Минуло 33 роки відколи Любомир Мельник зареєстрував світовий рекорд швидкісної гри на фортепіано, та його досі ніхто не перебив. Особлива техніка, яку піаніст називає безперервною музикою, досі зацікавлює медіа, проте молоді виконавці не йдуть за його стопами, та й лейбли лишаються переважно байдужими до його робіт. Зараз, коли Мельника нарешті почали приймати в Україні, він вірить: усе може змінитися.
Ми зустріли музиканта пізно вночі у старовинній будівлі київської Малої Опери, де він несподівано записував спільне відео зі співачкою Христиною Соловій. Доки майстри налаштовували рояль, ми поспілкувались із Любомиром Мельником про смерть класичної музики, бажання слави, вплив української культури, бойових мистецтв і психоделіків.
Ми зустріли музиканта пізно вночі у старовинній будівлі київської Малої Опери, де він несподівано записував спільне відео зі співачкою Христиною Соловій. Доки майстри налаштовували рояль, ми поспілкувались із Любомиром Мельником про смерть класичної музики, бажання слави, вплив української культури, бойових мистецтв і психоделіків.
Вам зручніше спілкуватись українською or should we speak English?
Ви знаєте, моя українська мова, багато слів мені бракує, глибші речі мені можуть бути дуже тяжкі, але хочеться спробувати.
Власне, з вашої української і хочу почати. Ви народилися і росли не тут, але у вас непогана вимова, а ваші твори часом пов’язані з українською культурою, історією — один з них написаний на вірші Шевченка, інший присвячений Петлюрі. Це передалося від батьків?
Саме так, ми говорили українською вдома, мене оточувала українська література. Мама співала багато українських пісень, чудових, народних і класичних, і то була для мене найкраща музика. Це частина мого дитинства, і це зробило мене таким українцем, яким я є.
Я був на вашому першому концерті в Україні, півтора роки тому у Житомирській філармонії, і маю питання, яке тоді було у багатьох на вустах. Чому ви приїхали тільки зараз?
Ви знаєте, раніше ніхто не був заінтересований слухати мою музику. На мої концерти у світі приходило 20–30 людей. А тоді п’ять років тому все змінилося, вийшов той альбом на лейблі Erased Tapes («Corollaries» – прим. ред.), і медіа одразу почали писати, і люди почали слухати, все більше і більше людей ішли чути мене. Їхати в Україну заради 30 людей — то було зовсім неможливо. А тепер, коли є слухачі, я можу приїжджати.
Чи були у вас очікування від перших українських концертів?
Я живу одразу всередині концерту, не маю думок і очікувань перед ним. Для мене ця музика жива — є ті люди, рояль чи піаніно, і я, і ми всі разом маємо ці півтори години. Я був дуже щасливий, що люди прийняли так гарно і глибоко, дуже любили, відчували. Я не сподівався, дійсно.
Я чув про проект музичної школи в Житомирі, де ви б хотіли вчити нові покоління безперервній музиці. Розкажіть, будь ласка, на якій усе стадії.
Ще то так далеко не пішло. Ми обговорювали, та я ще точно не знаю, чи щось буде, чи це можливо економічно. Я лиш знаю, що важливо, щоб десь була така школа безперервної музики. Інакше молоді піаністи не будуть знати, як її грати фізично, то досить тяжке, то не є аматорська музика, то є гра дуже високого рівня, то треба студіювати. Школа мусить бути. Було би гарно мати це в Україні.
Ви бачите сьогодні достойних послідовників, які намагаються грати безперервну музику?
Люди пишуть мені, починають грати. Та грають досить мало, ніколи не вчились у консерваторії, просто мали кілька років фортепіано, або взагалі нічого, а це є тяжко для мозку і тіла. На жаль, я ще не маю такого студента, що міг би заграти безперервну музику. Не знаю, чому це так. Дуже важке питання для мого життя. Який сенс мати цю музику.
