21 березня на «Docudays UA» покажуть «Живу ватру» — зворушливу документалку про три покоління карпатських вівчарів на фоні сучасних змін. Наймолодший герой Іванко розповідає, що десь на полонині можна знайти золото. «Я люблю бульбу, — каже Іванко, — та хіба я зможу золотом бульбу посолити. Сіль дорожча за золото». Ця думка і характеризує «Живу ватру» — щирий, мудрий і по-справжньому український фільм.
Режисер Остап Костюк та оператор Олександр Поздняков розповіли нам про зйомки, долю українських вівчарів та нову документалістику.
Олександр: Остап родом з того регіону. Навчався на історичному факультеті, створив гуцульську капеллу, вчився у старого гуцула грати на багатьох українських інструментах і тоді ж почав збирати український фольклор.
Остап: Ми грали старі неаранжовані мелодії, досліджували давні форми народної музики, намагались знайти найстаріші. Не через історичні корені, а завдяки тому, що старі музиканти грають зовсім інакше, ніж молоді гуцули. Власне, порівнюючи стару і нову музику, ми зрозуміли, що існуємо в іншому звуковому вимірі, тому і досліджували гуцульську музику, а потім звернули увагу на вівчарство.
Існує певний історичний код людини, завдяки якому формується її культура. Раніше вівчарство було основним зайняттям, яке годувало і одягало людей. Тоді овець розводили не для м’яса, а задля молока і шерсті, тобто не заради бійні, а заради їжі та одягу. В наш час секонд хенд переміг вівцю: все можна купити дешевше. Вівчарство стало збитковим, продавати шерсть стало невигідно, бо Австралія і Китай монополізували ринок. Вівчарство з багатьох причин зникає, не тільки в українських Карпатах, а й в цілому світі. Зайняття вівчарством чимось нагадує мистецтво: як і мистецтво, воно не потрібне нікому, окрім автора.
«Жива ватра» про людей, для яких професія вівчаря — не просто покликання. Ми знімали фільм чотири роки, розпочинали на голому ентузіазмі, за свій кошт, їздили в експедиції, вилазили на гори, а основне — зближувались із людьми, які там живуть.
Зайняття вівчарством чимось нагадує мистецтво: як і мистецтво, воно не потрібне нікому, окрім автора
Ви задокументували зникаючу традицію, поставили питання. Чи очікуєте на відповідь?
Олександр: Ферми загалом і свинарники зокрема приносять багато грошей, а от на вівчарів дивляться, як на ідіотів. А тому наївно думати, що суспільство відреагує і врятує ремесло. Хоча ситуацію, справді, можна змінити. У Швейцарії, наприклад, виділяють величезні кошти тільки для того, щоб людина не займалась нічим іншим, окрім свого ремесла. Це штучна підтримка суспільства, яке розуміє важливість традиції. На жаль, зараз через війну в країні ми не можемо очікувати подібних кроків від нашої держави.
У фільмі ми не ставимо питання «коли зміниться ситуація з вівчарством?», ми передаємо свої спостереження, щоб глядач хоч на секунду замислився над тим, що втрачає.
Остап: Ми зняли кіно і це найменше, що ми можемо зробити. Це кіно важливе для людей, які живуть в тих регіонах, для дітей, бо люди мають відчувати себе і свою працю потрібними. Ми порушили це питання, але не можемо впливати на подальший хід історії.
Фільм заявлений як документальний, втім, жанрово його важко назвати таким на всі 100% хоча б через художню картинку та «невипадковості» кадру. Знаю, що Остап не режисер за освітою і це його перша повнометражна робота. То як з’явився цей формат і хто вас надихнув?
Олександр: Нас не надихали інші режисери та фільми, ми не намагались вписати свою роботу в схему «жанр/не жанр, документалка/не документалка». Нас надихали хіба нові не стереотипні форми документалістики. Найцікавіше, що ми і зараз не знаємо, як знімати кіно.
Остап: Я воював із операторами. Вони вчаться в школах, їм показують, як треба знімати, а я, на їхній погляд, знімав неправильно.
Неможливо спрогнозувати, як виглядатиме документальний фільм. Живу історію не можна заштовхати в якийсь формат. Від людини йдуть настільки сильні енергетичні потоки, що з ними важко впоратись. Це і потрібно знімати.
Найважливіший принцип усього процесу — не збрехати і не підвести героя. Людину можна показати з різних боків. Існує чимало стрічок, які дискредитують героїв за схемою «відзняли і висміяли». Та етичні моменти надважливі.
Остап Костюк, режисер документального фільму «Жива ватра»
Помітно, що «Жива ватра» пронизана вірою в героїв, щирим до них ставленням. А яка теперішня доля героїв стрічки?
Остап: Непроста. Я дуже переживаю за Василя: минулого літа він тяжко захворів. З хлопчиком Іванком усе добре. Час від часу він дзвонить нам, щоб трохи поговорити, дізнатись, як справи. А дідусь запросив нас на власний похорон, хоча все ще сповнений сил. Всередині нього все ще живе маленький хлопчик з полонини. Ми дуже прикипіли до наших героїв, полюбили їх.
А гуцульський діалект, ви довго до нього пристосовувались?
Олександр: Для Остапа він рідний, я ж досить швидко почав його розуміти. А от Микита, другий оператор, звикав довго.
