Enter Shikari: диктатура музики

,

15 января 2020

884

0

Британські пост-хардкорщики Enter Shikari — один із найпотужніших гуртів, які можна побачити на сцені сьогодні. Це довели і численні лайви в України, включно з хедлайнерськими виступами на фестивалі Zaxidfest. Блискавична канонада бойовиків, експресія на межі з акробатикою, енергія, щирість, віддача виняткового рівня — навіть якщо ви не прихильник важкої музики, ці хлопці безапеляційно вражають.

Ми зустрілися з фронтменом гурту Рау Рейнольдсом під час саундчеку в Києві навесні 2019-го, щоб поговорити про альбом «The Spark», насичений тур, саморобний синтезатор, нервовий зрив, розбиту голову та війну.
Усі фото: Юлія Вебер

Сьогодні згадував ваш перший український концерт у 2011-му, як уже тоді шаленіли люди. Це був просто миттєвий вибух. Таким же вибухом на перший погляд здається кар’єра Enter Shikari: ви почали самостійно, на власному лейблі, і з дебютником «Take to the Skies» у 2007-му увірвалися до топ-5 британського чарту, що несподівано для альтернативного, та ще й незалежного гурту. Як тобі здається, чому це стало можливим?

Для цього ми щонайменше два роки безперестану гастролювали всією Британією. Ростили собі справжню міцну фан-базу замість того, щоб масштабуватися в онлайні чи бути одним із тих «проектів», у які мейджор-лейбли вкидають купу грошей. І це спрацювало: люди просто побачили нас і відчули себе причетними, повірили нам.

Гадаю, це стало досягненням для всієї альтернативної сцени — сам факт, що гурт типу нашого опинився у мейнстрімових чартах. Ну а ще наші пісні одразу відрізнялися від усього, що звучало довкола. Тоді музика була значно більш… скажімо так, розділена, жанри ще мали визначені рамки.

Щодо жанрових рамок — із досвідом деяким гуртам стає складніше ламати їх знову, зокрема тому, що далі рамки задають очікування слухачів. Ти якось казав, що міг би записати альбом горлового співу, та навряд би тебе хтось зрозумів. Реакція аудиторії справді стримує тебе?

Заковика саме в очікуваннях, так. Якщо гурт не зовсім новий, у людей вже існуватиме певний фільтр, крізь який вони оцінюватимуть. Яку пісню чи альбом ми б не випустили, їх завжди будуть порівнювати з тим, що вже вийшло. Причому ми всі такі: ніхто з нас не слухає артистів із чистою безпосередністю, просто дозволяючи їм творити. Ми маємо чути те, що хочемо чути. Мабуть, щоб слухати музику з чистого аркушу, треба вирубати певні ділянки мозку, а це неможливо.

Та саме це підстьобувало у роботі над «The Spark»: нас дедалі більше пригнічував ярлик «важкого гурту», наче ми все життя грали один металкор, а ми ніколи не були і не будемо такими. Тож вирішили створити мінімалістичну, мелодійну, чіпку платівку.

Я читав про політичний контекст альбому, як Брексіт і Трамп посилили твій тривожний розлад, яким вразливим ти став. Але потім я слухаю пісні і чую в них не стільки депресію, скільки маніфестацію вразливості як чогось, що варто святкувати. Немов вразливість — це зрештою більше перевага, ніж слабкість. Чи є якийсь сенс в моїх словах?

Звісно. Тому що комунікування вразливості вимагає щирості. Це майже суперсила: якщо ти абсолютно щирий, тобі більше нема чого боятися. Ну і недарма кажуть, що найліпший спосіб закохатися — задатися питаннями, які змусять відчути себе вразливо. Аби справді щось відчути, треба щось віддати.

Тому так, у підсумку бути вразливим — це неймовірно могутній стан, особливо у наш час. Хтось каже, що ми маємо приховувати свої страхи і тривоги, проте вразливість властива нам за природою.

Ми народжуємось абсолютно безпомічними і ще довго навіть сидіти невзмозі без підтримки. Натомість жирафи вивалюються на землю і за півгодини вже бігають. Ми — дуже вразливі створіння, але це і робить нас особливими.

Тож цей альбом — певним чином, терапевтичне представлення людської натури.

Коли музикант долає безсоння, виснаження, панічні атаки, я гадав, перше, що він робить — зменшує тривалість гастролей. Проте ви щойно закінчили свій найбільший британський тур на 28 дат, попереду ще 28 концертів у Європі за півтора місяці — як ти наважився знову увімкнути режим звіра?

(Сміється) Я досі не знаю, що викликало той зрив: виснаження від турів, так, але напевно й і інші речі. Проте я досі люблю грати концерти. І я звик не спати. Головне — піклуватись про себе в процесі. Втім, це лише середина туру, тож спитай мене ще раз за кілька місяців.

Ви назвали турне на честь нової пісні «Stop the Clocks», яку обкатуєте на концертах. Наскільки я пам’ятаю, її обриси з’явилися ще п’ять років тому. Це звична річ для вас, коли пісня набуває форми так довго?

Та це навіть не обриси були — просто мелодія, яку я наспівував і не збирався перетворювати на пісню. Я часто наспівую якісь випадкові речі на концертах, і це щоразу щось інше, що приходить в голову. Але ця штука поверталася до мене і звучала все живіше, тож я став думати, як можна її розвинути.