Усі хочуть бути на сцені, грати якісь фортепіанні концерти Баха, Моцарта, Бетховена. Я боюсь, що вони не розуміють, що відбувається. Класична музика вже фактично вмерла. Не та її краса, вона не вмирає, просто світ вже не є тим самим.
Треба забути про фортепіанні концерти Бетховена як кар’єру. Люди більше не зацікавлені чути їх, вони сплять, я спостерігаю це всюди у світі. Вони вже не можуть взяти до своєї душі і серця ті класичні твори так, як має бути. Класична музика має таку красу, що ціла публіка має плакати. Думаю, колись так і було, що всі ті триста, п’ятсот, вісімсот людей, що були на якомусь концерті, були зворушені до сліз, їх брало за живе. А тепер — ні. Навіть люди, що йдуть на класичні концерти, дивляться їх переважно як каталоги антикварних речей.
Я багато в кого питав, чому мені не дають грати на класичній сцені, показувати мою музику ширшій публіці. Зрештою ця техніка є вищою за класичну — це подвійний Шопен чи подвійний Франц Лист. Та публіка не хоче чути, абсолютно, вона не може почути мою музику. А хто її чує? То є ті нормальні люди, що на вулиці, то є ті молоді, що люблять поп чи рок чи джаз чи що. Вони просто люблять слухати музику, бо відчувають красу у ній. Саме вони беруть мою творчість до душі. І ті піаністи, які думають, що будуть жити, граючи піано-концерти Бетховена, мусять передумати. Кожен піаніст має спитати себе, що для нього краще. Можна грати Бетховена просто так, бо він прекрасний, але я думаю, що саме у continuous music полягає шлях до тих часів, що прийдуть.
Щоби краще пояснити світу свою техніку, ви написали працю на триста сторінок «Open Time» — чи можна збагнути безперервну музику за нею, без вашого безпосереднього менторства?
Можна, треба. Continuous music — то є зовсім інакший світ, інакший космос, інакша музика. Я вдихаю життя у піано — і воно дає життя назад, піано співає для нас і живе. Щоби це сталося, потрібна дуже специфічна енергія всередині тіла. «Open Time» трохи допомагає її зрозуміти, та на жаль, вона не надрукована, не зацікавила видавців. (ми знайшли «Open Time» у Google Play – прим. ред.)
Ви називаєте свою техніку «піано кунг фу» і часом згадуєте філософію тай-чі. Ви вивчали бойові мистецтва через схожий підхід до дисципліни чи це скоріш метафора?
Філософічні речі і той же тай-чі — то все прийшло пізніше. Continuous music народилась у дуже простій давній ситуації. Я тоді не робив тай-чі, але пізніше через нього зміг піднести своє тіло і душу до ще вищого рівня.
Є фізична межа, ніхто у світі не може грати швидше 13-14 нот на секунду, це закон природи, це шалена швидкість. І я довго не міг, не міг, не міг її перебити. Доки тай-чі не прийшло до мене і не змінило щось усередині. І тоді раптом за один день я відразу підніс швидкість на 30%. То є величезний зсув. Скажімо, авто Формули-1 їде 250 км год, і всі крутяться, аби створити швидші двигуни, та поки мова йде про різниці у долях секунд. Аж ось прийшло continuous music авто, воно їде 350 км/год. Це те, чим я є для фортепіано.
Водночас мені страшно, що люди пишуть «О, Любомир, так скоро не грає». Я ніколи не граю на концертах на такій швидкості, бо музично то нецікаво. Гра поза лімітом бере шалену енергії з тіла, тому я не можу її регулярно робити на концертах.
Тож continuous music більше про красу, ніж про техніку, я так розумію, і це те, до чого ви прийшли в останніх роботах, значно все спростивши.
Так, це правда. Але та краса не прийде без техніки, бо техніка — це не вміння грати правильні ноти правильним чином, як у класиці. Це інакша річ. У continuous music немає нот, які ти мусиш грати, рука може грати просто який-небудь тон. Усе тіло, усі кістки та м’язи зникають зовсім, лишається тільки повітря, що рухає твою душу через фортепіано. Навіть коли то не є дуже швидка музика, темп може бути різним.
