«Тіні забутих предків»: магія Карпат, що підкорила світ

У грудні 1962 року Київська кіностудія ім. Довженка затвердила сценарій до сторіччя Михайла Коцюбинського. Формально — звичайне ювілейне кіно. Але режисер Сергій Параджанов мав на це зовсім інші плани. Разом з Іваном Чендеєм він майже місяць жив у родині співавтора, навчаючи господиню готувати голубці з виноградного листя й до другої ночі розмірковуючи про технологію написання сценаріїв. На звинувачення в українському буржуазному націоналізмі він жартував: за національністю він вірменин, тож така претензія до нього не пришиється.

Знімання тривали з травня 1963-го по жовтень 1964-го в селі Криворівня на Івано-Франківщині — там, де колись писав свою повість Коцюбинський. Параджанов поринув у гуцульську культуру: вивчав храми, був присутній на хрестинах і похоронах. Він зізнавався, що все, що бачить глядач на екрані, — це не вигадка, а реальне життя. Режисер не хотів знімати чергове ювілейне кіно, а прагнув чогось глибшого — і йому це вдалося.

Кастинг головного героя міг піти зовсім іншим шляхом. Спочатку на роль Івана Палійчука розглядали московського актора Геннадія Юхтіна, а Івану Миколайчуку дозволили спробувати радше з поваги до його вчителя. Параджанов навіть не хотів витрачати плівку на молодого актора. Але коли Миколайчук під час проб перехрестився й почав говорити з такою щирістю, що оператор Юрій Іллєнко мусив наздоганяти режисера, який уже пішов із павільйону, — усе змінилося. А головну героїню обрали за лічені секунди на вулиці. Лариса Кадочникова працювала в московському театрі «Соврємєннік» і не мала стосунку до кіно. Побачивши її, Параджанов вигукнув: «О, Марічка!» — і роль дісталася їй практично без проб. Ця зустріч змінила життя акторки: вона переїхала в Україну назавжди.

Творчі суперечки між Параджановим та Іллєнком були такими гарячими, що одного разу вони домовилися стрілятися на старовинних гуцульських пістолетах на мосту через Черемош. Річка розбушувалася й знесла міст, дуель не відбулася. Увечері, переглянувши перші проявлені плівки, вони обнялися — і, за словами Іллєнка, продовжили сваритися далі.

Заради однієї сцени прощання Івана й Марічки акторів обливали крижаною водою. Знімання відбувалися на початку жовтня, поливальна установка лила воду температурою 2 градуси, а актори витримали близько десяти дублів. Для сцен потойбічного світу срібну фарбу наносили не лише на обличчя акторів, а й на листя дерев. Друг Параджанова згадував, як через кілька років побачив під Косовом скелі, ніби пофарбовані синькою, — це були залишки тієї самої фарби, яку так і не змило дощами.

Успіх фільму приписували мольфару. Останній відомий гуцульський мольфар Михайло Нечай, який консультував Параджанова, натякав, що всесвітнє визнання стрічки — не випадковість, а результат справжніх карпатських чарів. А от вигадане режисером ярмо на шиї молодих обурило гуцулів: такого весільного обряду не існувало, і місцеві боялися, що глядачі вирішать, ніби це справжня традиція.

Навіть звук трембіт потребував неймовірної логістики. Щоб записати автентичне звучання, з Карпат до Києва везли з десяток інструментів завдовжки до 8 метрів, які не влазили в пасажирський салон. За спогадами Мирослава Скорика, довелося підганяти до літака ще один трап і заштовхувати трембіти боком. Саме ці звуки урочисто відкривають фільм.

Прем'єра стрічки 4 вересня 1965 року в кінотеатрі «Україна» стала актом громадянської мужності. Літературний критик Іван Дзюба, аспірант Василь Стус і журналіст В'ячеслав Чорновіл закликали глядачів піднятися на знак протесту проти арештів українських інтелектуалів. Під підготовленим листом протесту тоді підписалося 140 людей.

«Тіні забутих предків» — це не просто екранізація. Це фільм, який перетворив етнографію на живий, дихаючий світ, де містика, фольклор і людська драма сплітаються в нерозривне ціле. Історія кохання, яка переростає в щось значно більше, досі зачаровує — і змушує Гарвард включати стрічку в обов'язкову програму майбутніх кінознавців.