Жовті шпалери й порожні коридори: феномен «Залаштунків»

Досить одного кроку за двері, й реальність непомітно дає збій. Звичний світ зникає, а ви опиняєтесь у нескінченному лабіринті глухих кімнат із монотонними жовтими шпалерами. Повітря тут важке й затхле, просякнуте запахом старого пилу. Під ногами пружинить вогкий синтетичний ковролін, а мертве світло люмінесцентних ламп не залишає жодної тіні. Немає вікон чи дверей, що ведуть назовні. Тишу розтинає лише безперервне електричне дзижчання. Навколо — ані душі, та з кожною хвилиною дедалі виразніше відчуваєте: хтось чи щось у цьому порожньому просторі вже помітив вас.

Цей образ народився 2019 року як інтернет-легенда про моторошний паралельний вимір. Нескінченний лабіринт порожніх офісів, торговельних центрів і тунелів став утіленням страху перед «лімінальними просторами» — знайомими, але неприродно порожніми перехідними зонами, з яких неможливо знайти вихід. Людина може випадково «випасти» з реальності (цей процес називають no-clip) і опинитись у пастці виміру.

У 16 років Кейн Парсонс перетворив інтернет-фольклор на YouTube-феномен. У 20 років він став наймолодшим режисером в історії студії A24, перенісши історію на великий екран. Знятий із бюджетом близько 10 мільйонів доларів, науково-фантастичний трилер Backrooms («Залаштунки») уже зібрав у світовому прокаті понад 390 мільйонів доларів.

Режисер і співкомпозитор стрічки свідомо залишає глядачів без остаточних відповідей. «У житті ніхто не дає наприкінці короткого підсумку й не пояснює, що ти зрозумів правильно, а що — ні. Ця відкритість є частиною самого існування», — каже Парсонс. Він тяжіє до неоднозначності як до способу відтворити відчуття реальності, шукає приховані деталі, універсальні для всіх, і надає їм величезної ваги.

Фільм резонує з людьми саме тому, що всі ми формуємо сильний, часто негласний зв’язок із просторами, в яких колись жили. «Ми можемо раптом згадати кімнату з нашого дитинства, про яку не думали сорок років», — додає режисер. У повному метрі він зосередився на одній емоційній лінії й показав конкретних людей, які стикаються із цим лабіринтом. Формат кіно дав змогу фізично побудувати цей простір, хоча довелося відмовитися від тривалих сцен ходіння коридором, які подобалися глядачам YouTube-серіалу.

Парсонс не сприймає «Залаштунки» як горор. «Наша мета полягала не стільки в тому, щоби налякати, скільки в тому, щоби спонукати до внутрішньої розмови — поставити питання про стосунки людини із зовнішнім світом», — пояснює він. В основі лежить послідовна логіка твердої наукової фантастики, огорнута таємницею, а в її центрі — ностальгія. Для людини, яка зайшла в глухий кут, двері відкривають можливість повернутися до простішого періоду життя або знайти те, що давно втрачено.

Глядачі вбачають у фільмі історію про пам’ять, горе й травму, але режисер не називає його «фільмом про травму». Для нього це радше спосіб осмислити виправдання, які ми вигадуємо, перебуваючи всередині абстрактних суспільних і культурних систем. Персонажі — терапевтка Мері (Ренате Рейнсве) та власник збиткового магазину Кларк (Чиветел Еджіофор) — обертаються навколо однієї порожнечі й намагаються отримати відповідь із нескінченної сингулярності, яка її не дасть.

Цікаво, що Парсонс консультувався з психотерапевтами під час роботи над сценарієм — його мама є психотерапевткою, а партнерка одного з продюсерів також фахівчиня. Проте Мері у фільмі не є взірцевою спеціалісткою: автори навмисно показують конкретну версію терапії 1990-х і те, як її могли проводити неправильно. Сам простір «Залаштунків» — порожнє полотно, яке просто вбирає все, що на нього проєктують.

Технічно фільм вражає фізичною вагою кожної кімнати. Камера майже ніколи не випереджає персонажів, а відео початку 1990-х виглядає як справжня стара касета. Секрет — у використанні реального відеомагнітофона: матеріал знімали на камери RED Komodo в максимальній якості, а завершену сцену записували на касету, іноді кілька разів із різним рівнем спотворення. Це не імітація VHS-ефекту — зображення справді проходить через магнітну стрічку.

Парсонс — представник покоління YouTube, і це впливає на його підхід. Він постійно читає коментарі під тим, що дивиться, що розвиває здатність прогнозувати реакцію соцмереж на твір. Голлівуд дедалі частіше звертається до авторів із YouTube, бо ця платформа одразу дає автору аудиторію та змогу перевірити ідею. «Моє перше коротке відео вже за півтора тижня, ще до 20 мільйонів переглядів, стало сигнальним вогнем для індустрії», — згадує режисер.

Після успіху «Залаштунків» Парсонс планує залишитись у великому кіно, але не зачиняє дверей для інших медіа — телебачення, відеоігор і YouTube як експериментального полігону. Його історія — про те, як інтернет-фольклор може стати мистецтвом, що змушує мільйони людей замислитися над тим, що ховається за дверима звичної реальності.