90-річна берегиня поліського співу: голос, що не зникає

У хаті на Поліссі, де річка Стир підступає до Прип'яті, живе жінка, чий голос пробиває стелю і сягає, здається, самих небес. Домініці Чекун — 90. Вона каже про себе просто: народна співачка. І коли питають, звідки талант, лише знизує плечима: мовляв, або Бог дав, або ввібрала з шуму жита, що досі ховає русалок.

Її пісні — не завчені мелодії, а жива пам'ять роду. Кожна — про літо чи зиму, про радість чи біль. Співає, навіть коли болить нога і важко встати з ліжка. Каже: поки живе — не має права забути. Люди їдуть до Старих Конів із різних куточків світу, щоб почути цей голос. І вона не відмовляє: якщо Бог дав талант, ним треба ділитися.

Домініка народилася в родині, де співали всі. Батько Никипор міг "покрити" десятьох чоловіків першим голосом, мати Доміня перейняла безліч пісень від своєї матері Палажки. Мала Даня слухала, як жінки на вечорницях прядуть і співають, а сама тихенько вчилася біля припічка. У 15 пішла доїти корів, у 19 вийшла заміж за Янека, якого навчила співати. Разом вони виводили мелодії вечорами, аж поки її не помітили в колгоспі й не попросили зібрати місцевих жінок до клубу.

Голос Домініки чувся далеко за межами села. У 70-х її возили до Москви, де вона дивувала публіку силою та енергією. Потім були Будапешт, Варшава, Париж. У 84 роки вона стояла на крилосі собору Святого Володимира Великого — і люди завмирали. Але всі дороги завжди повертали її додому, у Старі Коні.

Співачка й досі зберігає унікальну манеру виконання — так званий кучерявий спів, де кожна нота мережиться десятками півтонів. Дослідники кажуть: її мелодика щоразу змінюється, імпровізує, не псуючи основи. Акторка львівського театру Курбаса Наталка Рибка-Пархоменко, яка записує пісні Домініки, порівнює її голос із базовою вібрацією Всесвіту: він зцілює і повертає до першоджерел.

Культурологиня Ярина Винницька називає Домініку "живим голосом русалок і мавок" — ретрансляторкою традиції, що сягає тисячоліть. Мовляв, Полісся — найбільш законсервований регіон України, і такі люди, як Чекун, зберігають код нації. Саме Домініка відкривала масштабний концерт до 30-річчя Незалежності на Михайлівській площі в Києві: її підняли на високу сцену, і вона співала так, ніби благословляла всю країну.

У хаті Домініки на столі — фотографія з Віктором Ющенком, який вручав їй звання заслуженої працівниці культури. Поруч — листівка з Америки від учениці, яка навчає українських пісень за кордоном. Донька Олена каже: мамі телефонують звідусіль, навіть з Офісу Президента, коли вручали орден Княгині Ольги. Але Домініці вже не важливі нагороди. Вона просто співає — щодня, лежачи в хаті чи сидячи на лаві. І десь у куточку, як колись, її слухає маленька дівчинка в полотняній сорочці.

Домініка вже спакувала вузлик зі сценічним вбранням — тканою сорочкою, бордовою спідницею, фартухом. Каже: якщо треба в музей — нехай беруть. А от пісні нікому не віддасть — вони живуть лише в ній. І поки б'ється серце, вона співатиме про свою землю, про річку, про тих, хто пішов. Бо пісня — це те, що лишається, коли замовкають усі інші голоси.