Софі Лорен і три ролі, які змінили уявлення про кіно

Італійське кіно середини минулого століття дало світові чимало облич, але жодне з них не трималося на екрані так довго, як обличчя Софі Лорен. Її героїні — вдови, домогосподарки, жінки з народу — щоразу виходили за межі амплуа й перетворювалися на свідчення про час. Три стрічки з її участю допомагають відчути, як класика працює з болем, гумором і свободою.

«Чочара» (1960) переносить глядача в роки Другої світової війни. Вродлива вдова Чезіра намагається врятувати тринадцятирічну доньку Розетту від бомбардувань Рима: залишає власну крамницю й вирушає до рідного гірського селища, сподіваючись там знайти прихисток. У дорозі до них долучається освічений студент Мікеле, який бере на себе частину тягаря мандрівки. Та жорстока дійсність наздоганяє обох жінок уже на шляху назад, до звільненого міста. Критики на Rotten Tomatoes відзначають надзвичайно потужну й емоційну гру Лорен, хоча дехто з кінознавців зауважує, що окремі сцени видаються надміру похмурими.

«Шлюб по-італійськи» (1964) — зовсім інша інтонація. Філумена Мартурано й Доменіко Соріано живуть разом понад двадцять років, але чоловік не квапиться з весіллям. Коли він вирішує одружитися з молодшою жінкою, ображена Філумена вдає, ніби смертельно хвора, і вимагає вінчання просто біля ліжка. Після церемонії вона раптово одужує й приголомшує новоспеченого чоловіка звісткою про трьох дорослих синів; коли ж з'ясовується, що один із них — його рідна дитина, між подружжям спалахує низка конфліктів, за якими насправді стоїть щире почуття. Рецензенти на Rotten Tomatoes вихваляють незрівнянну хімію між Лорен і Марчелло Мастроянні, а частина оглядачів дорікає стрічці за схильність до театральної гіперболізації.

Третя робота — «Незвичайний день» (1977). Дія відбувається 8 травня 1938 року в Римі, коли місто вирушає на військовий парад з нагоди приїзду Адольфа Гітлера. У порожньому багатоквартирному будинку залишаються двоє: виснажена побутом домогосподарка Антонієтта та самотній колишній радіоведучий Габріеле, якого переслідує фашистський режим. За кілька годин вони знаходять одне в одному опору, яка назавжди змінює їхні погляди на свободу й власну долю. На Rotten Tomatoes рецензенти високо оцінюють режисуру Етторе Сколи та вміння Лорен відійти від звичного амплуа гламурної діви, хоча деякі автори нарікають на надто повільний ритм і камерність, що подеколи нагадує телевізійну виставу.

Разом ці три історії утворюють своєрідний портрет: жінка перед лицем війни, жінка в пастці побуту, жінка наодинці з історією. Софі Лорен ніколи не грала абстрактних героїнь — вона завжди трималася конкретної людини з її тілом, голосом і впертістю. Саме тому ці фільми варто дивитися не як музейні експонати, а як живий досвід: вони нагадують, що велике кіно починається з уваги до того, хто стоїть поруч.