Богдан Ступка: геній сцени та кіно, якого пам'ятають і через 85 років

Богдан Ступка — постать, без якої неможливо уявити українську культуру. Він пройшов шлях від акторської студії при Львівському театрі імені Марії Заньковецької до міністерського крісла та посади очільника Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Його талант визнавали ще за життя: Шевченківська премія 1993 року, звання народного артиста України, десятки ролей, що стали еталонними.

Театрознавиця Ганна Веселовська зауважує: «Адже весь світ вважав театром, який його колись зловив». Ступка міг представити на сцені все — від робота-гуманоїда у вісімнадцять років до вічно молодого Фауста в пізніші роки. Його «домагально-запитальні інтонації дряпають душу», а «невиправний галицький акцент» ставав не вадою, а особливою драмо-іронічною рисою, як писав театрознавець Ростислав Коломієць.

Окрема сторінка творчості Ступки — співпраця з режисером Сергієм Данченком. Кінознавиця Лариса Брюховецька порівнює їхній тандем із зустріччю Марчелло Мастроянні та Лукіно Вісконті. Разом вони створили вистави, що виходили за межі соцреалізму, до якого тоталітарна система загнала український театр після знищення «Березоля», Леся Курбаса та Миколи Куліша.

Вершиною цієї співтворчості стало «Украдене щастя» за Іваном Франком. Ступка зіграв не стереотипного героя-коханця, а трударя Миколу Задорожного — чоловіка, що став заручником обставин. Театрознавець Олег Вергеліс писав: «Сергій Данченко творив виставу як поєдинок рівноправних партнерів: Миколи і Михайла, чоловіка і коханця. То була суто чоловіча вистава — про чоловічу честь, про несправедливість життя і наругу долі». Особливо вражала сцена, коли Задорожний разом із дружиною Анною довго стягував із обмерзлих ніг чоботи, «ніби пастку, в яку потрапила звірина у хижому лісі».

Ступка на власному досвіді відчув, що таке цензура. У 1971 році він знявся у фільмі «Осяяння» режисера Володимира Денисенка — складній стрічці про вченого-генетика, що робить важливе відкриття, але не поспішає ділитися ним зі скептичним керівництвом. У фільмі звучала духовна музика Максима Березовського, замовчувана радянською владою. Після прем'єри 1972 року стрічку розкритикували в московських кіновиданнях, назвавши невдалим прикладом українського поетичного кінематографу, і фільм на десятки років зник.

«Осяяння» репресували, але не знищили. Вціліла одна позитивна копія, яку віднайшли. Довженко-Центр відновив фільм, і 2024 року його демонстрували в програмі «Київкінофесту». До речі, у стрічці можна побачити портрет Ступки, створений художником Іваном Марчуком, — ця картина зникла після зйомок, але кілька років тому її придбав Національний художній музей.

На межі тисячоліть Ступка зіграв провокативну головну роль у «Молитві за гетьмана Мазепу» — першій великобюджетній українській стрічці часів незалежності. Підтримав також важливі фільми «Мамай» і «Богдан Зиновій Хмельницький». А з 30 грудня 1999 року по 31 травня 2001-го обіймав посаду міністра культури в уряді Віктора Ющенка. На запитання про свою міністерську роботу відповідав багатозначно й іронічно: «Думаю…»

«Він свою мистецьку висоту взяв і впевнено її тримав до кінця життя», — підсумовує Лариса Брюховецька. Богдан Ступка залишив по собі не лише ролі, а й цілу епоху українського мистецтва, яка не втрачає актуальності навіть через п'ятнадцять років після його відходу.