Остап: Лексично зрозуміти діалект не проблема, важко сприйняти фонетичні інтонування. Музика гуцульського діалекту дуже відрізняється від літературної мови. Насправді, великою проблемою українського ігрового кіно є те, що мова не працює.
Олександр: Штучні діалоги, написані однією людиною — це проблема не тільки українського кіно. Так усюди. Вирішити проблему можна тільки позичаючи діалоги з життя.
У фільмі є момент, коли малий Іванко довго і дуже заразливо сміється. Поясніть, з чого?
Олександр: Все просто: наш другий оператор Микита пчихнув, у нього потекли шмарклі ― і ми всі почали сміятись.
Остап: В оператора потекли шмарклі радості.
Музика у фільмі і є голосом автора
Остапе, ти маєш чималий музичний досвід. Як ти вплинув на створення саундтреків до фільму?
Остап: Взагалі, я впливав на все, не лише на створення музики. Такий вже режисерський обов’язок — лізти всюди. Але я це називаю налагодженою командною роботою.
Були критичні зауваження щодо музики через штучні твори, спеціально написані для документальної картини. У фільмі є чотири музичні реальності: звуки природи, які створюють атмосферу, традиційна народна музика, естрада, яку люди у горах слухають на мобільних телефонах, і музика Алли Загайкевич. Таку різнопланову структуру важко зв’язати в одне ціле без закадрового пояснення. Тому музика у фільмі і є голосом автора.
Ми показуємо іншу Україну, країну поза війною
Зараз ви подаєте заявки на міжнародні фестивалі. Як на вашу думку західний глядач сприйме цю історію?
Остап: Мене і самого це цікавить. Насправді, вся Європа — це вівчарі: Англія, Іспанія, Франція, Німеччина. Архетип пастуха там спрацює, бо цим займались їхні предки. У них така ж криза ремесла та покликання, тому я думаю, що порівняння зробить своє.
До того ж, ми показуємо іншу Україну, країну поза війною. Ми зображаємо людину праці, відповідаємо на питання «хто такий українець?». Важливо показати чоловіків у селі, які не пиячать, а тяжко працюють, займаються улюбленою справою.
Кілька років тому з’явився українсько-німецький документальний фільм про дітей, які працюють на нелегальних шахтах Донбасу, щодня ризикуючи життям. Підсвідомо проводиш паралелі з вашим фільмом. Але головна відмінність полягає у кінцевому посилі: абсолютна, поглинаюча депресивність фільму про Донбас і життєствердність вашого. Чи не варто спробувати показати фільм на Сході?
Остап: Ми б хотіли показати його і на Сході. А щодо кінцевого посилу, мені здається, що це і називається «не підвести героя». Ти робиш свій фільм і йдеш далі, а людина залишається зі своїм світом і проблемами.
«Відзняв, як вмирає поранений боєць, і продав це, бо ти — професіонал» — це не про нас. Я завжди на боці героя. Якщо є вибір — схопитись за камеру чи простягнути йому руку — я оберу друге. Показати соціальний проект про те, як тяжко дітям в Карпатах, — завдання нескладне, а от для того, щоб показати, як вони долають «щось», проходять «крізь», справді потрібні чотири роки.
Олександр: Ненавиджу ці сучасні розмови ніби про мистецтво, а насправді ні про що. «Бути професіоналом», «іти до кінця» — це все вчорашній день, так не повинно бути. Людина в першу чергу має залишатись людиною.
Показати соціальний проект про те, як тяжко дітям в Карпатах, — завдання нескладне. Показати, як вони долають «щось», проходять «крізь» — на це справді потрібні чотири роки
Що би ви порадили молодим режисерам та операторам, які хочуть знімати, але не знають із чого почати?
Остап: Тим, хто хоче знімати кіно, я би порадив гуртувати людей довкола свого проекту. Україна — волонтерська країна. Мені здається, за допомогою волонтерів можна зробити все, що завгодно. Українці люблять тусуватись не для туси, а для того, щоби щось робити разом.
Ми мали ідею і домовленість між собою: «знімаємо, не зважаючи ні на що». Сашко дістав камери в телевізійників, хтось мав машину, хтось просто виділив кошти — так по частинах і з’явилась команда. Знаєш, щоб знімати, треба просто почати знімати. Не говорити, не чекати чогось, нескінченно вчитися чи довго думати про гроші, бо все це вбиває мотивацію.
Олександр: Людям, які ховаються за нестачею коштів і радити нічого не хочеться. Я через цей фільм у принципі і пішов навчатися в польську кіношколу в Лодзі. Перші три курси оплачував навчання, а останні два довчусь уже безкоштовно, адже мій з Остапом короткометражний фільм «Ману і капуста» завоював нагороду в Каннах у студентській програмі та отримав дистриб’юцію у Франції.
Остап: Ми його, до речі, знімали на плівку в Криму.
Післямова
Олександр: Ігровим кіно бавишся, а документальним живеш. Більшість картин, які я бачу — це індустрія, кіно не з серця, а з голови. Я такого кіно не розумію і робити не хочу. У нас є ідеї для наступних проектів, але потрібно трохи віддихатися. Якщо режисер із оператором — це подружжя, то я в Остапа зрадлива жінка, адже як оператор знімаю ще декілька інших стрічок. Втім, як тільки Остап сфокусується на наступному проекті, я до нього долучуся.
Редактор — Маргарита Пузій
Фото з інтерв’ю — Андрій Шурпенков
Фото зі зйомок надані авторами фільму
