Васянович напише фільм про власну доньку: дорослішання під час війни

У Валентина Васяновича за плечима «Атлантида», «Відблиск» і торішня «За перемогу!». Наступна його робота виростає з матеріалу, який неможливо позичити чи вигадати: режисер пише сценарій про власну доньку.

«Мій наступний фільм буде про мою доньку, котра в 16 років прийняла рішення і повернулася з Австрії до мене», — розповів Васянович. Дружина залишилася в Австрії ще на деякий час, тож чоловік мав змогу бачити на власні очі, як донька дорослішала поряд із ним.

«І мала зі мною росла оцей цікавий період — з 16 до 18 років. Тобто все це на моїх очах відбувалося, і я про це сценарій написав. Про дорослішання під час війни. Так що наступний головний герой мого фільму — це дівчина, підлітка», — підкреслив режисер.

За словами Васяновича, проєкт уже має грант від Української кіноакадемії спільно з Netflix, а також підтримку президентської програми «Тисячовесна». Саме ці дві інституції, за його словами, підштовхнули його швидко зібрати докупи пережите за останні роки й надати йому літературної форми.

Із новою історією пов'язане й окреме професійне питання — стиль. Режисер каже, що для нього важливо, аби стрічка не повторювала попередніх: вона має бути динамічна та молодіжна. «У мене всі попередні історії нудні, однокадрові, розвиваються непоспіхом. І я поки не розумію, як розповідати цю нову динамічно-молодіжну історію. Я ще не відчув, як вона буде візуалізуватися, який мусить бути стиль. І чекаю, поки це розуміння прийде», — зізнався він.

Васянович — режисер, сценарист і продюсер, лауреат Шевченківської премії 2021 року. Його «Атлантида» здобула нагороду Венеційського кінофестивалю 2019 року в секції «Горизонти», а «Відблиск» 2021 року був номінований на «Золотого лева». «За перемогу!» торік показали на Міжнародному кінофестивалі в Торонто, де вона отримала головний приз конкурсної програми, а українська прем'єра відбулася на Одеському кінофестивалі з трьома нагородами.

Поміж венеційськими левами й одеськими відзнаками легко загубити те, що насправді робить цю новину новиною. Режисер, який звик говорити про війну дистанційовано, спокійним однокадровим зором, тепер обирає матеріал, від якого неможливо відступити на крок. Дорослішання доньки між шістнадцятьма й вісімнадцятьма — це не сюжет, а час, прожитий поруч. Питання лише в тому, чи вдасться знайти для нього форму, яка не зрадить ані цього часу, ані тих, хто його прожив.