Із 2 квітня на великих екранах покажуть один із наймасштабніших кінопроектів нашої країни. «Незламна» — це історія про легендарну українку, снайпера Людмилу Павличенко.
Перед прем’єрою режисер Сергій Мокрицький розповів нам про технології та ідеї в кіно, виконавицю головної ролі та стосунки україно-російської знімальної групи.
У мене своя система запису режисерського сценарію. Кожен епізод фільму має певне значення, константу, яку не можна чіпати. Це те, що незламне. А все навколо цього можна змінювати. Можна цілувати дівчину під деревом, а можна ― стоячи по пояс у воді чи заховавшись в льон. Головне — цілувати.
Простих кадрів не існує. Припустимо, я поет і мені потрібно написати вірш. Для цього я можу обмежитись вкрай мінімальним набором технічних засобів — шматком білого паперу й олівцем. Тож якщо організувати мою роботу так просто, то, за логікою, я можу писати хоч тридцять віршів щодня. Але якою тоді буде їхня цінність? Поет пише не олівцем, а душею, кров’ю, собою. Тому неправильно думати, що якщо в кадрі біжать тридцять німців, то це дуже складно, а якщо жінка, лежачи у соломі, повинна сказати «я тебе більше не кохаю» — це дуже просто. Так не виходить, ти викладаєшся і там, і там.
Ми розуміли, що припиняти роботу безглуздо і нам потрібно продовжувати дружити, бо вся ця політична катавасія тимчасова, а ми вічні
Не в технологіях справа. Довженко знімав на дуже примітивну камеру, а його оператор Данило Демуцький брав аркуш паперу, вставляв туди монокль (скло з пенсне) і робив кадри, які увійшли до скарбниці світової культури. У нас, слава Богу, повно сучасної техніки та спеціалістів, які можуть створити видовищний фільм. Залишається лише думати про ідейне наповнення — і це найважче.
У Юлії Пересильд є та внутрішня сила і той ступінь концентрації, які, думаю, були властивими Людмилі Павличенко. На проби приходили десятки талановитих акторок. Можливо, зовні хтось був навіть більше схожий на нашу героїню, та погляд, жести Юлі — дуже сильні й такі прості — мене підкорили. Як вона тримала гвинтівку, як вона повзала, як ризикувала собою на майданчику. Із нею хоч у розвідку, хоч у кіно — куди завгодно.
Фільм запускався з назвою «Битва за Севастополь», і ця робоча назва так і лишилась для Росії. Для України прокатник фільму «20th Century Fox» прийняв рішення назвати фільм «Незламна», і я не проти, тому що цей епітет так само віддзеркалює суть. Людмила Михайлівна Павличенко була великою жінкою, яка билася і за Одесу, і за Севастополь. Вона дійсно була незламною. Як говорила Елеонора Рузвельт: «Вона перемогла в усіх своїх війнах і як солдат, і як дипломат, і як жінка».
У знімальній групі були й українці, і росіяни, навіть один литовець, а вже скільки євреїв. Насправді, якщо не брати до уваги молодих акторів, група складалась із дорослих людей, у яких є спільна платформа, спільне минуле, пережили кризи й революції. Плюс ми вже дещо розуміємо в житті, тому україно-російський конфлікт майже не торкнувся наших стосунків. Але він, звичайно, вплинув на виробництво стрічки. Доводилося змінювати локації, заощаджувати і замість п’яти танків ставити три. Та все ж це були танки, а не вози. Ми розуміли, що припиняти роботу безглуздо і нам потрібно продовжувати дружити, бо вся ця політична катавасія тимчасова, а ми вічні.
Думаю, увагу прокатника «20th Century Fox» ми привернули якісною роботою. Це неймовірна компанія, мені дуже подобаються її працівники. Вони люблять кіно та з турботою ставляться до стрічок, які випускають. Віддати свій фільм у їхні руки — це честь, радість і великі сподівання.
Звичайно, мені дуже хочеться, щоб цю роботу побачила максимальна кількість глядачів і в Україні, і за кордоном. Я не впливаю на міжнародний прокат. Я в силах лише зробити хороше кіно та молитися, щоб людям було приємно його дивитися.
Коли я почув пісню «Обійми» «Океану Ельзи», то зрозумів, що один із епізодів обов’язково зніму під цю музику
Коли я почув пісню «Обійми» «Океану Ельзи», то зрозумів, що один із епізодів обов’язково зніму під цю музику. Нам пощастило, що наш продюсер Єгор Олесов — композитор за першою освітою і до того ж друг Святослава Вакарчука. У трейлері грає оригінал, та в самому фільмі глядач почує не пісню з альбому, а саундтрек, записаний симфонічним оркестром спеціально для нас. Повірте мені, звук фантастичний. Сподіваюся, що в кінотеатрах він буде таким же, як у нас в еталонній залі. Скільки разів ми не переглядали момент із цією піснею, серце стискалося щоразу.
І наш проект, і фільм Мирослава Слабошпицького «Плем’я» реалізовувались завдяки енергії Катерини Копилової (екс-голови Держкіно. — Ред.). Я дуже поважаю цю жінку. I вона, і Сергій Тримбач, голова Національної спілки кінематографістів, багато роблять для нашого кіно.
Війна — річ нікчемна й нікому непотрібна. Вона руйнує долі людей і не вирішує жодне з питань. Вона пробуджує в людині страшні сили, які потрібно пригнічувати, та не кожен на це здатен. Людмила Михайлівна мала мужність подолати ці сили й натомість знайти інші. Ми показуємо, як вона прийшла до розуміння того, що любов сильніша за смерть. Про це наш фільм. У цьому його актуальність і головний посил.
Декілька фактів про фільм «Незламна»:
• Проект презентували на стенді українського кіно Берлінського міжнародного кінофестивалю, на фестивалях у Каннах, Торонто та Одесі.
• Заявлений бюджет — $5 млн.
• Для Віталія Лінецького, актора Київського театру на лівому березі Дніпра, цей фільм став одним із останніх: він загинув через кілька тижнів після завершення зйомок.
Про Людмилу Павличенко:
За 10 місяців студентка Київського університету ім. Т. Шевченка знищила 309 ворожих солдатів. У 23 роки вона зазнала 4 поранення, 3 контузій. На фронті на Людмилу чекали такі випробування, що їх витримав би не кожен чоловік. Щоб уразити ціль і залишитися живою, їй іноді доводилося вичікувати на позиції кілька діб без їжі та води, лежачи на мокрій або мерзлій землі.
У кінці 1942 року Людмилу Павличенко у складі делегації молоді та військових відправили у відрядження до Сполучених Штатів. Вона стала першою громадянкою СРСР, яку допустили до Білого дому. На запрошення Елеонори Рузвельт Людмила зголосилася на турне містами Америки. У своїх промовах вона надихала американців на відкриття другого фронту в Європі. Знаменитими з її промови в Чикаго стали слова: «Джентльмени, мені лише 25 і я вже вбила 309 фашистських окупантів. Чи не вважаєте ви, джентльмени, що досить уже ховатися за моєю спиною?»
Зі спогадів Людмили Павличенко: «Страх — це бур’ян. Він заполонить ціле поле, якщо його не вирвати вчасно».
