«Дисидент»: спроба розповісти про Опір кінця 1960-х, де характери поступаються дискурсам

У серпні 1968-го, коли хрущовську «відлигу» остаточно згорнули, а радянські танки вдерлися до Чехословаччини, колишній боєць Української повстанської армії на імʼя Олег (Олександр Прищепа) повертається до України після багаторічної відсидки в таборах. З такою біографією ні йому, ні його дружині Вілені (Вікторія Ромашко) не знайти гідної роботи. Та принципів герой не зраджує — і що далі, то радикальнішим стає, аж до відчайдушного акту протесту.

Стрічка поділена на чотири частини, як роман чи повість: «Дружина», «Друг», «Віра», «Вогонь». Кожен персонаж має власний спосіб взаємодії з режимом або його несприйняття. Вілена просто намагається вижити і бути при цьому бодай трохи щасливою. Її сусід по комуналці дядько Яшко (Віктор Шестаков) ловить західні «голоси» по радіоприймачу, але бурчить на сучасних дисидентів. Юна сусідка Даша (Дарʼя Сердюк) слухає рок, сама складає пісні англійською і листується з ровесницею в Празі. А «друг» — письменник Тарас (Дмитро Ярошенко) — виступає з промовами за розвиток української мови та намагається витягти з Олега спогади про УПА, бо насправді є стукачем КҐБ.

Автори повсякчас підкреслюють, що сценарій заснований на реальних подіях. Є пролог, де Андрій Алфьоров нагадує про «відлигу» й вихід вʼязнів зі сталінських таборів, серед них і ветеранів УПА, підкреслює, що це фільм-спогад його тітки і що його самого колись охрестив священник підпільної УГКЦ. Є й епілог із констатацією, що вирішальний етап боротьби за Незалежність почався 24.02.22.

Змагання за автентичність тяжіє над фільмом як імператив — але не завжди вдалий. Гуренко й Алфьоров активно використовують архівні зйомки Києва кінця 1960-х, проте хроніка слабко корелюється з ігровими епізодами, знятими з ефектом «софт-фокусу», коли чітко увиразнений лише центр кадру, а краї розмиті. Як саме такий прийом має охарактеризувати життя героїв — не дуже ясно.

В інтерʼєрах бракує тогочасної захаращеності, коли шкода викидати будь-які речі, й водночас радянської обдертості — навіть у комуналці. Добра половина персонажів говорить російською; потім це продубльовано поверху в студії вже українською, одним актором. Незрозумілий хід. Хотіли спершу показати так, як було тоді, коли рідною мовою послуговувалася зникома меншість, — а потім передумали? Чи одразу планували зіткнення питомих українських голосів з «офіційним» перекладом? Вийшло в будь-якому разі незграбно.

Меломанка Даша на прохання Олега бере в руки гітару, щоб заспівати свою пісню. Здавалося б — от зараз явити епоху, це ж кінець 1960-х, хіпі, пісні «Бітлз», розквіт контркультури, за «залізну завісу» це просочувалося! А дзуськи. Виступу на прокуреній кухні ми так і не побачимо. Натомість за кадром лунає якась маловиразна, тужлива композиція з не дуже розбірливим вокалом.

Видно, що співрежисери намагалися якнайдалі відійти від пафосу, на який слабує весь наш жанр історичної драми. В них дисидентське коло неідеальне, є в ньому подружня невірність, чвари; Олег із його категоричністю, зокрема, просто руйнує власну сімʼю. Та все одно характери поступаються дискурсам. Без побутової і психологічної повнокровності, без мережі точних деталей, які окреслюють епоху і людей у ній, ніяка оповідь про минуле не матиме потрібної правди.

Убивча Олегова рішучість, мʼякий Дашин бунт, дискусії поміркованих дисидентів, підпільне священництво, самовиправдання Тараса, диявольські хитрощі КҐБ-істів: насправді це міг би бути прекрасний есей про ті різні голоси, що жили в нашій масовій свідомості, почасти звучать у ній і зараз. Але довкола цього привабливого конструкта забагато зайвої плоті.