Ви часто згадуєте Террі Райлі і його знаковий мінімалістський твір «In C» як одне з головних джерел натхнення для безперервної музики. Не секрет, що Райлі зокрема надихався психоделіками і станом зміненої свідомості — чи цікавило це вас на якомусь етапі?
Я був хіппі тоді, знаєте. Серед нас були такі, що приймали дуже багато. Я був із тих, що приймали мало, бо любили також читати філософію, літературу. Не дуже часто. Я не знаю, наскільки сильний ефект це мало на мій мозок і як пов’язано з тим, що потім я грав continuous music. Я не знаю і ніхто не буде знати. Як я прийшов до тих дверей і відчинив їх — то, може, не є так важливо. Що важливо — ті двері тепер є і люди можуть прийти до них самі. Я не вживаю нічого вже років п’ятдесят, мене це більше не цікавить.
Є фізична межа, ніхто у світі не може грати швидше 13-14 нот на секунду, це закон природи, це шалена швидкість. І я довго не міг, не міг, не міг її перебити, доки тай-чі не прийшло до мене і не змінило щось усередині
І так, та краса, що є у continuous music, а також у музиці Террі Райлі чи Стіва Райха — я відчуваю, що люди потребують її зараз, у сучасному житті. Мінімалізм, ембієнт. Щоби знайти трохи миру в собі.
Ви згадали лейбл Erased Tapes, який я дуже люблю за цілісну концепцію, живу, з душею. Нещодавно ви навіть грали на їхньому десятилітті у Берліні. Як ви оцінюєте цю спільноту, як знаходите спільну мову з інакшими, різними, молодими музикантами?
Фактично я маю дуже мало контакту з ними. У них забагато електроніки як для мене.
Але ж Нільс Фрам продюсував вам альбом.
Так, але я не спілкуюся з тими музикантами. Я не думаю, що Erased Tapes буде працювати з моєю музикою далі, то є проблема. Мені тепер дуже важко знайти якийсь лейбл, куди можна віддати свою музику. Я говорю з Deutche Grammofon, у них є відділення, що займається сучасною творчістю — може, вони зроблять один альбом. Та що це, як я маю сорок виданих альбомів на невеликих лейблах. Багато творів, які люди ніколи не чули. Прекрасні речі. Мені потрібно більше слави, то єдине рятування. Як люди більше хотітимуть мою музику, мені буде легше знайти лейбл. Я буду старатись.
Співпраця з Sony Classical, який видавав альбом «Illirion», вас теж не задовольнила? Бо я думав, що реліз на такому лейблі означав новий рівень визнання.
Я теж так думав. Я був дуже щасливий. Але проблема була в тому, що Sony абсолютно не хотіли презентувати мене як суперпіаніста. Класичні люди не мають своєю думки, вони чекають, щоби хтось сказав, що цей піаніст — фантастичний. Тоді вони будуть бігати і повторювати «о, так, він фантастичний». Я казав Sony, якщо вони того не зроблять, люди не будуть купувати альбом. Ми дійшли компромісу, та я навіть не знаю, як усе продалося.
Я знаю, що класична публіка буде мене любити. Просто хтось мусить сказати їй, що це є добре. Я чекаю на ту людину, що пояснить їм. Є старий піаніст, і доки він іще живе, прийдіть і послухайте, бо ніхто не буде грати, як він. Є сто тисяч піаністів, що можуть грати Шопена і Баха, та лише один може грати такі твори. Один.
Я був дуже здивований, побачивши цієї ночі вас із Христиною Соловій. Як це сталось і які ваші враження від співпраці?
Христина звернулась до мого українського менеджера і запропонувала зробити разом її пісню. Я дуже вдячний, що вона любить мою музику і хоче зробити це зі мною. Це дуже гарно з її боку.
Фото: Кріс Кулаковська для Comma
Підписуйтеся на наш канал у Telegram.
