розумінні: цікавіше показати момент, коли між двома людьми виникає справжня близькість і вони раптом починають бачити одне одного глибше, ніж планували.

Суттєва зміна в початковому баченні була лише одна: спочатку головний герой мав бути кіномеханіком, але разом із продюсерами Анною та Вовою Яценками вирішили це змінити — такий образ був би надто романтичним, та й самої професії сьогодні майже не існує. Продюсерка Анна Яценко додає, що найбільше змінилося бачення на етапі кастингу: у початковій презентації були інші актори, але для камерної історії важливо було провести живий кастинг — саме він дав героїв, які зробили історію щемкою та щирою. Бюджет залишився таким, яким його заклали спочатку, а з локацією пощастило: власник «БарменДиктату» дозволив знімати там у вихідний день. Монтаж тривав довго — з перервою, щоб подивитися на матеріал свіжими очима. Єдине, що додали вже в процесі, — останні слова в історії, які, на думку продюсерки, роблять фінал ще дієвішим. Знімальних днів було два з половиною, і для Яценко робота з Шпегуном, який добре відчуває мізансцену й працює з акторами, була справжнім задоволенням.

«Тиша» — це спроба вловити той короткий момент, коли зовнішній шум відступає і людина залишається наодинці з собою. І, можливо, саме тому ця камерна історія, попри свою інтимність, говорить про щось спільне для всіх, хто сьогодні вчиться жити й сміятися попри страх.