Ексведуча «1+1» Марина Леончук про роботу баристою у Британії

27 серпня 2026, 21:05 ·485 слівредакція

Марина Леончук, яка понад 20 років працювала в українському телепросторі, після переїзду до Великої Британії починала кар’єру з нуля. В інтерв’ю вона розповіла, чому досвід не відкрив двері до BBC та як британські господарі «поставили її на місце».

Коли за плечима два десятиліття роботи в кадрі, здається, що світ уже підкорений. Але еміграція ламає цю впевненість: Марина Леончук, відома глядачам «1+1», опинилася в Британії не в студії, а за кавовою машиною.

Після початку повномасштабного вторгнення вона разом із сином Гордієм виїхала з Києва. Спочатку були батьки, потім Чернівці, де журналістка очолила службу новин місцевого телеканалу. Згодом за програмою Homes for Ukraine родина перебралася до Великої Британії та оселилася в приймаючій сім’ї.

Леончук зізнається: сподівалася, що резюме з іменами політиків і серйозними проєктами відчинить будь-які двері. Реальність виявилася жорсткішою. Британські роботодавці не поспішали брати її навіть на базові позиції — заважали мовний бар’єр, місцеві правила ринку та так звана overqualification, коли надмірний досвід лякає, а не приваблює.

Окремим випробуванням стало ставлення господарів будинку, які прихистили її з сином. Вони наполягали: не можна сидіти вдома, треба вчити англійську, працювати, соціалізуватися. Спочатку це обурювало, здавалося браком співчуття. Але з часом Леончук переглянула позицію — і це стало поштовхом до дій.

Першим місцем роботи стала ятка з випічкою, потім — кав’ярня. Професію баристи довелося опановувати з нуля, без жодного досвіду з обладнанням. Для телеведучої це стало своєрідним етапом адаптації — способом зрозуміти нову країну та її трудові реалії.

Англійська, каже Леончук, на старті була на рівні базового спілкування — замало для медіа. Лише згодом прийшло усвідомлення: український професійний багаж не гарантує аналогічної позиції за кордоном. Мають значення локальні стандарти, оцінка іноземного досвіду та мова.

Нині журналістка продовжує працювати у професійній сфері й тримає зв’язок із Україною. У 2025 році вона приїжджала на Київщину, провела тиждень у рідній Морозівці. У Британії їй спокійніше, але сумує за домом. Її історія — не про поразку, а про те, що кар’єра може початися заново навіть у чужій країні, якщо дозволити собі бути новачком.