Актор і ветеран Володимир Міненко: театр як місток між фронтом і домом

Володимир Міненко з позивним Актор провів два роки в десантно-штурмових військах, воював на Запорізькому напрямку, пройшов через пекло Роботиного та Вербового, а потім опинився в Курській області. Повернувшись до Києва після серйозних поранень і тижня в реанімації, він зізнається: спершу не хотів повертатися на сцену, бо не розумів, де може згодитися.

Усе змінила випадкова зустріч із режисером Давидом Петросяном. Той зателефонував і запропонував спробувати зіграти у виставі «Поліандрія» за п’єсою Сергія Кулибишева. Це історія про вчительку Полю, до якої після війни повертаються двоє чоловіків замість одного — той, кого вона знала, і той, кого сформували воєнні будні. Абсурдна форма дозволяє говорити про глибоку й болючу тему: як змінює людей війна і як цивільним навчитися розуміти тих, хто повернувся з фронту.

Ця тема Міненку близька. Він зізнається: суспільство досі не знає, як сприймати ветеранів із травмами. Тому для нього важливо зі сцени озвучувати незручні питання — це, на його думку, об’єднує людей і мотивує шукати відповіді. У виставі «Троянство» він грає драматурга, який закликає театр не ховатися за шароварщиною, а говорити правду про лицемірство й пристосуванство.

Зараз 39-річний актор репетирує третю виставу Петросяна — «Будь мужиком!» за п’єсою Наталії Торжевської. Це історія про квір-представників у війську. У постановці задіяні ветерани та чинні військовослужбовці, зокрема трансгендери. Міненко каже: якщо на фронті кожен, хто тримає автомат, — молодець, то чому в цивільному житті на людину в спідниці навішують зневажливі ярлики? Про це теж варто говорити зі сцени.

Сам Міненко пройшов непростий шлях до війська. Тричі просився до військкомату, поки нарешті отримав повістку на початку 2023 року. Його відібрали в розвідку ДШВ — із шестисот охочих обрали чотирнадцять. Після підготовки в 199-му навчальному центрі на Житомирщині він потрапив на Запорізький напрямок, де дістав два основні поранення. Мінометний уламок прошив руку, а осколки гранати — живіт і легені. Після цього були контузії, реанімація в Самарі на Дніпровщині та довге лікування.

Війна для нього — не лише фізичні рани. Каже, що в Києві за два роки служби побував лише раз, і місто змінилося: стало більше несправедливості. Ветерани часто відчувають ставлення «мовчи й не заважай». Але Міненко наголошує: коли повертаєшся, розумієш, що життя триває, і це чудово. Театр для нього — як сім’я, і саме через нього він знайшов спосіб говорити про найважливіше: про порозуміння між тими, хто воював, і тими, хто чекав удома.