«Чорні соняшники»: українська молодь на екрані Торонто

У Торонто завершився 11-денний Міжнародний кінофестиваль, який цього року зібрав 294 фільми з 72 країн. Серед них була й стрічка, що говорить про Україну не мовою хроніки, а мовою буденного життя.

Документальний фільм «Чорні соняшники» (Black Sunflowers) режисера Джеймса Маркуса Гейні посів друге місце в глядацькому голосуванні за найкращий документальний фільм. Стрічку створено за участі української продакшн-компанії Limelite, а виконавчим продюсером виступив американський актор і режисер Шон Пенн. Серед українських продюсерів — Володимир Яценко, Анна Яценко, Євгеній Здоровило, Влад Болєлов та Анна Октобер.

Перше місце в документальній категорії здобув біографічний музичний фільм Darlene Love: I Know Where I've Been режисера Баррі Авріча про американську співачку й акторку Дарлін Лав. Третім став The Ultra Runner Міли Аунг-Твін.

Світова прем’єра «Чорних соняшників» відбулася 11 вересня в програмі TIFF Docs. За описом фестивалю, фільм розповідає про молодих українців, які дорослішають під час повномасштабної війни та намагаються поєднувати цивільне життя з реальністю фронту. Один із героїв, Ваня, служить у війську й захоплюється дрифтом. Його друг Женя поки не служить, але відчуває тиск через наближення віку обов’язкового призову — 25 років. «Ці солдати ніколи не хотіли бути солдатами», — каже 21-річна Ніколетта, яка через війну змінила тематику своєї фотографії з природи на бойові дії.

Творці свідомо відійшли від самої лише воєнної хроніки. Камера веде глядача від підпільного танцювального клубу й казарми на передовій до місць відпочинку в сільській місцевості — так постає кілька вимірів життя героїв. «Мене здивувало, наскільки активним залишалося звичайне життя попри війну. Я не міг позбутися думки, що мейнстримні медіа оминають увагою половину цієї історії», — заявив Гейні.

Ця увага до непарадного, щоденного вимірюється не лише балами журі. Друге місце в глядацькому голосуванні означає, що історія про дрифт, фотографію й танці виявилася ближчою за багато голосніших сюжетів. Роком раніше головний приз конкурсної програми Platform на TIFF уперше здобув український фільм — антиутопічна драма Валентина Васяновича «За Перемогу!» про психологічні та соціальні виклики повоєнного майбутнього, де більшість знімальної групи зіграла самих себе. Тепер українське кіно на цьому фестивалі говорить не про майбутнє, а про теперішнє — і робить це тихо, наближено й на власний розсуд.