Ми ще не встигли заслухати до втоми перший сольний альбом Джека Уайта «Blunderbuss», як він порадував нас новою платівкою. «Lazaretto» — як помірна розмова з близькими друзями, що час від часу переривається вибуховим сміхом та переходить на підвищені тони.
За всі роки кар’єри детройтського дивака публіка добре вивчила його прийоми й особливості. Можна було б подумати, що йому вже немає чим вражати. Але Уайту й цього разу вдалося показати дещо інакше. Коли музиканту вже не потрібно рватися зі шкіри, демонструючи себе у всій красі, достатньо поділитись своїми переживаннями. Саме так і вчинив Джек Уайт — вирішив брати не черговими надпотужними гітарними партіями (хоча й не без цього), а товариською відкритістю.
Перша на альбомі пісня «Three Women» є до того ж і єдиною, де авторство не належить Уайту. Це кавер на композицію Сліпого Віллі Мактелла 1928 року. Із цієї розповіді про руду, білявку та брюнетку розпочинається справжній атракціон. Іронія, динаміка та драйвовий фінал роблять свою справу: нам так і кортить скоріше почути, що ж далі.
А далі — розривна «Lazaretto». Джек не зраджує собі й так само вміло наелектризовує слухача. Хоч він і описує сингл просто як вихваляння собою і тими речами, які він зробив, пісня має широке тло з подій, важливих для музиканта. Тут і бажання відгородитись від усього на далекому острові, і виклик його колишній дружині Карен Елсон, і проведення паралелей між собою та рідним містом, що зараз саме виходить із кризи («I’m so Detroit, I make it rise from the ashes»). Чорно-білий кліп із битим склом, тінями, які рухаються самі по собі, та гітарою, що від напруження вибухає в руках музиканта, стає сильним підкріпленням.
Cюжети для більшості пісень Джек Уайт запозичив із невеличких п’єс та оповідань, які сам же написав у 19 років
Цікаво, що сюжети для більшості пісень Джек Уайт запозичив із невеличких п’єс та оповідань, які сам же написав у 19 років. Щось могло бути правдою, дещо — вигадки, та маємо доказ того, що альбом стовідсотково особистий.
Властива містеру Уайту потужна істерія у звучанні постійно чергується з лірикою. «Temporary Ground» з ніжною скрипкою та нехитрим жіночим вокалом навіює легку, не гнітючу меланхолію. Депресивна за змістом «Entitlement» змінюється фірмовим рок-н-ролом «Just One Drink». Хто шукав у цьому альбомі відголоски The White Stripes або The Dead Weather, може задовольнитись гаражним треком «High Ball Stepper» і композицією з гумором і химерним текстом «That Black Bat Licorice».
Розмови про втрачені почуття не зовсім у стилі Джека Уайта, але цій темі присвячені «Alone In My Home» і «Would You Fight For My Love?» — одна з тих історій, у якій, напевно, не знайдеться жодної прихованої думки чи емоції. Настрій змінюється від декадансу й відчайдушних зізнань до впертості та наполегливої заяви: «I want you to fight for my love». Уайт довіряє слухачеві, і в цьому зараз чи не найбільша його заслуга.
Джек вирішив брати не черговими надпотужними гітарними партіями (хоча й небез цього), а товариською відкритістю.
Звісно, не обійшлося й без філософських замальовок на зразок «I Think I Found The Culprit», де Уайт помічає: «Birds of a feather may lay together, but the uglier one is always under the gun». Завершенням альбому стає майже притча «Want And Able», яка залишає відкритим запитання про те, хто може вказувати нам, що робити, — ніби даючи всім час на роздуми до наступної бесіди з музикантом.
Думаю, ви погодитесь зі мною, що насправді мало хто може похвалитись настільки індивідуальним альбомом, як «Lazaretto». Взяти до уваги хоча б те, з якою дитячою заповзятістю Уайт креативив концепцію платівки. Вініл нашпигований оригінальними ідеями: один його бік матовий, інший – глянцевий, трек «Just One Drink» має два різних вступи залежно від того, куди потрапить голка програвача, і навіть на внутрішній етикетці записана прихована пісня. Врешті-решт, над платівкою під час програвання виникає маленька голограма ангела. Скажете «занадто», але хіба ж не в цьому весь Джек?
