C CommaШоубіз, зірки, музика

Майкл Джей Фокс на «Еммі»: вечір, коли зал аплодував стоячи

·311 слівредакція
Майкл Джей Фокс на «Еммі»: вечір, коли зал аплодував стоячи

На церемонії «Еммі» в Лос-Анджелесі Майкл Джей Фокс отримав гуманітарну премію імені Боба Гоупа, а зал кілька хвилин аплодував йому стоячи. Актор приїхав на подію з усією родиною.

Червоні доріжки рідко бувають місцем тиші. Але цього вечора в Лос-Анджелесі сталося саме таке: зал підвівся, і оплески не вщухали кілька хвилин. На сцену «Еммі» вийшов Майкл Джей Фокс — 65-річний актор, який уже багато років живе з хворобою Паркінсона. Він пересувається в кріслі колісного візка, і це анітрохи не применшує його присутності.

Того вечора йому вручили гуманітарну премію імені Боба Гоупа — відзнаку за діяльність і внесок у дослідження хвороби Паркінсона. На церемонію Фокс приїхав не сам: поруч були дружина Трейсі Поллан і четверо дітей — 37-річний Сем, 31-річні близнючки Аквінна та Скайлер і 24-річна Есме. Родина йшла червоною доріжкою разом, і це, здається, було не менш важливою частиною вечора, ніж сама нагорода.

Діагноз акторові поставили у 29 років — ще 1991 року. Публічно він оголосив про це лише 1998-го. Зі сцени Фокс пригадав, як у ті роки боявся, що правда зруйнує його стосунки з глядачами: «Коли мені не виповнилося трохи за 20, доля підкинула мені роль, якої я не шукав. Спочатку я тримав у таємниці те, що мені діагностували хворобу Паркінсона. Я боявся, що це вплине на мою роботу та стосунки з глядачами. Чи сміятимуться вони, якщо дізнаються, що я хворий? Але я був вражений вашою підтримкою. Вона підбадьорила мене, і я не втратив того, що вмію робити».

Ця розповідь — не лише про страх, а й про те, що з нього виросло. У 2000 році Фокс заснував Фонд Майкла Джей Фокса з дослідження хвороби Паркінсона. У промові він сказав, що його команда наближається до того, щоб «назавжди подолати цю хворобу». На екрані актор із перервами працював до 2020 року.

Історія Майкла Джей Фокса — це історія про те, як хвороба змінює форму життя, але не його зміст. Публічність, якої він колись боявся, зрештою стала інструментом: вона дала йому змогу говорити про недугу вголос і збирати навколо цієї розмови тих, хто теж її чує від лікаря. А оплески стоячи — це, мабуть, найпростіша й найщиріша форма визнання, доступна залі.

Читайте також