«Дисидент»: спроба розповісти про Опір кінця 1960-х, якій бракує плоті

Серпень 1968-го. Хрущовську «відлигу» згорнуто остаточно, радянські танки вже в Чехословаччині. Саме в цей час до України повертається Олег (Олександр Прищепа) — колишній боєць Української повстанської армії, який відсидів багато років у таборах. З такою біографією ні йому, ні його дружині Вілені (Вікторія Ромашко) не знайти гідної роботи. Та принципів Олег не зраджує — і це ускладнює життя обом. Дедалі радикальнішаючи, він зважується на відчайдушний акт протесту.

Стрічка поділена на чотири частини, як роман чи повість: «Дружина», «Друг», «Віра», «Вогонь». Кожен персонаж взаємодіє з режимом або не сприймає його по-своєму. Вілена просто намагається вижити й бути хоч трохи щасливою. Її сусід по комуналці дядько Яшко (Віктор Шестаков) ловить західні «голоси» по радіо, але бурчить на сучасних дисидентів. Юна сусідка Даша (Дарʼя Сердюк) слухає рок, сама складає пісні англійською і листується з ровесницею з Праги. А «друг» — письменник Тарас (Дмитро Ярошенко) — виголошує промови про розвиток української мови й намагається витягти з Олега спогади про УПА, бо насправді є стукачем КҐБ.

Автори повсякчас наголошують, що сценарій заснований на реальних подіях. У пролозі Андрій Алфьоров згадує «відлигу» й вихід вʼязнів зі сталінських таборів, серед яких були й ветерани УПА, каже, що це фільм-спогад його тітки, і що його самого колись охрестив священник підпільної УГКЦ. В епілозі ж констатовано, що вирішальний етап боротьби за Незалежність почався 24 лютого 2022 року.

Прагнення автентичності тяжіє над фільмом як імператив — і не завжди спрацьовує. Гуренко й Алфьоров активно вставляють архівні зйомки Києва кінця 1960-х, але хроніка слабко поєднується з ігровими епізодами, знятими з ефектом «софт-фокусу»: чіткий лише центр кадру, а краї розмиті. Як саме це має характеризувати життя героїв — не до кінця зрозуміло.

В інтерʼєрах бракує тогочасної захаращеності, коли шкода викидати будь-яку річ, і водночас радянської обдертості — навіть у комуналці. Добра половина персонажів говорить російською, а потім це продубльовано в студії українською одним актором. Хід незрозумілий: чи то хотіли показати, як було тоді, коли рідною мовою послуговувалася зникома меншість, а потім передумали, чи то одразу планували зіткнення питомих українських голосів з «офіційним» перекладом. Вийшло незграбно.

Меломанка Даша на прохання Олега бере гітару, щоб заспівати свою пісню. Здавалося б, ось вона — епоха: кінець 1960-х, хіпі, пісні «Бітлз», розквіт контркультури, що просочувався за «залізну завісу». Але виступу на прокуреній кухні ми так і не побачимо. Замість нього за кадром лунає маловиразна тужлива композиція з нерозбірливим вокалом.

Видно, що співрежисери намагалися якнайдалі відійти від пафосу, на який слабує наш жанр історичної драми. У дисидентському колі немає ідеальності: є подружня невірність, чвари; Олег із його категоричністю просто руйнує власну сімʼю. Та все ж характери поступаються дискурсам. Без побутової й психологічної повнокровності, без мережі точних деталей, які окреслюють епоху і людей у ній, оповідь про минуле не матиме потрібної правди.

Убивча рішучість Олега, мʼякий бунт Даші, дискусії поміркованих дисидентів, підпільне священництво, самовиправдання Тараса, диявольські хитрощі КҐБ-істів — усе це могло б стати прекрасним есеєм про різні голоси, що жили в нашій масовій свідомості й почасти звучать у ній досі. Але довкола цього привабливого конструкта забагато зайвої плоті.