Марія Заньковецька: жінка, яка випередила свій час і змінила театр

4 серпня виповнилося б 172 роки Марії Заньковецькій — жінці, чиє ім'я назавжди вписане в історію українського професійного театру. Її доля — це історія про те, як аристократка з дворянської родини свідомо обрала шлях служіння українській культурі та стала прикладом для мільйонів.

Народжена в родині мирового судді Костянтина Адасовського, Марія з дитинства зростала в атмосфері творчості. Батько влаштовував домашні вистави, де маленька Маруся грала свої перші ролі. Освіту дівчина здобула в Ніжинській гімназії, де її наставником був відомий байкар Леонід Глібов. Саме він першим розгледів у вихованці великий сценічний талант і наполягав на тому, щоб вона присвятила себе театру.

«Марія Костянтинівна була світська левиця. Вона була гарна, вродлива, розумна, кмітлива, мала гарне почуття гумору, чудово одягалася і мала вишуканий смак. Нині вона була б відомою інфлюенсеркою, блогеркою, можливо, її знали б і за кордоном», — розповідає місцева дослідниця та екскурсоводка Оксана Гончарова.

Проте тогочасне суспільство позбавляло жінок елементарних прав. Марія зазнала домашнього насильства в шлюбі, тяжко перехворіла на дифтерію, через що частково втратила голос. Усе це не зламало її — навпаки, стало поштовхом до кардинальних змін.

Переломним моментом став приїзд до Єлисаветграда (нині Кропивницький). Саме тут, у трупі Марка Кропивницького, вона дебютувала в ролі Наталки у виставі «Наталка Полтавка». Цей виступ започаткував історію першого українського професійного театру.

«Наше місто, коли вона сюди приїхала, стало для Марії Костянтинівни точкою неповернення до минулого. Вона приїхала сюди однією, а вже з трупою Кропивницького їхала зовсім іншою людиною. Тобто ця жінка тут себе створила, і саме цей її вчинок допоміг перетворюватися потім і українській жінці на сильну, вольову, свободолюбну натуру, що ми маємо нині», — зазначає Гончарова.

Володіючи російською мовою та маючи доступ до найкращих салонів Петербурга й Москви, Заньковецька свідомо обрала шлях служіння українському народові. Сучасники згадували її гіпнотичний голос і неймовірну красу, що змушували глядачів плакати. Її грою захоплювалися Антон Чехов і Лев Толстой, вірші їй присвячували Павло Тичина, Максим Рильський та Олександр Олесь. Михайло Грушевський називав її «царицею української сцени», а Одеська «Просвіта» дякувала за повернення народу його дітей і пробудження національної гідності.

Особисте життя акторки стало справжнім викликом патріархальному суспільству. Заради кохання до актора Миколи Садовського вона подала на розлучення з чоловіком Олексієм Хлестовим. За законами імперії, розлучення дозволяли лише за умови доведеної зради. Марія взяла провину на себе, свідомо піддавши своє ім'я ганьбі. Родина відвернулася від неї, а церква наклала довічну заборону на повторний шлюб.

«Усі ці перешкоди не зламали Марію Костянтинівну, а показали те, що українська жінка, якщо вона захоче, якщо вона впевнена в собі, всі ці перешкоди пройде з високо піднятою головою. Вона це зробила і показала приклад іншим, як себе поважати», — підсумовує дослідниця.

Окрема сторінка біографії Заньковецької — культурний спротив під час визвольних змагань 1917–1921 років. Вона створила власну трупу, з якою співпрацював Панас Саксаганський, і грала вистави перед офіцерами Української Народної Республіки. Першим біографом акторки став Симон Петлюра. Визнання приходило з різних боків: гетьман Павло Скоропадський у 1918 році призначив їй пожиттєву пенсію, а більшовицька влада в 1923-му першою в Радянській Україні надала звання народної артистки.

Сьогодні пам'ять про Заньковецьку зберігають не лише в театральних колах. У Бобринці на Кропивниччині в місцевому музеї дбайливо бережуть її особисті речі — шкіряні туфлі та шаль. А в Кропивницькому можна скуштувати легендарний яблучний пиріг акторки, рецепт якого місцеві краєзнавці відновили під час власного розслідування. Секрет простий: соковиті яблука, багато цукру — і краї пирога стають карамелізованими. Кажуть, саме таким десертом колись частувався сам Марко Кропивницький.

Історія Марії Заньковецької — це не лише минуле. Це нагадування про те, що сила духу, вірність своїм переконанням і любов до власної культури здатні долати будь-які перешкоди.