Першу демку ми зробили вже після «The Spark», і навіть коли почали грати її в турі, все одно продовжили змінювати структуру. Це рідкісний випадок, коли ми граємо пісню на концертах до релізу. Але це так круто, бо ти можеш пережити її так, як переживатимеш всі наступні роки — на сцені — а отже подумати про зміни, про які ніколи б не подумав у студії.

Чи буває так, що ти вигадуєш мелодію, наспівуєш, а потім гадаєш, чи твоя вона, чи ти просто десь її почув?

О, це відбувається так часто. Майже щоразу, коли я пишу хорошу мелодію, думаю: та ні, я точно чув це раніше, чорт. Потім граю демку хлопцям, питаю: «Такої ж мелодії ще ні в кого не було, правда?». І всі: «Та наче ні». На тому і вирішуємо.

Ніхто з нас не слухає артистів із чистою безпосередністю, просто дозволяючи їм творити

Напевно, з останнім альбомом ця проблема посилилась?

Так, більше мелодій — більше шансів несвідомо красти чужі.

Я бачу на сцені вашого нового друга Спаркі, елегантний синтезатор з обкладинки платівки. Кому належить ідея і як він влаштований?

Готуючи альбом, ми з хлопцями завели спільну папку на Dropbox, куди скидали різний арт і фотографії, якими надихались і вайб яких хотіли відтворити. Різні образи і фрагменти склалися у ретрофутуристичну естетику — так ми прийшли до ідеї інструменту і форми панциру, який роздрукували на 3D-принтері.

Клавіші — це пофарбовані вручну iRig Keys 37 PRO. Квадратна панель зліва вгорі — контролер ROLI Lightpad Block. Педи і ручки праворуч — від Akai LPD8. А блок із фейдерами просто для краси. Як і радар — він нагадує, що музика часом може бути направляючою силою, яка веде тебе. Спаркі — інструмент із купою можливостей, та перш за все він прикольний, на ньому весело грати.

(у Спаркі є власний Інстаграм, а ще він став головним героєм кліпу «Undercover Agents» — це анімація, яку зняв фан гурту, про подорож синтезатора з інших світів на Землю з метою жити серед людей – прим.)

Кульмінацією вашого концертного сетлиста можна вважати «quickfire round» (блок із чотирьох міцних бойовиків, зіграних без пауз – прим.) — чи думали ви колись зробити його ще довшим?

Довшим за вісім хвилин?!

Так.

Та ніхто з нас не виживе, ми впадемо замертво!

Вісім хвилин — це максимум?

Скоріше це стільки, скільки треба. Мабуть, якщо ми розширимо цей раунд, люди просто втомляться. Або ні. Треба спробувати. До того ж ми вже почали його змінювати, він коливається в тривалості. Але це досі чотири пісні підряд.

Ваші концерти — це сильний фізичний досвід. Наскільки вони фізично-травматичні для вас самих?

Гадаю, я дуже везучий, бо в житті не зламав жодної кістки. Але травм було валом. Найгірша — коли наш гітарист Рорі розкручував гітару, тримаючи за гриф, і жахнув корпусом мені по потилиці. Кров була всюди — на моєму обличчі, по всій сцені.

Ви продовжили грати чи припинили виступ?

На щастя, лишалося зіграти всього дві пісні, і ми впоралися з ними. Примотали рушник ізолентою до потилиці, а вже після шоу мене повезли в лікарню.

Майже щоразу, коли я пишу хорошу мелодію, думаю: та ні, я точно чув це раніше, чорт

Нещодавно ви випустили два лайв-альбоми, з Лондона і Москви. Неочікуваний вибір міст, враховуючи репутацію Росії на міжнародній арені. Яка логіка за цим стояла?

Не можу сказати, що це було свідоме рішення. Нам пощастило: куди б ми не поїхали, всюди отримуємо однаково потужну реакцію, завжди є ця пристрасть. Гадаю, ти маєш ставитися до нашого гурту з пристрастю, щоб він тобі подобався. Бо ми еклектичні, надихаємось чим завгодно — як я вже казав — ми не такі, як нормальні метал-групи. Щоб зрозуміти нас, потрібні час і зусилля. Щоб отримувати задоволення від нашої музики, потрібно трошки про неї подумати. Тому мені здається, що наша аудиторія значно пристрасніша, ніж у багатьох інших гуртів, і за це ми дуже вдячні. Росія, як і Україна, у цьому плані завжди була послідовною, завжди чудова публіка.

Але я розумію природу твого питання. Гадаю, для нас важливо гастролювати у політично складних місцях, щоб показати молоді, що це все маніпуляції старих людей, це вони нав’язують розділення і ворогування. Світ не обов’язково має бути таким. Тут знову доречно згадати людську вразливість: слухаючи музику, ми всі відчуваємо емоцію, і вона нас об’єднує. У цьому сенсі музика — майже диктатура. Може, емоція буде не однакова для всіх, та досі схожа і спільна. І це нагадує, що ми всі — людські створіння. Ми всі однакові.

Наприклад, у Британії значна більшість погано обізнана щодо того, що відбувається в Україні, Росії. Вони бояться людей звідси, бо не знають про їхню гостинність і любов. Коли ти бачиш тільки заголовки про війну, ти можеш сформувати хибну точку зору, далеку від щоденного життя звичайних людей.

Comma TV: найкращі кліпи 2019 року