«Я рідко прокидаюсь мріючи»: інтимна драма про кохання і війну, яку творці прожили наосліп

У головному конкурсі кінофестивалю в Локарно відбулася прем'єра фільму «Я рідко прокидаюсь мріючи» — спільного проєкту сценаристки Анни Мелікової та режисерки Ізабель Штевер. Стрічка починається як інтимна новорічна історія пари — Олега та Олі, які в Києві намагаються втримати крихке відчуття нормальності. 24 лютого 2022 року їхнє життя, як і життя всієї країни, розпадається: герої вирушають на захід, і ця дорога стає для них випробуванням ідентичності, близькості та здатності залишитися разом.

Головні ролі виконали непрофесійні актори — Маркус Брайт і Тетяна Миронишена, для яких ця робота стала дебютом. Їхній шлях до проєкту був незвичним: Таня отримала повідомлення в Instagram від Анни Мелікової, яка побачила в ній типаж Олі, а Маркуса на кастинг покликав знайомий з фестивалю Sunny Bunny, який почув, що творці шукають трансгендерного актора. Кастинг тривав пів року, і лише влітку, коли запитали про ставлення до оголених сцен, стало зрозуміло: це серйозно.

Режисерка свідомо не давала акторам читати сценарій. Ізабель Штевер хотіла, щоб вони прожили історію разом із нею, без заздалегідь сформованих уявлень про персонажів. Сцени надходили поступово — іноді за вечір, іноді за день, що створювало напівімпровізаційний формат. Актори могли змінювати діалоги, зберігаючи суть, але додаючи власний досвід. Маркус зізнається, що для нього, як аутичної людини, непередбачуваність могла б стати стресом, але постійна комунікація з режисеркою та сценаристкою створила безпечний простір.

Підготовка до ролі для Маркуса стала глибоким зануренням у власне минуле. Він повертався до місць, пов'язаних із його медичним і юридичним переходом, відвідував психоневрологічну клініку, згадував моменти принижень і боротьби з системою. «Травматичним було те, через що мені довелося пройти просто як людині», — каже актор. Він навіть створив ескізи татуювань для свого героя, поєднавши в них власні відчуття й асоціації.

Однією з найчутливіших тем стали інтимні сцени. В Україні практично немає інтимних коучів, тому режисерка запропонувала інший підхід — перетворити їх на хореографію. Команда разом обрала пози, спочатку репетирувала в одязі, сміючись, а потім поступово додавала оголеність. У день знімань у кімнаті залишилися лише актори та звукорежисерка, статична камера стояла в сусідній кімнаті. «Це було дуже красиво, — згадує Таня. — Відчуття, ніби ми справді самі». Для Маркуса оголеність не була проблемою, але він сильно боявся переступити чужі кордони, тож вони проговорювали кожну деталь.

Найважчими для акторів стали сцени, що торкаються реального болю. Для Маркуса — епізод на кордоні, де Олег змушений пояснювати свою трансгендерність, щоб перетнути кордон. «Тобі доводиться пояснювати власне існування через те, що інша людина може зрозуміти», — ділиться він. Для Тані — сцени початку війни, адже війна триває досі. Одного разу під час знімань сцени з повітряною тривогою в Києві почалася справжня тривога. «Мене трохи накрило: „Ну супер, зараз ми всі помремо“», — зізнається вона.

Фільм «Я рідко прокидаюсь мріючи» — це не просто історія про війну чи трансгендерний досвід. Це розмова про прийняття, про любов, яка змінюється, і про те, як залишитися собою, коли світ навколо руйнується. Для Маркуса це історія про любов до людини, яка, змінюючись, фундаментально лишається тією, в кого закохався. Для Тані — про кохання і війну, які вона проживала у власному житті. І, можливо, саме в цьому — сила стрічки: вона не дає відповідей, але дозволяє бути поруч із тими, хто шукає їх сам.